Книжкова полицяЩо читає команда Квірадіо

Улюблені книжки Маріам

Елена Ферранте

«Неаполітанські романи», 2021

Усім раджу прочитати цю серію книг, тим більше, що є український переклад. Це про дружбу, дорослішання на тлі викликів змін політичного устрою та про активізм.

Марія Маєрчик

«Ритуал і тіло», 2024

Для тих, кому замало знайомства з українською культурою через кічовий випуск шоу «Холостяк» (7-й випуск із Цимбалюком – це жахливе шоу, але ніхто не скасовував гілті плежер), дуже раджу книгу дослідниці й феміністки Марії Маєрчик «Ритуал і тіло». Кишенькового формату книжка з гарною (на мій смак) обкладинкою, після прочитання лишає тебе в настрої продовжувати за авторкою розгадування родинних прикмет і спостерігати за власними ритуалами в повсякденному житті.

Наста Манцевіч, Алок Вайд-Мэнан

«Цела також архів», 2024

Кілька років тому виявила, що можу читати й розуміти білоруську. І прочитала тоненьку книжку видавництва «Пфляўмбаўм». У книзі 80 сторінок, а в мене 30 закладок. Там є досвід, що валідує, від людей, які пишуть автоетнографічно, чутливо й не екзотизують. Бажала б мати її українською. Наста Манцевіч – топ. А Алока, мабуть, багато знають зі стендапів й інтерв’ю, а в цій книзі є переклад віршів! Ще в цьому ж видавництві цього року вийшла книга Марії Пархімчик «Эйфарыя», яку теж радила б, бо це хоч і про сумний сучасний світ, але з добрим гумором і гострим спостереженням за кризами в ЗМІ, політиці та яскравих піджаках

Тарре Буз

«How to Be Alive», 2017

Найкращі візуальні описи тягот життя, які впізнавано зображені. Захоплююсь тим, що авторка часто робить розпродаж принтів на підтримку мігрант_ок або інших вразливих груп. А, ну і в книзі приблизно 0 слів.

Вішня Вішня

«Моє обличчя», 2023

Є кілька зінів, які, побачивши раз, лишаєш у своїй уявній бібліотеці назавжди. Усі, кому хоч раз доводилося пояснювати свій вираз обличчя, мабуть, зрозуміють, за що я люблю цей зін. Якби була можливість купити копію, я б дуже охоче завела собі її. Поки дивитися на зін можна в інсті.

Галина Ткачук

«Славка», 2006

Років 20 тому Ткачук читала уривок книги на національному радіо. Це почули в нашій родині й вирішили, що треба брати. Знайшли «Славку» на книжковій виставці, яка раз на рік, здається, відбувалася в інституті фізкультури в Києві. І от нещодавно я пробувала перечитати, і там не все мені заходить зараз. Але за такий упізнаваний образ героїні, яка йде на заняття з музики й тягнеться туди з флейтою, злом і втомою, а також про її роботу нянькою, що буквально описує мій досвід підлітки – я її вожу із собою й часом читаю уривки. Це буквально сьома сторінка книги. Але якби це була музика, то це був би реп-трек, який був би в моєму плейлисті.

Улюблені книжки Лори

Колективне авторство

Книга №2 «Текстильні історії», 2021 рік

Колективний зін, створений у Києві під час воркшопів швейного кооперативу ReSew. Автор_ки через шиття та роботу з різними тканинами, текстурами й кольорами розказують про власні історії, пов’язані з одягом. Цей зін існує в одному екземплярі, і кожна сторінка фактично створена та зшита окремою людиною. Є неймовірний подкаст з автор_ками й куратор_ками цього зіна на «Квірадіо», яке я б окреслила навіть як документальний фільм: про кожну сторінку, історію за нею, процес роботи над власною рефлексією та роботу в колективі розказує виконави_ця роботи: «У процесі прийшло розуміння політичного характеру візуального висловлювання: це були історії про бідність, про досвід фемінної соціалізації та не цисгендерних людей, про тіло й самопіклування, про стосунки з рідними людьми, екологічну поведінку, ставлення до одягу та на інші теми», – з опису подкасту. Послухати та подивитися про «Текстильний» зін можна тут.

Видання №1, 2025 рік 

Журнал «Білкіс»

ГО «Білкіс» цього року видали прикольний журнал про жіночу дружбу й кохання. У ньому є й особисті історії, інтерв’ю з жіночою музикальною групою (і постер 0_0), кросворди, розмірковування про жіночі колективи. Скажу так, я б дуже хотіла, щоб тінейджерки всього світу могли оформити щомісячну підписку на цей журнал. «Білкіс» дають дуже емансипативний і немейнстримний погляд на дружбу та почуття, без сопливих страждань за холодним старшокласником, бодішеймінгу й намагання вписати всіх в одні стандарти (як це було з «дівчачими» журналами в мій підлітковий вік). Також я по гороскопу «Білкіс» – Шакіра. «Вака-вака, о-о». До речі, про нього вже трішки писали й на Wonderzine.

