Життя«Плануємо весілля після прийняття законопроєкту про цивільні партнерства»
Розмова з Олександром Деменком та Артуром Миколайчуком
В Україні тема цивільних партнерств особливо гостро постала під час повномасштабного вторгнення. Наприкінці цього літа заручини Артура Миколайчука й Олександра Деменка привернули увагу суспільства й знову загострили фокус на питанні прав для одностатевих пар.
Ми зустрілися з Артуром та Олександром, щоб поговорити про активізм, життя й мрії до війни, «Азовсталь» і полон, знайомство й стосунки в умовах війни та про те, чому важливо підтримувати ЛГБТІК-спільноту.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Текст: Анна Хаєцька
Про життя до повномасштабного вторгнення
Артур: Я навчався на режисерському у Варшаві, жив і працював там. За кілька днів до початку повномасштабної війни повернувся додому на Львівщину. Я міг тоді виїхати назад, але вирішив залишитися в Україні.
Олександр: З 2019-го я служив в армії: спочатку строковиком, потім підписав контракт. Багато моїх друзів уже воювали – в АТО, згодом в ООС, тому в мене була мотивація долучитися до Сил оборони. Я знав, що людей сильно бракує, а нам потрібно протистояти ворогу.
Цікаво, що в нашій родині патріотичні цінності не декларувалися напряму, проте на мене дуже вплинули друзі, оточення. Особливо вчителька з історії Наталія Василівна – вона одна з небагатьох у школі дійсно підтримувала цінності здорового націоналізму та патріотизму й змогла прищепити це нам.
Про мрії
Артур: Я мріяв і далі мрію про сольну кар’єру: з років 12 я почав займатися вокалом. Коли приїхав до Варшави на навчання, був щасливий: моя мрія здійснювалася. Та й почувався я там вільніше, адже в маленьких містах представники ЛГБТІК-спільноти зазнають величезного тиску. Мабуть, це й стало каталізатором рішення виїхати за кордон: було помітно, що я належу до квір-людей, а в маленьких містах діти як під один гребінець, і, якщо ти відрізняєшся, тебе цькують. Пригадую історію, як пішов у секонд і купив тренч – тоді було модно: такий довгий бежевий тренч. Й одягнув до школи. Минуло, певно, два дні, і до мами почали приходити люди з наріканнями: «Оксано, твій Артур ходить у тренчі. Що це таке?» Мама злилася на мене, і я можу її зрозуміти, бо вона виховувала мене сама, а їй з усіх боків прилітало, що я якийсь не такий. Просто за те, що ношу тренч.
Мама важко переживала – я був єдиним представником ЛГБТІК у нашому оточенні, принаймні я так думав. Вона не розуміла мене, у нас були сильні конфлікти. Зараз уже наші стосунки налагоджуються, і я дуже цьому радий.
Олександр: У школі я мріяв про кар’єру юриста. Коли вступив до Запорізького національного університету, це був 2017 рік, батьки розлучились і мені довелося йти працювати. Згодом мене відрахували з університету, бо на навчання, на жаль, не залишалося часу.
Потім я вирішив повернутися до своєї мрії й на наступний рік вступив до Запорізького інституту економіки, але перервав навчання й пішов до армії. Зараз, після звільнення з полону, відновився, щоб продовжити навчання. Паралельно працюю у правозахисті.
Про початок повномасштабного вторгнення
Артур: Мій початок війни був не таким жахливим, як у мого чоловіка. Я з колишнім хлопцем із Києва поїхав на Львівщину – то було вимушене знайомство з мамою, родиною: мою орієнтацію не приймали, тому доводилося говорити, що це мій друг, і це неабияк бісило. Потім я повернувся до Києва: краще вже сидіти під обстрілами, ніж із традиціоналістами й казати всім, що я просто друг. Мрії про сольну кар’єру поставив на паузу. «Яка кар’єра, не на часі» – так я тоді думав. Зараз, коли вже адаптувався до війни, почав знову працювати над альбомом. Сподіваюся, незабаром він вийде.
Олександр: На момент повномасштабного вторгнення я служив у Національній гвардії, ми базувалися за 30 км від Маріуполя, у бік Волновахи. Зранку 24 лютого нам наказали вирушати до Маріуполя. Тоді я ще не розумів, що таке війна. Ми всі були на адреналіні й упевнені, що дамо відсіч. Аж доки не потрапили в повне оточення на «Азовсталі». Сили противника перевищували наші у 25 разів, плюс авіація, артилерія.
