ЖиттяПрагнення контролювати жіноче тіло: як в Україні відбувався суд над відьмами
Суд і самосуд
Що ближче стає до Гелловіну, частіше ми натрапляємо на образи відьом – переважно декоративні, жартівливі, але безневинні. Але ще кілька століть тому їхня поява в людських розмовах могла коштувати життя. У добу Просвітництва їхнє існування почали ставити під сумнів. Саме тоді законодавство Речі Посполитою та російської імперії, до складу яких входили українські землі, остаточно заборонило суди над відьмами.
Щоб зрозуміти початки цього явища, варто озирнутися на попередні століття – коли страх, релігія, плітки та соціальні конфлікти творили справжню драму сільського життя.
Текст: Вероніка Нестеренко
Хто така «українська відьма»
Відьомство стало злочином у кінці Середньовіччя. Тоді воно означало лихі й гріховні магічні здібності, здобуті через угоду з Дияволом. На противагу цьому було «чарівництво», що є ширшим спектром, до якого належали добрі практики, яких можна було навчитися. Усі відьми – чарівниці, але не всі чарівниці – відьми.
Попри такі теоретичні розмежування, у повсякденному житті люди все ж плутали відьом зі знахарками. Православна церква не надто заглиблювалася в демонологічні тексти, тому вивела константу: якщо людина нагрішила, то вона автоматично слуга Сатани. Звертання до тих, хто володів певними «надприродними здібностями», засуджували, зокрема, у випадку, коли людина прохала про допомогу й знахаря, і Богоматір одночасно. Церковники стверджували, що в такому випадку той, хто просить, не отримає нічого.
Українська дослідниця Катерина Диса зазначає, що в судових документах не було описів зовнішності відьом – подібні деталі цікавили суддів найменше. Утім, цю прогалину спробували заповнити етнографи. І, як виявилося, це зовсім не про рудоволосу зеленооку жінку. Частіше селяни описували її в розмитих означеннях: стара, худа, зловісна жінка з помітними вадами: бородавка, шрами, загнутий ніс, червоні опущені вниз очі, смуга волосся від потилиці до пояса тощо. Найчастіше відьмою вважалася та, яка робила шкоду господарству: псувала корів, забирала молоко, накликала хвороби чи безпліддя, зваблювала чужих чоловіків.
На українських землях переслідування відьом рідко набувало системного характеру. Частіше воно мало форму довгих бюрократичних справ або спалахів самосуду.
Плітки як зброя
Найчастіше шлях до звинувачення починався не з магії, а випадкового слова, здатного розтривожити всю громаду. За спиною відьми мала бути певна репутація чи її відсутність, за якими її знають у суспільстві.Щоб когось офіційно звинуватити, потрібно було мати історію – набір «доказів», які роками складалися з дрібних конфліктів, підозр і випадкових неприємностей.
Пліткарство було універсальним інструментом дотримуватися установлених цінностей через побутовий страх стати скомпрометованим. Саме плітки встановлювали певне розмежування між «своїм» і «чужим», між «прийнятним» і «гріховним». Спочатку люди просто обмінювалися новинами, які відбувалися навколо них, згодом, після опрацювання цієї інформації, починався процес вигадування додаткових деталей – і вже потім додавалися суб’єктивна думка й «магічні речі», що допомагали прибрати білі плями в історії.
Зважаючи на переважно сільську місцевість у ранньомодерний час, пліткарство було елементом репутації, довіри та соціалізації. Якщо людина занадто виділялася певними зовнішніми чи внутрішніми ознаками, то вважалася девіантною, а це автоматично запускало процес «творення відьми». Тривалий час могло взагалі нічого не відбуватися, тому люди з побутових розмов народжували фольклор, а з нього випливали підстави для звинувачення.
Плітки також мали виразно гендерний характер. Жіночі розмови сприймали як щось небезпечне й підривне – адже вважалося, що «слабша стать» здатна завдати шкоди словом, навіть якщо не має фізичної сили.
Суд і самосуд
Уперше тему відьомства, як зазначає Катерина Диса у книжці «Історія з відьмами…», порушили як злочин лише у другій половині 16 століття. Після появи формального судочинства розгляд таких обвинувачень став компетенцією юристів, але системи доказів залишалися архаїчними.
Римське право слугувало за основу: людина мала дати свідчення про скоєне. Судді брали до уваги докази поганої репутації людини, яку хотіли притягнути до відповідальності, хоча просто чуток було замало. Паралельно також існувало Саксонське право, що передбачало спалення «відступників від віри», у тому числі й відьом, хоча українські суди часто пом’якшували вирок на «гуманнішу смерть від меча». На деяких українських територіях із кінця 16 століття почав діяти Третій Литовський статут, де містилася стаття про відьом, однак на практиці її застосовували вкрай рідко.
Судді радше покликалися на свою інтуїцію чи уставлену традицію, ніж чинне законодавство. Вони намагалися згладити кути, щоб обвинувачена могла отримати легкий переляк і/або заплатити штраф. У найгіршому випадку жінку могли арештувати, побити чи стратити.
Водночас поруч із відносно гуманним судом існували людські упередження, які призводили до самосуду. Переважно такі спалахи насильства загострювалися, коли траплялася масова подія, яка впливала на всіх: епідемія, неврожай, голод. Достатньо було натяку або «знахідки» – наприклад, дивного предмета в хаті – і громада могла розправитися з людиною. Приклади випробувань можемо знайти в етнографа Володимира Гнатюка в Матеріалах українсько-руської етнології за 1912 рік, серед яких найпоширенішими були: «проба водою» (якщо не тоне – відьма) або колективне побиття, інколи жінку могли закопати живцем.
Кат і страх
Тортури були цілком законні, але їх застосовували тільки як виняток, коли судді не могли іншим способом вибити свідчення. Вони думали, що невинна людина витримає біль і не зізнається, але переважно відбувалася діаметрально протилежна ситуація: обвинувачена починала вигадувати демонічну історію про своє життя, щоб припинити страждання. Хоча навіть якщо людина витримувала всі тортури, то це не гарантувало їй свободу. Згадаймо, що тіло уважно оглядали, й обвинувачена могла бути нечутливою до болю. Те, що нині ми б назвали конверсійними симптомами або синдромом Бельмондо, у ранньомодерний час трактували як ознаку зла.
Катування обмежували трьома сеансами. Переважно для цього використовували тиски для пальців або диби різної конструкції, тільки в рідкісних випадках це могло заходити дуже далеко. У нас є єдина згадка про застосування катування на ґрунті чаклунства з порушенням обмеження. У 17 столітті трьох жінок звинуватили у спричиненні смерті магічними засобами й піддали катуванню близько 9 разів. Звісно, вони зізналися у всьому скоєному, але згодом намагалися оскаржити насильницькі дії над ними. Попри це, їх визнали відьмами та стратили.
Професія ката теж мала свою «темну ауру». Його вважали проклятим, до нього не торкалися, а саме слово «кат» стало лайкою. Утримання такої посади було дорогим, тому в більшості українських міст катів просто не було – і ця «відсутність професійного насильства» частково рятувала багатьох відьом від смертного вироку.
На українських землях полювання на відьом не набуло таких масштабів, як у Німеччині чи Франції. Але це не робить його менш показовим: потреба знайти винного та прагнення контролювати жіноче тіло були універсальними.
Ілюстрації: 1- Рисунок Тараса Шевченка до поеми "Відьма", 1847 рік
2- Микола Богданов-Бєльський "Молода відьма"
3- Ігор Вишинський,"Нариси з української демонології"