КультураЧому жіночі журнали бувають токсичними й чи є альтернативи
Погляд на глянець через фемоптику
Жіночі журнали існують мінімум із 18 століття, і хоча наповнення й тон змінювалися залежно від трендів і феміністичного прогресу, їхня суть залишалася майже однаковою упродовж століть. Вони розповідають читачкам про те, як бути жінкою в суспільстві: що носити, як поводитися, чим цікавитися і як влаштувати особисте життя.
Однак із часом почали говорити про шкоду цих журналів для жінок, їхньої самооцінки, ментального і фізичного здоров’я. Водночас виникали альтернативи глянцю, передусім створені феміністками та квір-активістками, які вбачали в цьому потенціал для гуртування та боротьби за права жінок.
Разом зі квір-феміністичною організацією «Білкіс» розповідаємо, чим жіночі журнали можуть шкодити, як виникала феміністична противага глянцю та хто займається альтернативною періодикою в Україні.
Авторка: Олеся Королюк
Чому глянцеві жіночі журнали можуть бути шкідливими?
Вони створюють нереалістичні стандарти
Мейнстримні журнали часто вважають одним із рушіїв культу краси й молодості. Адже на обкладинках і сторінках – відретушовані фото моделей, які відповідають строгому канону: вони стрункі, з підтягнутою і гладенькою шкірою без зморщок і пігментації, з бездоганним волоссям, укладкою, макіяжем, вдало підібраним одягом. Ці зображення, створені й відредаговані командою професіоналів/ок, десятиліттями подавалися і сприймалися читачками як зразки зовнішності. Водночас прикладів фото з іншими типами тіла, пропорціями та «неідеальними» рисами майже не було. Разом з тим, поряд із привабливими зображеннями часто розташовували рекламу косметичних засобів чи процедур, які могли супроводжуватися психологічними маніпуляціями.
Читачкам натякали, що будь-які тілесні прояви, які не вписуються в межі канону краси, – це соромно і непристойно, та ще й відлякує потенційних партнерів. Маніпулюють і відчуттям втрачених можливостей: нерідко можна було зустріти фрази на кшталт «зараз всі жінки користуються цим засобом», хоча насправді це лише мрії рекламодавців.
Вони бувають шкідливі для здоров’я
Зв’язок між невдоволенням власною вагою, розладами харчової поведінки та читанням жіночих журналів досліджують мінімум із 90-х. Одне з досліджень 1992 року показало, що жіночі журнали вже тоді містили в 10.5 разів більше просування дієт, ніж чоловічі.
Контент про схуднення теж маніпулятивний: читачкам показують бездоганне тіло з погляду канонів краси, а поруч пропонують схуднути, щоб стати такими ж «ідеальними». Часом показують дуже худорлявих моделей, не вказуючи, що не для всіх тіл умовні 45 кілограмів є в принципі здоровою вагою. Рецепти, дієти, плани схуднення подаються з настроєм легкості, обіцяючи мінімум зусиль і не розповідаючи про наслідки. Тож читачки, які постають перед труднощами в цьому, можуть відчувати сором і ще більші проблеми з самооцінкою.
Вони гетеронормативні
У журналах часто можна було побачити рубрики, присвячені стосункам: поради щодо пошуку партнерів і розвитку взаємин. Рекомендації щодо зовнішності й поведінки нерідко зводилися до мети звабити чи навіть «втримати» чоловіка.
Типові глянцеві журнали просувають досить токсичний погляд на стосунки загалом. Вони часто подаються стереотипно: жінка нібито має втілювати фемінність і зваблювати, а також бути «мудрою» і турбуватися про те, щоб партнер їй не зраджував. Це не просуває ідею рівності у стосунках і нав’язує застарілі патріархальні шаблони.
На сторінках таких журналів рідко можна зустріти якісну репрезентацію квір-стосунків. Також популярний наратив про те, що будь-яка жінка нібито мріє про стосунки з чоловіками, прагне їх привабити й завести з ними сім’ю, не дає простору альтернативним виборам і бажанням.