На «Азовсталі» я перебував із 30 березня. Отримав контузію й поранення: голови, спини, два наскрізні – ноги. У перші секунди після вибуху я зрозумів, що нічого не бачу: просто темрява перед очима. Перше, що спало на думку: я більше не зможу бачити, для мене це був жах. Минуло кілька хвилин, почала з'являтися картинка, і я з полегшенням видихнув. Тоді чомусь було неважливо, чи є в мене кінцівки – лякала саме втрата зору. До «Залізяки», так ми називали шпиталь «Азовсталі», я потрапив у переломний момент: там залишалося дещо з антибіотиків і знеболювальних, але все закінчувалося. Саме тоді добровольці почали прилітали в оточений Маріуполь на гелікоптерах, щоб доставляти боєприпаси й трохи медикаментів, але їх однаково не вистачало.
У шпиталі страшенно пахло гниллю, туди неможливо було зайти: трупи в пакетах, опариші. Таке складно описати словами. Коли ми покидали «Азовсталь», виносили поранених, це було жахливо.
Я пам’ятаю, як радів сонцю, коли ми вийшли в «почесний полон». Це було 17 травня, день народження моєї сестри. За день до того я сходив у штаб, відписав мамі, попросив її привітати сестру. Та вже в полоні зрозумів, що радів зарано. Чоловіки, які знали, що таке полон, сильних емоцій не виявляли, а ось такі, як я, раділи, що вижили, – керівництво країни нам щось пообіцяло, і ми вірили, що все буде нормально, за кілька місяців нас поміняють.
Зранку 24 лютого нам наказали вирушати до Маріуполя. Тоді я ще не розумів, що таке війна
Нас шикували, щоб ми сідали в автозаки, і били майже до смерті
Про полон
Нас привезли в Оленівку, розподілили по бараках. Це тривало півтори доби – нас не годували, не давали води. Аж увечері видали жменю рису й шматочок хліба. Спочатку відсортували азовців у дисциплінарний ізолятор, а потім усіх інших. До азовців увесь час ставилися набагато гірше, ніж до нас, нацгвардійців чи морпіхів, бо «Азов» – це червона шмата для русні. Їх сильно боялись і, звісно ж, самостверджувалися через знущання. До нас ставилися спокійніше: попри відсутність санітарно-гігієнічних умов, над нами так сильно не знущалися.
Але після теракту в Оленівці, 2 серпня, нас розвезли по інших колоніях, і там уже почалися знущання. Нас шикували, щоб ми сідали в автозаки, і били майже до смерті. Відтоді розпочалися найстрашніші часи – був етап у Горлівку, приймання, щоденні побиття, допити, відсутність будь-яких побутових умов. Потім, за тиждень до обміну, нас етапували до Таганрога. Усе, що було в Горлівці, можна було якось витримати, як порівняти з Таганрогом.
Перед обміном нас дуже довго везли у вантажівках, збирали по різних колоніях тимчасово окупованих територій. Це був січень, сильний мороз, а на нас майже ніякого одягу. Потім привезли на якийсь аеродром, посадили із зав’язаними очима й руками в літак. У небі я все думав, що ми надто довго летимо, не схоже, що нас відправляють додому. Але до останнього вірив, поки літак не зробив поворот – ми зрозуміли, що летимо назад або кудись у Забайкальський воєнний округ. Літак сідає, нас приймають ефесбешники, конвоїри й кажуть: «Укропы, пи**ы, обмен сорвали». Збили якийсь літак. Проте це виявилося брехнею.
І от нас знову привезли до СІЗО в Таганрог, знову почалися знущання. Це був найгірший період полону. У камері холодно, батареї вмикали на годину, і ми, як горобчики, сідали біля неї, підбадьорювали один одного, говорили, що це ненадовго, що ми повернемося додому й будемо літрами пити Hennessy.
