ТрендЦе не тільки про моду. Чому міленіалки бояться повернення низької посадки?

Комфорт

Доки ми всі працювали та навчалися з дому, то звикли до комфорту: можна було провести весь день у піжамних штанях і великих футболках. Саме тому перехід від домашньої затишної естетики до низької посадки здається дещо драматичним.

Джинси з низькою посадкою потребують до себе уваги повсякчас. Ремені здебільшого не допомагають, тому треба постійно перевіряти, чи не сповзли штани нижче, ніж нам того хотілося б, і підтягувати їх знову й знову. Цей танок-підтягування, коли ви мусите трошки підстрибувати та крутити сідницями, виглядає не так вже й елегантно та забирає занадто багато енергії, бо повторюється що п’ять кроків.

Проте особливо важко впоратися з низькою посадкою, коли ви сідаєте. Перед цим треба якомога вище підняти джинси і якомога нижче опустити кофту, бажано навіть сісти на її край, щоб вона не задиралася. Інакше можна голою шкірою відчути сидіння метро або офісного стільця, а інші матимуть змогу оцінити вашу білизну та жолобинку між сідницями. До речі, білизну також треба підбирати під джинси. Якщо ви надягнете улюблені труси з квіточками або сердечками, то всі, ймовірно, її побачать. Це може значно підірвати всю сексуальність образу, яку в теорії мають створювати джинси з низькою посадкою.

Проте для деяких людей найбільш некомфортним є те, скільки голої шкіри вони показують, хочуть того чи ні. Низька посадка – це частина гіперсексуалізаціїї, яка панувала в культурі нульових, й іноді це лякає жінок, особливо якщо вони надають перевагу більш скромним образам або бояться небажаної уваги зі сторони чоловіків.

Низька посадка та нереалістичні стандарти краси

Коли ми думаємо про низьку посадку й нульові, то ми уявляємо Брітні Спірс, Крістіну Агілеру та Періс Хілтон. Що їх об’єднувало? Ідеально плоскі животи. Тодішні стандарти краси були досить токсичними: ідеальний тип тіла часто називали «героїновий шик». Це такий рівень виснаженої хворобливої худорби, який буває в тих, хто вживає важкі наркотики. Цього ідеалу мали дотримуватися всі зірки того часу, а ті, хто зараз вважаються ідеалом, тоді мали позначку плюс-сайз. Наприклад, Кейт Вінслет вважалася тоді товстою, а коли Рене Зеллвегер готувалася для своєї ролі в «Щоденниках Бріджит Джонс», розповідала про це як про «величезний набір ваги, який вона має терпіти заради кар’єри». Про репрезентацію різноманітних тіл тоді не йшлося – плюс-сайз людей показували лише для того, щоб посміятися з них.

Цікавим є те, що й тодішня мода була зациклена не на тому, що було одягнуто, а на якому тілі воно було. Найтиповішим образом стала найнижча можлива посадка джинсів або спідниці та коротенькі топи й футболки: вони повністю оголювали живіт, акцентували на ньому увагу, а сам одяг був дуже простий, досить не виразний. Такий образ на жінках середніх і великих розмірів вважали не привабливим: живіт та боки, які нависали над низькою посадкою, стали називати мафіновим топом (з англ. muffin top), який потсійно висміювали. А сховати його було ніяк: усі светри та футболки обтягували та задиралися, коли людина сідала. Тож усі намагалися позбутися будь-якого жиру в тілі та досягти ідеально плоского живота, незважаючи на те, що це або було неможливо через побудову тіла та наявність у жінок матки, або вимагало критичного дефіциту маси тіла.

Так побудувалася культура pro-ana, тобто заохочення поведінки, притаманної анорексії. Саме тоді з’явилися фрази, як-от «ти не голодна, просто попий води» та «немає нічого смачнішого, аніж почуття того, що ти худий», а всі ділилися дієтами на менше ніж 1000 калорій і найкращими діуретиками та проносними. У ті ж часи почали з’являтися токсичні поняття: thigh gap, коли між стегнами з’являється просвіт, і bikini bridge, коли бікіні або джинси з низькою посадкою тримаються на стегнових кістках так, щоб між джинсами та нижнім животом був простір. Тому в період з 1999 по 2006 роки кількість госпіталізацій через розлади харчової поведінки зросла на 119%.

