ЖиттяЯк жартувати, щоб нікого не образити?
Що таке екологічний гумор і чому цензура – це не вихід
Межі в гуморі – одна з найбільш дискусійних тем останніх років. Коміки старого загартування нарікають, що «нова етика» – це вирок, тоді як Ханна Ґедсбі вважає, що «якщо політкоректність здатна вбити комедію, вона вже мертва».
Чим небезпечний токсичний гумор і як на нього реагувати? Та чи можуть коректні жарти бути справді смішні й гострі? На прохання Wonderzine Україна розбиралася стендап-комікеса Настя Дєрская.
Спрогнозувати, як конкретна людина відреагує на конкретний жарт, складно. Особливо якщо йдеться про жарти, які звучать публічно. Що більше людей чує жарт, то складніше передбачити реакцію кожного, хто його почує.
Проте гумор – це не лише комедійні шоу, це частина нашого повсякденного життя. Він може бути соціальним клеєм, способом підбадьорити чи зняти напругу. Та водночас ми можемо продукувати такий гумор, який образить і зруйнує довіру. Інше питання, що реакція друга, колеги чи компанії, яка зібралася на кухні, значно більш передбачувана, ніж реакція мільйонної аудиторії.
Працюючи в жанрі комедії, я впевнилася, що займатися гумором завжди означає бути на роздоріжжі. Навіть якщо у твоїй країні є свобода слова, навіть якщо за жарт тебе не посадять у в’язницю чи не нападуть. Навіть якщо викреслити з рівняння всі «навіть якщо», коректність гумору залишається складним і багатовимірним явищем. Як на сцені, так і в колі друзів.
Світ перебуває на перехідному етапі формування нової етики, зокрема й гумористичної. Це неминуче призводить до поляризації поглядів, й от ми незчулися, як опинилися на роздоріжжі, де одні говорять: «Бісові ліберали подуріли, уже й пожартувати не можна!» – а інші переконують, що за жарти про геїв треба карати законодавчо. Є й ті, хто без зайвих дискусій досі вважає, що насильство – це найкраща реакція на жарт, який не сподобався.
То де межа між образливим гумором, який несе шкоду суспільству, і переслідуваннями за жарти? Чи може гумор зашкодити та чи виправдана політкоректність?
Олександр Авдєєв
психіатр, психотерапевт, акредитований КПТ-терапевт (ЕАВСТ), директор центру «4help | Психотерапія онлайн»
Навіщо нам гумор і чи може він травмувати?
Гумор на рівні розуміння близький до того, коли люди вперше побачили коня: «Я розумію, що ця тварина дуже корисна, але поки що вона витоптала весь город і вкусила сусіда».
Питання гумору активно вивчав Род А. Мартін у дослідженнях стресостійкості. Він виявив позитивну кореляцію між почуттям гумору й здатністю впоратися з важкими подіями, та через кілька років досліджень з’ясувалося, що це не зовсім так. Почали розбиратися, коли це корисно, а коли не дуже. На основі аналітичної та статистичної роботи вивели чотири типи гумору:
Афіліативний гумор – це гумор заради гумору, який сприяє творчій атмосфері в колективі й нетоксичному спілкуванню з друзями.
Оптимістичний гумор допомагає зменшити напругу зі стресових подій. Як й афіліативний гумор, його використовують, коли не мають на меті когось принизити чи самоствердитися на фоні інших.
Самопринижувальний гумор часто пов’язують із низькою самооцінкою й ризиком виникнення депресії.
Агресивний гумор передбачає приниження інших. Це велика палітра від сарказму до «ти що, жартів не розумієш?»
Агресивні жарти можуть мати біологічну основу: що слабша префронтальна кора, яка відповідає за критичне мислення, то частіше людина обирає таке почуття гумору. Це означає, що воно загострюється, з одного боку, коли ми пригнічуємо кору (алкоголь, травми, деменція), з іншого боку, коли вона недорозвинена. Також агресивне почуття гумору може бути моделлю поведінки для «відлякування інших» у разі проблем із самооцінкою.