Угрупування «сіль»

зін-піздін «Шмезиденція», 2019–2020 рік

Ну і я не втрималася – цей зін поки що ви не знайдете в доступі. Але…. маленький анонс – в одному з випусків подкасту «зіна-зіна, боже-боже» ми будемо обговорювати саме цей зін. Тому підписуйтеся на Квірадіо.

Угрупування «сіль» – анонімний квіранархофем колектив, який багато писав і рефлексував над темами прекарності, капіталізму, втоми та піклування. У зіні вони підважили сутність мистецьких резиденцій як капіталістичного творіння, ціллю якого є виключно отримання результату, а не підтримки мистк_инь і солідарність із ними. «сіль» почали стібатись над пафосом резиденцій і створили власну Пізданаллє та Шмезиденцію з перевернутою місією – турботи. У зін-піздін «Шмезиденція» ввійшли графічні роботи, фото мист_кинь, які взяли участь в анархорезиденції і які впродовж чотирьох днів 1) отримували хуюточні 2) від яких нічого не вимагалось продукувати, але якщо щось створювалось, то не вимагало надзусиль – «менше 3-х годин, але що менше – то краще, де завгодно і як хочеш 3) творили виключно в задоволення 4) їм необов’язково було ділитись своїми результатами з кураторами.

Загалом я б окремо зробила акценти на маніфестах і на вступних словах «солі» до їхніх робіт. Вони політизовані й заряджені на солідарність і розуміння. Може, варто повісити собі на стінку роздруківки для щоденної афірмації.

Ну і, звичайно, чухається поділитися враженням від самвидавів, які роблять «на колінках», як-от про зін з Одеси, який мені подарувала подруга – сторінки А4 з тематичними віршами, частково написаними від руки, частково – відксереними. Ці шедеври зінотворення поширює на вулицях Одеси авторка текстів. Мені дістався ідеальний «Квіти, кішки та собачки. Вірші, пісеньки, загадки Вікторії Крикун. «Котяча серія, №8». Або про мій зін «Посмертна гетеропреченість Пузіка» та мою любов до 8 березня, чи про зін подруги про пуки тварин. Але ще більше я б хотіла почитати ваші – творіть і розповсюджуйте!

Улюблені книжки Ріни

Катерина Бабкіна

«Не болить» збірка поезій, 2021

Для мене це про відтінки почуттів і спогадів. Є кілька віршів із цієї збірки, які мене перенесли в Донецьку весну, на мій подив

Зін Lezo, будь-який випуск

Мені здається, унікальність і відкритість цих текстів можуть підтримати, спровокувати на власні рефлексії, розсмішити, розчулити та здивувати. Дуже вдячна, що такий спектр текстів існує.

 Patricia Duncker

"Hallucinating Foucault", 1996

Її, на жаль, поки не переклали на українську. Це для мене книга року. Вона невелика, але повна різних смаків. Там і про молодість, і про божевілля як медичний і соціальний концепт, і про квірність. Герой і героїня, яких ми зустрічаємо на початку, мають майже обсесивне захоплення об'єктами свого дослідження. А герої наприкінці історії – це болючий момент кохання між людиною, яка наївна або ще має сили вірити, і людиною, якій досвід зробив незворотне щеплення реальністю.

Почесні згадки: Тамта Мелашвілі «Лічилка» (чудесна книга чудесної авторки, яку важко описати інакше, ніж зображенням розбитого серця), Каллі Фаландейз «Цвіркун і дуже старенька, дуже маленька пані», альбом 1980 року «Сучасне українське художнє скло», «Книга 2 Текстильні історії» від кооперативу ReSew (я люблю їх усі, особливо мені відгукується про бабу Зіну й про шубу, у якій немає фото, бо в мене теж є одяг, який шила мама і який я страшенно любила, але згадки про нього існують лише в моїй пам’яті, перше число журналу «Білкіс» (технічно це не книга, але яке щастя було отримати в подарунок друкований журнал із плакатом, гороскопом і кросвордом – місточок у часи, коли я нетерпляче перевіряла, чи не з’явився «КЛАС» у поштовій скрині), Катя Петровська «Мабуть, Естер» (момент, де під час телефонної розмови одну з героїнь упізнає колишня сусідка, пронизав наскрізь і перекроїв мене емоційно), «Тут у нас круглий стіл» Йош і Маріам Агамян (за можливість сміятися багато разів, читаючи про всіх цих урбаністів, активістів і градовпорядників), «Смак Грузії» (за нагадування про прекрасний час у Грузії й чудових людей, які її подарували, ну, і за веганські рецепти), «Державна житлова політика України» Наталія Ломоносова та Павло Федорів (за сторінку з присвятою), книги Джейн Остін, «Цирцея» Маделін Міллер, «Бійня номер 5» Курта Воннегута (за неперевершену документацію застигання в бурштині часу).