Про звільнення з полону
Коли ми сіли в автобус, яким нас везли з обміну, зайшов наш військовий і сказав: «Вітаю вас, хлопці, удома. Гімн будемо співати трошки пізніше, зараз тихесенько посидимо, щоб закінчився процес обміну». І вже дорогою до місця, де нас зустрічали журналісти й служби допомоги, ми вперше за два роки заспівали гімн України. Усі плакали й раділи. Це як другий день народження. Я одразу подзвонив мамі – з телефону, який мені дав журналіст: «Алло, Ірино Іванівно, здрастє, ваш син удома». Шокована мама заплакала: вона не могла повірити, що чекання нарешті скінчилося.
Нас привезли в сумську лікарню. Ми скинули речі з клопами, коростою, нам видали нові комплекти одягу, телефони, і тоді я вже подзвонив друзям і розповів, що мене обміняли.
Потім пів року тривало лікування. Було нормальне харчування, пам’ятаю, як у полоні я мріяв про «згущонку». Щоб витягти всі осколки, довелося зробити три операції.
Через дев’ять місяців я звільнився з військової служби й зайнявся бізнесом. У полоні мені спало на думку, що все життя військового можна вмістити в одній сумці, і я вирішив запустити виробництво сумок.
Коли ми сіли в автобус, яким нас везли з обміну, зайшов наш військовий і сказав: «Вітаю вас, хлопці, удома. Гімн будемо співати пізніше, зараз тихенько посидимо, щоб закінчився процес обміну»
Про знайомство
Артур: Пам’ятаю, якось був у препоганому настрої, тому пішов у клуб на Кирилівську. Час від часу ми перетиналися поглядом з одним хлопцем, я помітив, що між нами пробігає іскра. А потім наприкінці вечірки ми зустрілися з ним у черзі в гардероб. Сашко підійшов до мене, виявилося, що раніше ми спілкувалися на популярному сайті для ЛГБТІК-представників (для хлопців), але чогось не зійшлися характером.
Олександр: Та він мене просто заблокував і все.
Артур: Ось так і почалася ця історія. Із Сашком я зміг відчути якусь свободу, ніби видихнув, згадав про свої бажання й цінності. Власне, тому зараз розпочав кропітку роботу над першими синглами й формуванням альбому.
Олександр: Коли я помітив Артура, згадав, що бачив його фото й ми спілкувалися на сайті, але це було два повідомлення. У клубі вирішив підійти поспілкуватися, потім ми почали пробувати будувати стосунки.
Артур: Спочатку все складалося важко, бо я ще перебував у стосунках, з яких було непросто вийти. Я розумів, що з тією людиною в нас уже просто дружба, адже ми із 17 років разом. Та мені було важко відпустити це, ми фактично дорослішали разом. П’ять років спільного життя, ми багато всього пройшли. Але треба було визначатися.
Мені подобається, що ми із Сашком обидва цілеспрямовані, не зупиняємося на досягнутому. Що б не трапилося, ми рухаємося вперед. Коли дуже важко, можемо посидіти поговорити, навіть поплакати, а потім однаково прямуємо далі. Сашко рухається у правозахисті, я – до своєї мрії про сцену.
Я хочу, щоб люди з маленьких міст, як я, знайшли в моїй особі відповідь на запитання: чи нормально бути тим, ким ти є? Я знаю, наскільки важко в маленькому містечку бути хлопчиком, якого цькують, б’ють лише за те, що він не такий, як усі. Недавно ми їхали із Сашею із Запоріжжя, і я написав перший текст пісні. Пам’ятаю, як сидів і думав: чому так склалося, що мені й досі болить те, що зі мною відбувалося? І зрозумів: за все життя – через школу, людей, які жили поруч у місті, – ніхто не давав мені бути собою. Але ти все одно рухаєшся до себе попри все.
Про рішення зробити пропозицію
Артур: Десь у липні Сашку надійшло запрошення до Берліну та Швеції на прайд. Він поїхав як представник української спільноти. Я дивився трансляцію, у Києві була погана погода – і мені так захотілося бути разом з усіма: йти із Сашком вулицею, нести прапор, радіти від цієї атмосфери. Мені боліло, що я не можу розділити з ним цей момент. Тож сидів до глибокої ночі, розмірковував, слухав Another Love Тома Оделла – і раптом мене пройняло, що я маю зробити (ми зустрічалися вже понад пів року). Наступного дня я полетів за каблучкою для заручин, у магазині мені запропонували до неї й коробочку, яка світиться. Потім та коробочка засвітилася на пів України (сміється).