Використовуючи агресивне почуття гумору, ми можемо мати певні переваги. У такий спосіб у колективі часто створюється ієрархія. Людина, яка вдається до таких жартів, може отримати вищий соціальний статус, але середовище навколо неї стає токсичним.
Агресивне почуття гумору заважає будувати здорові, довірчі стосунки
Однозначно можна сказати одне: агресивне почуття гумору заважає будувати здорові, довірчі стосунки. Один із важливих компонентів таких стосунків – це неосудливість, а поруч із людиною, яка дозволяє собі агресивні жарти, інші просто боятимуться стати «жертвою приколів».
Впливають такі жарти й на людину, з якої жартують. Але треба розуміти, що жарт – це лише форма, у якій люди доносять інформацію. Якщо ваш партнер вирішив розірвати з вами стосунки, то не так важливо, буде це у формі SMS, повідомлення в інстаграмі, дзвінка чи сольного стендап-виступу. Ви однаково почуватимете себе покинутим і приниженим.
Якщо жарт певним чином ображає вас, треба розуміти, що нормально відчувати різні емоції щодо цього й озвучувати свої переживання. Це не ви «просто жартів не розумієте», а людина, яка так жартує, не розуміє, як ці жарти впливають на інших і які наслідки несуть.
Якщо часто агресивно жартувати з людини, це може сильно вплинути на її самооцінку й бути травматичним для психіки. Тиск із боку оточення примножує негативний вплив: позиція «ти не маєш права ображатися на жарт» не є здорова для прийняття себе й своїх емоцій.
Про що не можна жартувати?
Якщо ви живете в демократичній державі, то відповідь однозначна: можна жартувати про все. Законодавча заборона обговорювати, висвітлювати чи висміювати будь-яку тему є цензурою. А цензура, як відомо, ознака недемократичного процесу.
У Росії у 2013 році ухвалили закон «Про образу почуттів вірян», який передбачає, зокрема, і кримінальну відповідальність за публічну неповагу до релігійних поглядів. Чи це демократично? Ні. Тому що свобода віросповідання працює в обидва боки: ти маєш право вірити, але також маєш право не вірити. Тож держава не може захищати одних і карати інших.
То що, можна забігти на службу й читати стендап про Ісуса? Теж ні. Можна читати стендап про Ісуса для тих, хто прийшов слухати стендап про Ісуса. Такий стендап існує винятково тому, що є люди, для яких ці жарти не лише прийнятні, але й смішні. Так, трапляються непорозуміння: іноді жарти про Ісуса можуть застати зненацька людину, яка до них не готова. Проте, слава богу, ми живемо в державі, де канал можна перемкнути, відео на ютубі закрити й навіть зухвало піти з комедійного шоу, де читають жарти, які тобі не подобаються.
Антон Тимошенко
стендап-комік, сценарист
Чому можна заборонити заклики до сепаратизму, а жарти про сепаратизм – ні?
Я політолог за освітою й, щоб якось пов’язати своє захоплення стендапом із навчанням, писав дипломну роботу на тему «Гумор як інструмент актуалізації політичного дискурсу». Так, що складніша назва, то вищий шанс був на гарний бал.
Одна з важливих особливостей гумору в тому, що він не підлягає санкціям. Є чимало політичних тем, які не подобаються людям. Але, якщо ти закладаєш свою думку в жарт, то частково знімаєш із себе відповідальність. Адже це всього-на-всього жарт. Саме тому в авторитарних, тоталітарних режимах політичний гумор використовують для десакралізації влади, культу вождя. Жарти стають чи не єдиною змогою говорити на заборонені речі й у такий спосіб формувати суспільний запит на зміни.
Якщо ти закладаєш свою думку в жарт, то частково знімаєш із себе відповідальність
Сьогодні є країни, де тебе можуть посадити за мем чи жарт про владу, релігію. Але, як правило, заборона не вирішує конфліктів, адже жарт – це наслідок суспільних проблем, а не причина. Гумор виникає із суперечностей нашого життя, а не створює їх. Тож, забороняючи жарти, ви просто зміщуєте напрям руху проблеми, яка замість гумору може вилитись у більш радикальні форми.