Як фемквір-оптика створює альтернативи глянцю
З початку існування феміністичного руху активістки шукали способів дотягнутися до якомога ширшої аудиторії жінок, щоб пропонувати альтернативний погляд на себе та суспільство. Ці зусилля мали й мають різні форми, доступні та зручні в певний момент. Однією з характерних особливостей таких видань є збірність думок і досвідів реальних жінок – вона покликана об’єднувати, а не ізолювати читачок.
Spare Rib
У 1960-х роках постала друга хвиля фемінізму, яку великою мірою очолював Рух визволення жінок. Він зародився в США й незабаром поширився в Європу, зокрема й у Велику Британію, де 1972 року з’явився перший випуск Spare Rib. Для Руху визволення жінок це був найвідоміший та найтриваліший за публікацією журнал. Його метою було запропонувати феміністичну альтернативу Cosmopolitan, який у той період зробив ребрендинг, почав орієнтуватися на молодих жінок і суттєво збільшив свою популярність.
Засновниці Spare Rib Розі Бойкотт і Марша Ров хотіли «дотягнутися до всіх жінок» незалежно від статусу й матеріального становища, об’єднати й почути їх як особистостей. Упродовж 21-річної історії журналу на його сторінках говорили та сперечалися про активізм, різні гілки фемінізму, проблеми з самооцінкою через рекламу й медіа, домашнє й сексуальне насильство, права лесбійок, здоров’я, мистецтво, освіту і родину.
Shocking Pink
Shocking Pink був реакцією на підліткові глянцеві журнали, які, за словами засновниць, не відображали реальність життя дівчат. Цей журнал робили з кінця 1970-х до початку 1990-х розмаїтим колективом молодих жінок та підліток, які підходили до його творення з дещо більшою зухвалістю, ніж сестринська редакція Spare Rib. Авторки заявили, що Shocking Pink присвячений «скиданню суспільства, адже ми вирішили, що воно недостатньо хороше».
Журнал мав естетику панку 1970-х років, у яких він і народився, пропонуючи читачкам низькобюджетний, але зроблений власноруч щирий дизайн з колажами й малюнками. На сторінках були політичні гасла, часом критика другої хвилі фемінізму, інформація про секс, менструацію, аборти, мастурбацію, насильство, а також пародії на типові рубрики у дівчачих журналах.
«Білкіс»
Квір-феміністична організація «Білкіс» вирішила переосмислити дівчачі журнали в українському сегменті, пригадавши періодику для молодих жінок і підліток у нульових. Авторки прагнуть зберегти знайому яскраву естетику того періоду, де в багатьох минули дитинство і юність. Журнал «Білкіс» містить три основні складники, які його визначають: фемінізм, квірність і ностальгія. Саме через ці призми пропонують поглянути на минулі досвіди, які переживало багато дівчат, але про які дуже нечасто говорили назагал, а в популярних журналах і поготів.
Перший випуск журналу, який почнуть поширювати цього жовтня, присвячений жіночій дружбі. У ньому надрукують особисті історії, статті, ілюстрації та рефлексії, що розкривають справжній, нестереотипний бік взаємин між жінками – щирий, підтримувальний і часом квірний. Сапфічним досвідам приділяють особливу увагу, адже їх схильні замовчувати та стигматизувати.
Окрім текстових матеріалів та ілюстрацій, в журналі буде інтерв’ю з жіночим гуртом, феміністичний кросворд, гороскоп із зірками нульових, дошка оголошень і рекомендації аніме про стосунки між дівчатами.
«Лезо»
«Лезо» – це лесбійський* самвидав, який орієнтується передусім на аудиторію сапфічних жінок. Зін зачіпає теми лесбійської сексуальності, культури й повсякдення та збирає досвіди й думки різних жінок, подані крізь формати есеїв, віршів, ілюстрацій, коміксів і фотографій. Журнал почав виходити у 2020 році й наразі налічує п’ять випусків.
Для редакції було важливим зробити самвидав інклюзивним: до співтворчості запрошували будь-яких негетеросексуальних жінок, зокрема бі-, пан-, асексуальних тощо. Також у зоні був простір для розмаїтих рефлексій про гендерну ідентичність у контексті жіночої соціалізації.