Тим часом міленіалки були підлітками й особливо часто піддавалися нереалістичним образам, які постійно показували по телевізору. Вони досі пам’ятають ці часи. «Джинси з низькою посадкою довели мене до РХП, коли я була підлітком і не розуміла, що проблема не в мені, а в джинсах», – ділиться своєю історією користувачка Twitter. «Це переросло на залежність, те, як сильно ми хотіли бути худими, щоб могти їх носити. Я це пам’ятаю, і це було жахливо», – відповідає інша. Деякі досі намагаються прийняти своє тіло, хоча пройшло більше 10 років і світом поширилися ідеї бодіпозитиву. Повернення тодішньої моди одразу асоціюється в них з тодішньою культурою, тому вони активно висловлюються проти цього тренду в соціальних мережах, часто з бажанням захистити нове покоління від того, що мали пережити вони. З огляду на те, що під хештегом #lowrise у TikTok можна знайти виключно худих дівчат, вони, здається, недаремно панікують.

Інші тривожні дзвіночки

Є й інші ознаки того, що надмірна худорба як стандарт може повернутися. Наприклад, ностальгія за естетикою Tumblr, яка часто підносила РХП, романтизація стилю життя серіалу «Ейфорії», який занадто схожий на «Скінс», і повернення куріння в моду.

Наразі ще одна проблематична естетика набуває популярності – balletcore. Це про жіночність, спортивні купальники та боді, гетри, спідниці з фатину та тюлі. Zara уже анонсувала колекцію в колаборації з New York City Ballet, а TikTok відмовляється від athleisure (спортивний одяг, який носять у повсякденні) на користь образів, натхненних танцювальними залами. Проте балетна спільнота вже роками обговорює токсичний образ тіла, який їх змушують підтримувати, і досі мало що змінилося. Тому цю естетику також починають критикувати за її недоступність для людей середнього та великого розміру.

Хоча вважається, що зараз бодіпозитив переживає свій пік і ми активно відмовляємося від культури дієт, суспільство досі надає зовнішності забагато уваги та значимості, а дієти ребрендували у велнес (від змішення слів fitness (фітнес) і well-being (добре самопочуття)). Популярні зараз сокові детокси, повна відмова від солодкого заради любові до свого тіла й інтервальне голодування не так далеко відійшли від типового обмеження в їжі, як нам здається.

Якщо людина вважає якийсь тренд некомфортним, бо він їй не підходить, вона не зобов’язана його носити, і це правда. Частково.

Коли якийсь силует стає популярним, масмаркет орієнтується на нього та перестає шити неактуальні речі. Тому, якщо низька посадка переважить популярність високої, можливо, що останню буде важче знайти й треба буде обмежуватися дуже скупим вибором у магазинах, шити речі самостійно або ставати постійним покупцем секондхендів.

Хоча тренди – це лише соціальний конструкт, який розділяє «прогресивних» і «не дуже» людей та до того ж руйнує довкілля швидкою модою, для багатьох це досі один із найдоступніших способів відчути приналежність та нормальність. Наприклад, треба трохи відваги, щоб зараз щодня носити скіні-джинси з квітковою вишивкою або жакет, який повністю облягає тіло, бо вас можуть вважати старомодним. І не кожен має достатньо відваги, щоб на це піти.

Отож, ми сподіватимемося, що, незважаючи на повернення трендів нульових, у моді таки лишиться різноманіття тіл, а висока посадка все ще буде доступна для тих, хто надає їй перевагу. Ну, або що суспільство зможе таки відмовитися від трендів та антитрендів і дозволить кожному підбирати одяг під свій смак та будову тіла.