Оскільки жарт знімає з тебе можливі санкції, у гуморі люди можуть більш відверто висловлювати власну позицію. Тому він може розкрити людину навіть точніше, ніж соціологічні дослідження. Наприклад, люди можуть відповісти, що вони проти сексизму й за рівність прав для ЛГБТ-спільноти, бо так відповідати правильно. А потім піти на концерт і сміятися з плоских жартів про хлопців-геїв, які вийшли на парад у маминому одязі. Завдяки гумору ми дізнаємося значно більше про людей і про самих себе.
Чому люди прагнуть заборонити чужі жарти?
Забороняти законодавчо конкретні теми в комедії не вихід. Цінності людей дуже різняться, тож, якщо задовольнити інтереси одних, ви автоматично обмежите інтереси інших. Проблема в тому, що ми й досі не можемо переконати всіх, що неприйнятні для нас речі мають право на існування, якщо вони нам не шкодять. Тут варто зазначити, що «мене обурило» й «мені не подобається» збитком вважати не можна.
Це здається простою думкою, але довести її до кожного не вдається. У світі досі відбуваються переслідування й убивства у відповідь на неприйнятні для когось думки чи жарти. Наприклад, нещодавно у Франції вбили вчителя, який показав на уроці карикатуру на пророка Мухаммеда як ілюстрацію свободи слова. Цікаво, що публікація цієї ж карикатури в минулому стала причиною Карикатурного скандалу, який супроводжувався масовими протестами, переслідуваннями й нападами.
В Україні ж нещодавно напали на стендап-коміка Єгора Шатайла. Приводом став жарт у соцмережах про традиційну українську сім’ю.
У всіх цих прикладів спільний механізм дії: мені не подобається, а отже, у кращому разі не повинен існувати цей жарт, а в гіршому – його автор.
Єгор Шатайло
стендап-комік, сценарист «Телебачення Торонто»
Чи можна ображатися на жарти та що робити, якщо жарт обурив?
У комедії завжди є потерпілий: чи то людина, чи якась группа людей, чи ідеї, чи, може, якась побутова проблема. Це, однак, не виправдовує вбогі жарти. Під убогими жартами я розумію такі жарти, які не відповідають серйозності теми. Ну, от захотів ти обстібати феміністок – ок. Але ж ти пишеш жарти про комбези, чи про якісь неголені пахви, чи що їм треба якогось мужика нормального. Це значить взяти серйозну тему, боротьба жінок за свої права, й обстібати її стереотипно й поверхнево.
Я керуюся таким правилом: що серйозніша тема, то гостріше має бути парадоксальність думки в жарті. Тобто це має бути така парадоксальність, яка зможе розсмішити навіть того, про кого цей жарт написаний. Бо дорослі люди розуміють, що ідеї не ідеальні, ліберали не ідеальні, ЛГБТ-рух не ідеальний, феміністичний рух теж, а тому про них можна жартувати. Чи треба? Це вже інше питання. Про всяк випадок, якщо це читають стендапери-початківці, «пиздуй на кухню» не є жартом, який би викривав неідеальність феміністичного руху. Це агресія, подана у вигляді гумору. Тож навіть те, що зробиш подачу, як у Біла Бурра, тебе не врятує.
Звісно, ображатися, обурюватися на жарти можна й треба. В ідеалі це має працювати так: я скористався свободою слова й написав жарт про тебе, а ти теж скористався свободою слова й публічно обурився на мій жарт. Це ок. А от газові балончики, заборони, цензура не ок. В ідеалі – це коли на мій жарт ти пишеш свій жарт, де висміюєш мою позицію. Тоді ми в творчому діалозі.
