Життя«Це як частинка мене». Лесбійки і бісексуальні жінки про свої символічні татуювання

Символічні татуювання дедалі частіше стають частиною історій ЛГБТІК-спільноти як спосіб зафіксувати ідентичність, стосунки або важливі життєві моменти. Це можуть бути ледь помітні зображення, або дуже особистісні образи, зрозумілі лише найближчим.

Ми поговорили з жінками про те, як народжувалися ці татуювання, які події або почуття з ними пов’язані і які сенси вони в них закладають.

 Веселку я хотіла давно – для мене це найсвятіший символ прийняття та свободи. Але градієнт у тату робити складно. Моя татуювальниця (тоді ще моя дівчина) запропонувала спробувати, і ми зробили веселку у вигляді мазка пензля. Маленьке тату, але дуже для мене значуще. Я зробила його на зап’ясті – як символ того, що вона «в мені», ніби тече по венах. Це відчувається як частина мене, намальована всередині.

Далі було тату з дівчатами, яке я набила, бо хотіла якось позначити й підкреслити себе, свою ідентичність. Ми зробили його більшим, щоби було чітко зрозуміло, про що й про кого воно, я його зробила на руці, бо інтуїтивно хотілося розмістити його так, щоб воно було видимим і водночас відчувалося як мій «щит».

 Інколи чоловіки підходять і кажуть: “Nice tattoo”, коли бачать тату з дівчатами на передпліччі. Для мене це завжди трохи неочікувано. Подруги-лесбійки одразу бачать, що на тату зображені дві дівчини. А гетеро подруги часто сприймають його як зображення чоловіка й жінки. Тому я думаю, що коли я на пляжі чи просто йду в майці, люди «зчитують» це тату відповідно до свого досвіду.

Планую ще набивати тату, коли прийде нова ідея. Обов’язково зроблю ще щось із жінками – бо дуже їх люблю.

 Бажання набити татуювання живе зі мною ще з підліткового віку. Тоді мені хотілося прикрасити всю ліву руку – саме ту, де залишилося багато шрамів, – немов перетворити цю частину тіла на щось красиве й живе. Мама тоді повністю підтримувала мене, казала, що тату могли б стати способом прикрити ці сліди й водночас додати впевненості. Але я все ніяк не могла наважитися: довго думала над сенсами, над стилем, над тим, що саме хочу бачити на собі. Ідея поверталася до мене щороку, але щоразу я застрягала на цьому ж етапі й так нічого й не робила.

 Усе змінилося цього року на Харків Прайд Фесті. Я знала, що там працюватимуть тату-майстрині, але місця запису миттєво розібрали. Уже подумала, що це знову «не мій час». А потім… я просто проходила повз кімнату, де набивали тату, і випадкова дівчина запитала: «Хочеш татуювання? У декого є вільні години». І я так само випадково відповіла: «Так, хочу». Через годину вже сиділа біля майстрині, дивлячись на ескіз із написом QUEER.

 Мене зачепив стиль – трішки нерівні, непропорційні літери, які мають свій характер. Але ще більше – сам зміст. «Квір» – слово, яке найточніше описує мене зараз. Це парасольковий термін для всіх, хто виходить за межі гетеронорми чи цисгендерності. Це і про ЛГБТК+ людей, і про тих, хто ще досліджує свою ідентичність. А я якраз у цьому процесі: лише кілька років тому усвідомила свою негетеросексуальність. Тож у цьому написі зійшлися й сенс, і момент, і те саме підліткове бажання мати тату, яке нарешті втілилося.

Коли майстриня запитала, де хочу його бачити, я одразу показала на тильний бік долоні й сказала: «Щоб напис був повернутий до мене». Мені важливо бачити його щодня. Це й про естетику, і про ніжну саморефлексію: я дивлюся на нього й нагадую собі про процес пізнання власної ідентичності. Про те, хто я є. Що я така. І що маю на це повне право.

Мама спочатку здивувалася моєму повідомленню «я прямо зараз набиваю татуювання», але потім попросила обов’язково показати. Дідусь із бабусею й інші родичі відреагували з гумором, розпитували, що означає напис. Мені складно говорити з рідними напряму про свою орієнтацію, тож інколи я віджартовувалась, іншим – відповідала більш нейтрально й пропонувала «почитати самостійно». Друзі сміялися із самої історії того, як я наважилася на це так раптово. У моїй бульбашці немає засудження чи гомофобії – і це величезне щастя.

Гетеро люди зазвичай одразу засипають запитаннями: «Що означає? А чому саме таке?» Я пояснюю тільки тоді, коли бачу щирий інтерес, не хочу вступати в діалоги, де наперед відчутне упередження. Наприклад, бабусі, яка спершу запитала «ти що сиділа?», а потім «а що це значить?», мені зовсім не хотілося пояснювати. Я вважаю, що розповідати про своє потрібно лише тоді, коли є внутрішнє бажання, а не обов’язок.