Улюблені книжки Мар’яни

Арундаті Рой

«Міністерство захмарного (граничного) щастя»

Блискавичний роман екофеміністки, активістки та письменниці Арундаті Рой. Я безмежно люблю цю книжку, і, попри те, що основні події там відбуваються в Делі та Кашмірі, дуже багато моментів мені відгукуються, і, здається, що більше читаю, то більше до своєї буденності й реальності знаходжу. Книга починається історією трансгендерної жінки (гіджри) Анжум, яка оселяється на кладовищі та згодом розбудовує там прихисток для близьких, друзів, незнайомців. Сюжет рухається не лінійно, у ньому сплітається величезна кількість персонаж_ок, яким випало жити під час війни, етнічних чисток, натиску глобалізму й неоліберального капіталізму, превалювання кастової системи. Здається, найкращий спосіб це описати – фікшн, одночасно правдивий і фантасмагоричний. У романі дуже добре поєднується чуттєвість і зважена та справедлива критика не тільки тих, хто з іншого боку барикад, а нібито поряд, адже виключення й іншування тут спрямовано на різні ідентичності (гендер, релігія, кастова приналежність, економічний статус, сексуальна орієнтація, політичні погляди в різних комбінаціях стають цілями для пригноблювачів). Попри все у книжці багато любові й підтримки невіддільних від горя і страждань, що робить її прекрасною й болючою водночас. Я дуже вдячна за пораду друга її почитати. І не те шоб я вважаю, шо є книга, яку всі мають прочитати, але, можливо, це вона.

Туве Янсон

«Капелюх Чарівника» (Trollkarlens hatt)

Одна з моїх перших книг (я вчилася на ній читати), моя перша книга про Мумі-тролів і перша комерційно успішна книга Туве Янсон (хоча вже третя в Мумі-циклі – дурацька комерція). Я тужу за своїм виданням – його родичі привезли з Пітера, туди ж і забрали назад, щоб читали молодші покоління, бо я, мовляв, уже виросла. Це й досі викликає в мене неймовірний розпач, бо я люблю мати одні й ті самі речі на все життя та вважаю безглуздим поділ книжок на дитячі й дорослі. Тим паче такої книги, як «Капелюх чарівника». Глибока філософська розповідь, яка створила для мене такий світ, яким я хочу його бачити й будувати. Красива долина біля моря, чудовий будиночок, любляча сім’я, вплетена в дружню спільноту, яку вона ж співтворить. У Мумі-мами, Мумі-тата та Мумі-троля завжди є місце для близьких і друзів, і друзів друзів, а також смаколики й час для розмов і спільних пригод: 

«Тато і Мама Мумі-троля прихильно ставилися до нових знайомств, лише доставляли кожного разу ліжечка та доточували обідній стіл. Отак будиночок Мумі-тролів став схожим на мурашник, де кожен робив усе, що йому заманеться, і ніхто не клопотався завтрашнім днем. Звичайно, там іноді відбувалися неймовірні й навіть страшні речі, зате ніхто й ніколи не нудився (а це, погодьтеся, має свої переваги)» (уперше видано українською видавництвом «Веселка» в перекладі Ольги Сенюк у 1973 році). Я вірю, шо у світі має бутися десь так, як у цій цитаті, і багато де це вже відбувається – нехай згодом уся ця планета перетвориться на велику-велику Мумі-долину. Якою щасливою я була, коли мама десь на зламі 90-х і 2000-х принесла мені з протитуберкульозного санаторію, у якому тоді працювала, ще один томік Мумі-тролів. Здається, хтось із дітей, які приїхали на лікування, узяв її із собою й позичив до прочитання.

Зараз у мене вже кілька книжок про Мумі-тролів. Кілька подарованих дорогими мені людьми, що само собою є підставою їх любити тільки за це, і одна куплена в музеї – там є лише Мумі-трольні ілюстрації Туве Янсон, що зовсім не підпадає під категорію «лише», враховуючи ступінь їхньої чудесності (до речі, про те, шо Туве Янсон працювала ще й у рекламній ілюстрації, я дізналася тільки цього року).  

Загалом через свій кепський стан я дуже мало читаю й мрію про часи, коли читатиму більше й частіше, але скільки б книжок не чекало (сподіваюсь) попереду, згадані тут завжди будуть у категорії найулюбленіших.