Ну й треба ще розуміти, куди ми рухаємося. У нас не така вже й ліберальна країна, щоб надмірна спекуляція на ліберальних цінностях була для нас проблемою, яка потребує реакції творчого класу. У нас клерикально-забобонний ультражлобізм. На мою думку, ця проблема має більший пріоритет для стьобу, ніж ЛГБТ-спільнота, яка знищує лазерами традиційні сім’ї. Принаймні зараз.
Дай бог, щоб наша держава дожила до проблем надмірної політкоректності, тоді й подивимося.
Чому жартувати про Мухаммеда – ок, а про жінок і ЛГБТ – ні?
Ми вже розібралися, що жартувати можна про будь-що, інше питання, як саме. Проте між жартами про Мухаммеда й гомофобними, сексистськими чи расистськими жартами є різниця. Жарти про Мухаммеда не можуть зашкодити Мухаммеду. Вони можуть обурити людину з іншим культурним контекстом, але це весь масштаб збитку.
Проте не варто плутати жарти про релігію з жартами про вірян. Американські дослідники провели експеримент, під час якого виявили зв’язок між принижувальними жартами й дискримінацією. Учені встановили, що учасники, які мають упереджене ставлення до мусульман, проявляли вищий рівень нетерпимості після прослуховування антимусульманських анекдотів, аніж після прослуховування антимусульманських заяв або нейтральних жартів. Адже в контекст таких жартів можна закласти дискримінувальну думку, яка в перспективі може заподіяти шкоду.
Розберемо на прикладі. Якось на відкритому мікрофоні я почула такий жарт. Для проформи: жартівник уже усвідомив свою помилку й покаявся.
«Мій знайомий критикує свою дівчину, каже, що в неї поганий стиль заміток у блозі. І це дуже тупо. Якщо ваша собака заговорить французькою, ви ж не будете її критикувати за акцент».
У контекст цього жарту закладена думка, що жінки мають погані інтелектуальні здібності. Ця думка не аргументується, вона подається як щось апріорі зрозуміле. Якщо мені відмовлять у роботі, оскільки роботодавець вважає чоловіків розумнішими й не довіряє компетенціям жінки, чи можу я звинувачувати автора цього жарту? Звісно, ні. Один жарт не може призвести до таких серйозних наслідків. Проте такий жарт не один – їх тисячі. І разом з іншими засобами масової культури такий гумор формує й підсилює токсичні стереотипи, ба більше, виховує толерантне ставлення до насильства.
Томас Е. Форд у своєму дослідженні стверджує, що сексистський гумор допомагає чоловікам сприймати сексизм як соціально прийнятну поведінку. Також є дослідження, яке вказує, що дискримінувальний гумор підвищує схильність до зґвалтувань. Зі звіту ВОЗ ми знаємо, що кожна третя жінка у світі впродовж життя стала жертвою сексуального або фізичного насильства. Відомо й те, що насильство з більшою вірогідністю чинили чоловіки, які розділяють гендерні стереотипи й відчувають свою перевагу над жінками. Якщо окреслити схематично, то спочатку формується стереотип, стереотип формує толерантність до насильства, а толерантність до насильства породжує саме насильство. Тобто сам жарт не є автором злочину, але він допомагає формувати погляди, які, зрештою, можуть призвести до насильства.
Не варто плутати жарти про релігію з жартами про вірян
Схожий механізм діє й щодо інших дискримінованих груп. За 2019 рік в Україні задокументували щонайменше 129 випадків злочинів на ґрунті ненависті, скоєних за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Чи знаємо ми, скільки гомофобних і трансфобних жартів цьому передувало? Ні. Але ми знаємо, що гомофобні жарти посилюють дискримінацію ЛГБТ-спільноти. А також знаємо, що агресивний гумор сприяє формуванню й укоріненню токсичного стереотипу, який потім провокує насильство.
Так, не можна законодавчо карати автора расистського чи гомофобного жарту. Але варто розуміти, що такі жарти порушують етику й несуть реальну шкоду тим, про кого вони. Навіть якщо ви так жартуєте з другом чи подругою та «всі розуміють, що ви не расист / сексист / гомофоб», це однаково підсилює стереотип (у кращому разі). У гіршому ж ви систематично ображаєте оточення й створюєте токсичну атмосферу, просто ніхто не хоче вступати з вами в дискусію й вислуховувати аргументи, що це «лише гумор» і таке інше.
