Життя«Живеш тут і тепер». Як живе й працює херсонська БО «Інша»
Все починалося як безпечне коло для людей зі спільними цінностями
БО «Інша» – херсонська організація, що діє з 2012 року. Після повномасштабного вторгнення спільноті довелося змінити все: формат роботи, рівень публічності, способи взаємодії з людьми, навіть уявлення про безпеку.
Ми поговорили з директоркою БО «Інша» Анастасією Кривобоченко й досліднецею та кураторкою мистецьких заходів Альбіною Єрмаковою про те, з чого все починалося, як працювала організація під час окупації, як вдалося перезібрати роботу команди в умовах війни, а також про релокацію до Миколаєва.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Як з’явилася «Інша»
Анастасія: У Херсоні у 2012-му «Інша» виникла як ініціативна група жінок, феміністок і ЛБ-жінок із Живого журналу. Тоді ми ще називалися «Іная», і це була публіцистика. Лише у 2014 році ми офіційно зареєстрували організацію, але до 2016-го вона, здається, взагалі працювала без грантових програм. Ми не знали, що за це можна отримувати гроші, тобто працювали на своїх основних роботах і волонтерили в «Іншій».
Все починалося як безпечне коло для людей зі спільними цінностями, яке будувалося на ідеях фемінізму, рівності й безпеки для жінок. Це була соціальна драматургія: перформанси на соціально важливі теми, наприклад пригнічення жінок, різні акції на протидію гендерно зумовленому насильству. На той момент колектив складався з людей мистецького кола й діяльність була зосереджена навколо мистецтва, бо через нього можна говорити.
Все починалося як безпечне коло для людей зі спільними цінностями, яке будувалося на ідеях фемінізму, рівності й безпеки для жінок
Згодом запустилися фінансовані проєкти, перший, до речі, від Українського Жіночого Фонду. Це вперше УЖФ підтримав ЛГБТ в Україні. До того він не працював із ЛГБТ-темою.
Команда тоді складалася з п’яти жінок-волонтерок, а потім, коли розпочалася програмна діяльність, що передбачала виконання певних індикаторів і відповідальність перед донорами, ми стали розширювати команду.
Про напрями роботи до повномасштабного вторгнення
Анастасія: У Херсоні ми були в альянсі громадських організацій, щоб мати колективний вплив на громадські рішення. За допомогою коаліції ми брали участь майже в усіх процесах міста. Наприклад, місто отримало грант на закупівлю автобусного парку, тож мало виконати це зобов'язання, не затягувати його й пояснити, чому обрало той чи інший тендер. Ми намагалися зробити всі процеси для громадян прозорішими, а самих громадян – свідомішими, дати розуміння, що вони також можуть впливати на рішення.
Крім того, ми організовували виставки, перформанси, розширили програму кризового центру для жінок, які постраждали від гендерно зумовленого й домашнього насильства, займалися адвокацією.
Разом з іншими організаціями були ініціаторами маршів до 8 Березня й за ратифікацію Стамбульської конвенції. Якось в Україні була реформа щодо скорочення бюджетних установ і в Херсоні мали закрити 60 бібліотек, тож на марш 8 Березня вийшли бібліотекарки й бібліотекарі. Завдяки цьому їхні робочі місця зберегли.
Отже, в нас була не вузько спрямована діяльність: ми намагалися фокусуватися не лише на векторі фем чи ЛБТ+ – так налаштовувався діалог між людьми, яких сприймають як уразливі спільноти, та владою і вирівнювалася можливість ієрархії.
Альбіна: Пригадую, ми проводили акцію до 8 Березня «Я не можу жити без себе», щоб нагадати жінкам про право на особистий час, власне життя й бажання. І з цього досвіду згодом починалися інші спроби: створювати спільні продукти, події, формати, у яких мистецтво не відокремлюється від життя. Фактично мистецтво було тим, з чим організація заходила у свою діяльність, і тим, із чим залишається упродовж усіх цих років. Рік перед повномасштабною війною я зосереджувалася саме на кураторстві виставкових проєктів.