 Квір люди реагують інакше: зазвичай із теплом, усмішками, коротким «ооо, клас!». 

Маруся: Ми зустрічалися пів року й вирішили, що треба робити щось серйозне. Ось ця історія про лесбійок, які зустрічаються й вирішують з’їхатися через місяць та одразу розписатися – це про мене. Але я проти того, щоб робити це в іншій країні. Не бачу сенсу, щоб витрачати час і гроші на папірець, який у нашій країні нічого не значить. Тому я вирішила, що дочекаюся, коли в нас приймуть закон про реєстровані партнерства. 

 Але ми вирішили символічно розписатися татуюванням рожевих фламінго, бо один із кольорів лесбійок – це рожевий. Але я не хотіла класичну форму фламінго, тому обрала в анфас, а не в профіль. Ну й розмір вирішили робити нормальний, не люблю мікротатуювання.

 Дар’я: Ми не хотіли, щоб це було щось очікуване, типу татуювання обручок або тату, що перетікає одне в друге. Ми не знали, який вигляд матиме наше татуювання, нам подруга робила ескіз і не показувала його, а показала вже на сеансі. У нас вони однакові, але є деталь, яка їх відрізняє. У мене це шарф, а в Марусі – окуляри (бо я люблю носити шарфи, а Маруся носить окуляри). Місце для тату обирали за принципом, де є місце, бо в нас багато татуювань.

 Маруся: Ми зараз живемо в селі, тож мало хто помічає наше тату. Але інколи запитують: це ти повторила за Дашею тату? Я бачила в неї таке ж саме. Ми раз на рік одна одній робимо пропозицію й вже 8 років чекаємо, що нарешті приймуть законопроєкт про реєстровані партнерства.

Моє татуювання карабіну – це більше про wlw, жартівливий контекст у тому, що дівчата носять карабіни на джинсах, куди вішають ключі. 

Також я почала бити рукав про якісь моменти з дитинства: найперше татуювання – це ігрова консоль gameboy. Ми набили корпус, і останньою залишилась однойменна заставка на екрані. Я жартівливо сказала: «ха, gay boy», але у відповідь майстриня підняла на мене повні надії й захоплення очі, і я просто дала зелене світло– так зʼявився gay boy.

 У цієї ж дівчинки я набила різнокольорову фразу "take care of yourself " як нагадування, що я в себе є, і це є найголовніше. А ще в мене є просто червоним набите «даріро» – це нік моєї нареченої. 

 Усі тату я била на руках, бо хочу, щоб це було видно, мені дуже подобається ідея рукава патчами – це те, чого я прагну. Планую зробити собі ще багато татуювань. Мені це подобається.

Аліна: ми набили перше парне татуювання – планету Земля 7 років тому. Тоді ми дуже багато подорожували Україною та Європою, потім поїхали на віпасану, де медитували в мовчанні.

Ріна: Після цього вирішили зробити татуювання. Але, мені здається, що ми це хотіли зробити давно, якраз на віпасані зустріли людину, яка зробила мені на день народження подарунок і запропонувала зробити татуювання. Склався метч, бо ми довго ходили з цією ідеєю, але йти в салон і просити зробити нам тату якось було не трушно. Для мене це символ дослідження світу разом.

Ріна: Коли я вирішувала, де набивати тату, то обрала руку, у мене є таке упередження, що якщо в людини є тату на видимих місцях, буде складніше знайти роботу когось серйозного: міністра, дипломатки, тому я роблю тату в місцях, які легко сховати під одягом. Для мене це був швидше практичний вибір.

Аліна: Для мене це було щось про чакру, душу, щось, що ближче до серця, тому обрала це місце для зображення. Але пам’ятаю, коли ми були на заході Ради Європи: міністерка освіти Мальти зробила мені комплімент, коли помітила, що татуювання трішки визирає із сорочки. Тому, думаю, що упередження, що з татуюванням не беруть на серйозну роботу, уже відходить у минуле. Нещодавно ми зробили ще одне символічне парне татуювання стільців. 

Ріна: Колись ми були на молодіжному проєкті на обміні, і поки всі спали, сиділи в актовій залі та спілкувалися. Там не було нічого, окрім стільців. І ми вирішили намалювати одна одній стільці. Аліна доволі добре малює, у неї є навички академічного малюнку, а я малюю так собі. І було дивно, що наші стільці виявилися більше схожі один на одний, ніж на модель. Для нас це було про те, що ми бачимо світ схоже. А коли ми були в Берліні, згадали цю історію й вирішили втілити її в татуюваннях. 

Аліна: Це про бачення світу й про те, як ми інтерпретуємо та як ми можемо виражати власну реальність. У будь якому випадку це вираження себе.