Дискримінувальні жарти виникають із позиції сили щодо людей, права яких систематично порушуються. Вони закріплюють думку, що жертва заслуговує на насильство. І поки права одних людей захищають із меншим ентузіазмом, ніж права інших, кожен, хто продукує такий гумор, повинен розуміти свою відповідальність.
Чому жартувати про білявку – це сексизм, а про чоловіків – нормально?
Звісно, не кожен жарт про чоловіка можна вважати коректним. Є повно жартів, що підтримують стереотипи токсичної маскулінності, і це не ок. Інша річ, що є жарти, які б могли не сподобатися чоловікам, але вони коректні.
Розглянемо цю тезу на прикладі жарту комікеси Кетрін Раян:
«Я жінка, мені 35 років, у мене немає хлопця, і я не хочу мати хлопця. Я люблю чоловіків, але відчуваю, що чоловіки як дельфіни. Краще насолоджуватися ними у відпустці. Вони дуже розумні, майже такі ж розумні, як люди. Але це не означає, що тобі потрібен один у себе вдома».
Кетрін Раян
Дехто може обуритися, чому жарт хлопця про собаку – це жах, а жарт Кет Раян про інтелект чоловіків – це нормально? По-перше, жарт Кет не є агресивним. Це радше тонка іронія, ніж жорсткий сарказм. Важливо й те, що комікеса наголошує, що її ставлення до чоловіків позитивне, вона не шеймить і не засуджує. Та головне те, що Кет Раян жартує не з позиції сили, а навпаки. Її жарти та й жарти інших комікес не підтримують токсичний стереотип про інтелект чоловіків, бо такого стереотипу просто не існує. Навпаки, є стереотип, що чоловіки апріорі мають високий інтелект.
Група вчених на чолі з Томасом Е. Фордом провели експеримент, який довів, що жарти можуть негативно впливати лише на ті соціальні групи, до яких уже існує упередженість. Іншими словами, як би багато жінки публічно не жартували про чоловіків, це не може спричинити в суспільстві таку упередженість, яка переросте в насильство. Для цього потрібні сторіччя впливу на рівні масових комунікацій.
Ба більше, навіть якщо уявити сценарій, що жарти про чоловіків сформують стереотип і спровокують злочин, будьте певні: злочинця буде покарано. Саме перспектива реального покарання не дає злочинам ставати систематичними й масовими. Для порівняння, в Україні за всю історію незалежності жоден нападник не отримав обвинувачувальний вирок за злочин ненависті на ґрунті гомофобії. Це працює в будь-якому напрямі. Якщо суспільство досягне рівності прав і права кожного будуть захищені, дискримінувальний гумор утратить свою небезпеку. Водночас він втратить і свою актуальність.
Самоіронія в умовах політкоректності має карт-бланш
Сьогодні ми перебуваємо в історичному моменті, де суспільство визнає, що дисбаланс сил існує. Саме тому жарт «слабкого» над «сильним» допустимий, оскільки він урешті-решт привертає увагу до проблем дискримінованої групи й не може нанести збитків членам привілейованої групи. Проте жарт з позиції сили – це етичне табу.
Як же жити без жартів про жінок, геїв, євреїв і «н****в»? Жарти на ці теми однаково існуватимуть, але однозначно можна сказати, що жінки, геї, євреї та темношкірі можуть чудово жартувати самі над собою, що вони й роблять. Жартувати про дискриміновану групу, коли ти є її частиною, допустимо, адже це вже не агресивні нападки, це самоіронія. А самоіронія в умовах політкоректності має карт-бланш.
Як жартувати нетоксично?
Толерантність у гуморі часто ототожнюють із беззубістю жартів. Мовляв, не можна жартувати гостро й нікого не зачепити. Можна, але це значно складніше.