Однією з ключових активностей став Квір-форум. Це був простір, куди приїжджали митці й мисткині з різних регіонів України зі своїми проєктами. За кілька днів вони монтувалися у спільну виставку. З одного боку, це була підтримка низового мистецтва, з іншого – можливість інтегрувати професійні практики. Водночас кожна така виставка ставала формою соціального дослідження: спробою зрозуміти, що зараз болить, про що говорять і мовчать, які теми стають визначальними.
Під час форуму ми обговорювали кожен проєкт. Це була можливість комунікації між людьми з різних регіонів і з дуже різним досвідом. Часто на ці події приходили люди, які раніше не мали стосунку ні до мистецтва, ні до квір-спільноти. І тоді виникала потреба швидко пояснити, хто ми, як працюємо і чому ці розмови важливі.
Кожна така виставка ставала формою соціального дослідження: спробою зрозуміти, що зараз болить, про що говорять і мовчать, які теми стають визначальними
До 2018 року на базі організації вже працював офіс і ком’юніті-центр із регулярними годинами відвідування й подіями. Ми принципово намагалися залучати до мистецьких заходів людей, які раніше не стикалися з мистецтвом. Це були плейбек-театри, елементи соціальної драматургії, робота з тілом і досвідом як спосіб проговорювати біль, травму, напругу через художні форми.
Паралельно розвивалися психологічні програми. З 2019 року на базі офісу почала працювати офлайн-підтримка: групи взаємодопомоги, індивідуальні консультації. Водночас ми робили акцент не лише на прямій допомозі, а й на роботі з професійними групами. Важливо було, щоб журналісти, педагоги, психологи хоча б на базовому рівні розуміли контекст ЛГБТІК+ і не відтворювали упередження у своїй роботі.
Так з’явилися школи толерантності – окремі програми для журналістів, педагогів, психологів і психотерапевтів, які працювали в державних установах. Паралельно ми проводили інформаційні сесії для державних службовців, чиновників, поліції – для всіх, хто перебуває у безпосередньому контакті з людьми. Йшлося не про перевиховання, а про вибудовування містка, щоб звернення ЛГБТІК+ людей до сервісів було менш травматичним і небезпечним.
Анастасія: Окремим напрямом стало розроблення методичних матеріалів. З’явилися посібники з розуміння трансгендерності для медиків і медикинь, тренінгові модулі з гендерної рівності та недискримінації ЛГБТІК+ людей. Адвокація завжди залишалася частиною нашої роботи – як на рівні міста й регіону, так і на національному рівні.
Починаючи з 2017 року в Херсоні регулярно проходили марші проти дискримінації. За весь цей час не було жодного нападу. Діалог із поліцією був настільки прямим, що в критичні моменти вони самі виходили на зв’язок і пропонували захист. Ми провели для поліції десь 60 годин інформаційних сесій щодо недискримінації, у нас був хороший контакт. Якось в Україні проходили акції проти поліцейського свавілля і нам зателефонував очільник Херсонського департаменту: «Ви сьогодні виходите?» – ми: «Та не виходимо, то в Києві». А він: «Ну, якщо будете виходити, то подзвоніть, щоб ми вас захищали».
І коли планували Марш рівності, поліція дуже ретельно забезпечувала порядок: навіть в офіційних паперах ми узгоджували один маршрут, а усно домовлялися, що він буде змінений, – так поліцейські прагнули максимально зберегти конфіденційність.
Про життя й діяльність після повномасштабного вторгнення
Анастасія: Після повномасштабного вторгнення команда опинилася в різних містах і країнах. Хтось пройшов окупацію, хтось виїхав одразу, хтось – значно пізніше. Контексти різнилися, досвіди не збігалися, і це створювало додаткову напругу. Коли ви багато років працюєте разом, живете в одному місті, а потім кожен опиняється в іншій реальності, зібратися знову виявляється складніше, ніж здається. Озираючись назад, я досі до кінця не розумію, як нам це вдалося.
Паралельно з власною евакуацією наша організація з перших днів війни займалася евакуацією інших. Ми перерозподілили бюджети кількох дружніх організацій, які були заплановані на програмну діяльність, і спрямували їх на евакуаційні маршрути й гуманітарну підтримку. У нас не було свого транспорту – ми знаходили водіїв, шляхи, можливості. Це була нова робота для нас, й було дуже багато відповідальності.