Далі я почав думати, як зробити пропозицію. Написав тодішній директорці клубу: «Настю, питання життя й смерті». Ми вмовили улюблену диджейку Саші Настю Воган, щоб вона заміксувала в сет Another Love.
Й ось ми на Кирилівській, на літньому майданчику, серед наших друзів. Я обіймаю Сашу, він думає, що ми просто танцюємо всі разом. Закінчується сет, на нас спрямовують прожектори, я опускаюся на коліно й від хвилювання простягаю руку з перевернутою каблучкою. Ексклюзивність цього моменту в тому, що в клубі заборонено знімати, тому моє освідчення побачили тільки ті, хто перебував на танцмайданчику, лише близькі люди.
Олександр: Я був шокований, у мене виступили сльози. Усі запитують: «Невже не здогадався?» Я кажу: «Ні». Просто я не дуже розумію натяки. Це був неймовірний момент: тисяча людей на танцмайданчику, усі кричать: «Гірко!», дуже красиво.
Я полетів за каблучкою для заручин, у магазині мені запропонували до неї й коробочку, яка світиться. Потім та коробочка засвітилася на пів України
Чи змінилися стосунки після заручин
Олександр: Здається, так: ми якісь спокійні, сімейні. Менше тусуємося, не гуляємо. Може, тому, що ми обидва зараз на антидепресантах. У мене – ПТСР і тривожний розлад, в Артура – депресія, тому ми вирішили пройти лікування. Та й роботи зараз стало більше, тож на розваги менше часу.
Про активізм
Я нещодавно перебрав обов’язки голови організації LGBTIQ+Military від Віктора Пилипенка. Після поїздки до Швеції мені запропонували цю посаду, ми провели голосування, і мене обрали головою громадської організації. Віктор багато років не ходив у відпустку, тому треба було його замінити.
Я знайомий із ним ще з 2019 року, з часу моєї строкової служби. У нас є закрита спільнота військових, які належать до ЛГБТ-спільноти, і я потрапив туди. До речі, коли я опинився в полоні, спільнота вважала, що я загинув. Після повернення до України я написав Віктору, і ми почали знову комунікувати. Так склалося, що я саме звільнився з військової служби й міг виїжджати за кордон. Прайд у Берліні та Швеції був узагалі моєю першою поїздкою до Європи, я побачив величезне ком’юніті, ми поспілкувалися з прем’єр-міністром Швеції, після чого він зателефонував Зеленському й наголосив на важливості ухвалення закону про цивільні партнерства. Мене це дуже надихнуло. Я краще зрозумів точки болю нашої спільноти, те, на що ми можемо впливати, і що маємо вирішувати, – це неприйняття й дискримінація. Своїм прикладом я вже багатьом довів: ЛГБТІК-люди такі самі, що й інші. Ми можемо так само воювати, виконувати будь-які військові завдання, працювати на будь-якій іншій роботі. До речі, я відкрився побратимам у полоні – мене прийняли, усе було добре. І я зрозумів, що поруч зі мною правильні люди.
Своїм прикладом я вже багатьом довів: ЛГБТІК-люди такі самі, що й інші
Зараз мене дуже підтримують і Віктор, й Ольга Полякова з Gender Stream – перед нами стоїть дуже багато завдань, є велика мета: підвищити відсоток толерантності, ухвалити законопроєкти про цивільні партнерства й про злочини на ґрунті ненависті. Законопроєкт про цивільні партнерства внесений у дорожню карту в межах вступу до ЄС, тому я вірю, що його ухвалять. Зараз це наші пріоритетні завдання.
Чи буде весілля?
Артур: Так, ми плануємо. У нас є подруга Настя, власниця бренду вечірок «Гірка», дуже класна івент-менеджерка. Вона пообіцяла організувати нам весілля в українському етнотехностилі. Але спочатку важливо, щоб ухвалили законопроєкт про цивільні партнерства.
LGBTIQ+Military – спільнота ЛГБТ+ військових України. Якщо ви представник ЛГБТ+ спільноти та служите або є ветераном чи ветеранкою, ви можете долучитися в Telegram @lgbtiqmilitary. Там ви можете отримати психологічну, юридичну допомогу й багато інших послуг.