Річ у тім, що шеймінг і токсичні стереотипи чудово працюють як комедійний прийом. Шеймінг об’єднує зал у єдиному пориві сміху з когось, хто нібито заслуговує на осуд. Навіть якщо ваш зал – це група колег на курилці, це працює ідентично.
Стереотип працює як впізнаваний елемент, як щось знайоме кожному – не треба занурюватися у всі ці нюанси, розбиратися що до чого. Такий гумор простіший як для створення, так і для сприйняття. Але варто розуміти, що він не оригінальний, це просто перифраз бородатого анекдота сумнівної якості.
Звісно, етичність гумору накладає низку додаткових фільтрів, що ускладнюють створення жартів. Проте це не означає, що через це жарт приречений бути прісним і недотепним. Можливо, зовсім навпаки. По-перше, це змушує шукати нові теми для жартів, відмовитися від кліше про білявок, які погано паркуються, і розширити горизонт спостереження. По-друге, змінити звичний кут зору, спробувати знайти точку сміху не згори вниз, а можливо, нарівні. Чи десь збоку.
Аудиторія – така ж частина жарту, як і сам жарт, як і той, хто його створив
Для екологічного гумору важливо сміятися разом, а не з когось. Я переконана, що світ переповнений комедійними парадоксами, і чиїсь вади чи дивацтва – це далеко не пік комедії. Як комікеса, можу сказати, що такі жарти створити нескладно (пробувала, писала, каюся), а тому відчувати себе зіркою комедії, коли продукуєте щось подібне, не варто.
Крім того, уникати узагальнень і стереотипів у своєму гуморі цілком реально. Є різниця між жартом про те, що ваша знайома дуже довго збирається й це бісить, і жартом про те, що всі жінки на цій планеті довго збираються. Так, тема все ще стереотипна, але це вже краще.
Комік у публічному полі чи просто душа компанії на кухні має розуміти, що в жарті є контекст. Дотеп не існує відірвано у вакуумі. Аудиторія – така ж частина жарту, як і сам жарт, як і той, хто його створив. Якщо ви на корпоративі зробите дотепну «прожарку» колег, це всіх повеселить. Та якщо увірветеся в офіс і без попередження почнете стібати кожного, найімовірніше, в оваціях не скупаєтеся. Навіть якщо жарти будуть ті самі. А все тому, що в першому випадку ви попередили свою аудиторію, окреслили, що зараз ми на території жорстких жартів, які є гумором і нічим більше. Це й є контекст.
Так, нетоксичні жарти, які піднімають гострі теми, але водночас не є агресивні, трапляються рідше. Але з кожним роком їх стає дедалі більше, а сама комедія стає глибшою. Візьмімо цей жарт Саймона Амстелла:
«Як сексизм узагалі можливий, адже ми всі пішли від жінки. У який момент ми стаємо сексистами? Сидимо в мами в животі й думаємо: «Це все, звісно, добре, але в батька вийшло б краще».
Саймона Амстелла
Це приклад того, як можна екологічно підняти болісну тему. Амстелл висміює систематичне явище, але водночас він разом зі своєю аудиторією. Він не говорить: «Ви помічали, які сексисти тупі?» – а запитує, у який момент ми стаємо сексистами. Тут є парадокс, але заразом ніхто не стає мішенню. Це самоіронія, але не особиста, а суспільна. Зрештою, цей жарт виконує всі можливі гумористичні опції: він розсмішив залу, привернув увагу до значимого, допоміг відрефлексувати суспільне.
Чому образливий гумор досі популярний і що з цим робити?
В інформаційному просторі й досі засилля дискримінувальних жартів на будь-яку стать, колір шкіри й орієнтацію. Та ці жарти існують, бо в них є аудиторія й вона чимала. Суспільна свідомість не може змінитись одномоментно: це шлях саморефлексії. Коміки вчаться розуміти нову етику, глядачі – її сприймати. На цьому шляху не уникнути помилок. До того ж продукування контенту на широку аудиторію складніше, ніж може здатися.