Коли ви багато років працюєте разом, живете в одному місті, а потім кожен опиняється в іншій реальності, зібратися знову виявляється складніше, ніж здається
Альбіна: Я залишилася в Херсоні, під час окупації робила артпроєкт. Дивно визнавати: перебування в окупації було небезпечним, жахливим і водночас по-своєму цікавим – спостерігати, як змінюється світ просто на очах, як оголюється його цинізм і як у цих умовах проявляються люди.
Тоді я почала працювати над проєктом «Ті, які залишаються». Він про митців, волонтерів, знакових для міста людей, про тих, хто нікуди не поїхав. Мене цікавило, чому вони залишилися. Я сама не могла дати собі чесної відповіді на це. Коли мені ставили таке запитання, я щось відповідала, але згодом зрозуміла – всі мої пояснення були поверховими й беззмістовними. Мені захотілося дослідити це глибше. Кожен щось розповідав, але за словами завжди ховався інший, екзистенційний сенс. Когось тримала колекція, яку потрібно було вберегти. Когось – прив’язаність до майстерні. У цей період дуже чітко видно, як оголюється сутність людини, не в сенсі – хороша чи погана, а наскільки вона в контакті з тим, що робить, і ким є.
У межах проєкту я зробила кілька інтерв’ю з людьми, важливими й дуже різними. Долі їх склалися по-різному: когось уже немає в живих, хтось залишився на лівому березі. Багато з того, що мені розказали, я б не могла почути, перебуваючи поза окупацією. Це матеріал, який, імовірно, з’явиться вже після війни як післявоєнна публікація.
Наступний проєкт також народився в окупації, але був реалізований після деокупації, частково в Миколаєві. Це фотопроєкт, присвячений жінкам, які жили в окупації – весь час або певний період, або виїхали трохи раніше. Він про стан прихованості: коли ти тривало живеш у небезпеці, то втрачаєш зв’язок зі своїм обличчям – і в соціальному сенсі, і буквально фізично. Міміка зникає й починає повертатися лише через кілька місяців. Кожен вихід на вулицю – це одягання форми: не зовсім себе, радше розчиненої версії, яка не має привертати уваги – ані тим, що виділяється, ані тим, що зливається з фоном. Це стан постійної зібраності й водночас втрати відчуття власної особистості. Я свідомо зосередилася саме на жіночому досвіді. Жінки в окупації перебували під подвійною загрозою – загальною, як і всі, і додатковою, пов’язаною з ризиком викрадення й сексуального насильства. У якийсь момент я помітила, що перестаю впізнавати себе в дзеркалі. І тоді зрозуміла: якщо говорити з жінками про їхній досвід окупації, єдина правда, яку можна почути, – через руки.
Руки не можуть надіти форму, вони зберігають мікроемоції, які неможливо приховати. Тож у цьому проєкті я брала інтерв’ю, а мій товариш, фотограф Віктор Братан, фотографував суто руки. Жінки погоджувалися на це значно легше, ніж на портрети. Навіть через кілька місяців після деокупації багато хто відмовлявся фотографуватися, адже це все ще сприймалося як небезпека.
Кожен вихід на вулицю – це одягання форми: не зовсім себе, радше розчиненої версії, яка не має привертати уваги – ані тим, що виділяється, ані тим, що зливається з фоном
Ми не створювали жодних постановчих образів. Я просто розмовляла з нашими героїнями, а Віктор знімав їхні руки. Електрики в місті не було майже місяць, тому перші зйомки робили з технікою, яку вдалося зарядити від генератора або знайдених батарейок, за дуже різного освітлення.
Проєкт отримав назву «Те, що мене тримає, те, що тримаю я». Він про те, що вижити – фізично й психічно – вдавалося тим, хто діяв. Хтось тримав волонтерський центр, хтось годував тварин, хтось боровся за власну майстерню. Саме дія ставала точкою опори.
Пам'ятаєте Франкла: якщо жити лише думкою про смерть, вона неминуче настане. Якщо жити думкою, що це триватиме вічність, психіка не витримає. Та коли живеш тут і тепер, маєш справу, якою займаєшся щодня і за яку тримаєшся, з’являється шанс вижити. Ці люди вижили й не втратили внутрішніх орієнтирів. Хоча для багатьох у ті місяці ці орієнтири руйнувалися.