Микита Шевчук
сценарист і редактор гумористичного проєкту «Гуднайтклаб»
У чому специфіка гумору на телебаченні та де шукати альтернативу?
Уявімо, що гумор сценаристів – це вода з крана, а редактура – це фільтр, який господарі використовують, щоби цю воду можна було пити.
Оскільки телебачення в нашій країні загальнодоступне, це означає, що «воду» питимуть усі: від бабусь і дідусів до тих, кого бабусям і дідусям залишають на літо.
Щоби «воду» могли пити всі й вона нікому не здалася жорсткою, з якимось дивним присмаком, господарі (українське телебачення) використовують потужний фільтр. Як правило, цей фільтр знищує всі корисні мікроелементи, які спочатку могли міститися у «воді». Найбільше страждає сарказм та іронія. Якщо грубо, глядач споживає «дистильовану воду», яка, як відомо, шкідлива тому, що швидко розчиняє корисні речовини й виводить їх з організму.
Доступність телебачення – основна причина редактури. Його дивляться надто різні люди, а тому існує велика ймовірність, що можна зачепити чиїсь почуття. Наскільки мені відомо, така ситуація у всьому світі. Наприклад, американський контент, який ми дивимося в Україні, не показують на загальнонаціональному телебаченні США.
Що робити? Я хочу смачну й корисну воду! Вихід є: це різні платформи з контентом, які останнім часом дуже популярні, наприклад Netflix. Стримінги, на відміну від телебачення, платні, що вже робить їх менш доступними для всіх.
Передплата дозволяє платформам робити контент за гроші глядачів, на відміну від телебачення, яке знімає гроші з рекламодавців, що дає набагато більше свободи першим. Тому на платформах багато різної «води». До речі, іноді цей вибір так утомлює, що просто хочеться попити старої доброї дистильованої, хоча прекрасно розуміємо, що вона зовсім не корисна.
Так, контент не ідеальний, телебачення не ідеальне, коміки не ідеальні. Та що там, ми самі не ідеальні у своєму повсякденному гумористичному. Невдалий стьоб, репост фетшеймерського мему, мовчазна чи не дуже підтримка токсичного жартівника в офісі. Лайк сексистському вайну, лайк расистському жарту у твітері, лайк гомофобному стендапчику на ютубі. З цих маленьких речей і складається токсичний інфопростір, який нас оточує.
Ми голосуємо, роблячи вибір. Більше лайків сексистським мемам – більше сексистських мемів, більше схвалення токсичним жартам приятеля – більше токсичних жартів. Інша річ, що дискримінувальний гумор настільки вкорінився, що ми можемо просто не помічати його й сприймати як норму. Потрібен час, щоб сформувати екологічну оптику, але в основі такого сприйняття залишаються прості речі. Повага до чужих кордонів, співчуття, небайдужість. Не обов’язково досконало знати всі терміни на кшталт трансфобії чи фетшеймінгу, достатньо розуміти, що кожна людина має право на повагу та безпеку й жоден не має права втручатися в чуже життя.
Обираючи кого лайкнути, над яким жартом посміятися, який концерт обрати, ми вирішуємо, якою буде культура завтра
Обираючи кого лайкнути, над яким жартом посміятися, який концерт обрати, ми вирішуємо, якою буде культура завтра. Своїм вибором даємо знати, що існує достатня кількість людей, які не хочуть [чути] про тупу білявку й жадібного єврея, а хочуть про справжнє життя, яке дуже змінилося з часів анекдотів на останній сторінці збірки сканвордів.
Якісний контент існує не тільки на Netflix. Стендап в Україні активно розвивається, і вже можна обрати коміка чи комедійне шоу на свій смак. Почати своє знайомство з цим пластом культури можна з цього матеріалу. А поки пропонуємо віддати глядацький голос за контент, який наша редакція вважає й смішним, і гострим, і соціально важливим. Приємного перегляду.
Текст:
Настя Дєрская
Редакторка:
Таїсія Куденко
Ілюстрації:
Яніна Сич
Коментарі
Підписатись