Анастасія: Окремим викликом стали інституційні обмеження. Організація була зареєстрована у Херсонській області, і донорські й банківські системи не розрізняли окуповані й деокуповані території. Фінансування поверталося, гроші блокувалися, навіть ті, що вже були зароблені й підтверджені індикаторами. У якийсь момент ризик повної втрати організації був цілком реальним. Це призвело до глибокої реструктуризації: змінилися ролі, процеси, внутрішня логіка роботи.
Колись «Інша» задумувалася як коло близьких людей, які діють разом. Цього формату більше не існує. Зараз це інша інституція: з чіткими межами, відповідальністю і розумінням, що близькість не означає відсутності структури.
Про релокацію до Миколаєва
Анастасія: Новий етап почався в Миколаєві. Тут з’явився хаб – простір, який ми принципово не називаємо ком’юніті-центром. Це місце короткого перебування для людей із Херсона, простір для подій, зустрічей і роботи інших ініціатив, які не мають власної інфраструктури. Тут репетирує соціальний плейбек-театр, відбуваються освітні й мистецькі заходи, формується нове коло людей.
Один з головних викликів – доступ до херсонців. Частина людей досі перебуває в окупації або на лівобережжі. Евакуаційні програми потребують великих ресурсів і пов’язані з високими ризиками, тому їх складно фінансувати. Додаються й технічні обмеження: нестабільний зв’язок, слабка інфраструктура, які ускладнюють навіть базову комунікацію.
Дуже шкода, що наш офіс у Херсоні пограбовано. Його зламали російські військові: приміщення потрощили, техніку частково вкрали, жорсткі диски забрали. Реєстраційні й бухгалтерські документи на той момент уже були знищені волонтерами, щоб не наражати людей на небезпеку. Частину мистецьких робіт вдалося врятувати й заховати, ризикуючи власною безпекою.
Евакуаційні програми потребують великих ресурсів і пов’язані з високими ризиками, тому їх складно фінансувати
Сьогодні значна частина нашої роботи – це адвокація. У коаліції з іншими організаціями ми працюємо над питаннями протидії мові ворожнечі, реєстрації цивільних партнерств, доступу ЛГБТІК+ людей до гуманітарних програм. Ці питання залишаються критично важливими, бо вилучення з допомоги — це не абстрактна дискримінація, а прямий ризик для виживання.
Паралельно ми зосереджуємося на просвітницькій роботі. Інклюзивність часто декларується, але не практикується. Брак знань, а не відкрита ворожість, стає основною перешкодою. Тож ми працюємо з медиками, соціальними працівниками, поліцією, гуманітарними організаціями, тобто з усіма, хто перебуває в безпосередньому контакті з людьми.
Альбіна: Окремим напрямом залишається мистецтво як форма терапії. Через роботу з візуальними образами, спільне обговорення й фасилітовані розмови ми поступово переходимо до проговорення особистого досвіду, болю і втрати. Це спосіб повернути чутливість у час, коли травма часто притуплює здатність відчувати.
Ми проводимо фемінтервенції – фестиваль феміністичної культури, який також релокувався разом із нами. Зараз їхній фокус змінюється: від низових практик – до підтримки професійних художниць, зокрема з Півдня України, які пережили окупацію або були змушені виїхати. Це й персональні виставки, й спроби евакуації мистецтва, яке доводиться буквально рятувати від знищення. Частину мистецьких робіт вдалося вберегти. Те, що могло привернути увагу – квір-арти, експонати з попередніх виставок, – виносили й ховали. Не все змогли вберегти, бо ризик був надто високий. Але сама готовність людей допомагати, ризикуючи власною безпекою, стала окремим свідченням того, що спільнота справді існувала. Люди приходили й питали: що ми можемо для вас зробити? Цей досвід складно описати інакше, ніж глибоку форму взаємної довіри.
Таких самих засад ми дотримуємося і в роботі з командою, для нас принциповими залишаються дві речі: психологічна підтримка і відмова від паразитування на травмі. Ми свідомо не даємо інтерв’ю, які зводяться до експлуатації досвіду окупації. Постійне повернення до цих історій може руйнувати. Ми не використовуємо травму як ресурс, і це теж форма турботи про виживання.
