ЖиттяЗаборона абортів – не вихід. Чому політики народжуваності (не) працюють?
Злети й падіння різних політик
У червні 2025 року депутати Івано-Франківська направили звернення до Володимира Зеленського, Верховної Ради, прем’єр-міністра Дениса Шмигаля з вимогою заборонити аборти, бо це начебто допоможе впоратися з демографічною кризою.
Вони також пропонували ввести у школах викладання курсів із підготовки молодого покоління «до створення міцних сімей» і створити умови, які б спонукали сім’ї ставати багатодітними.
Це звернення занепокоїло жінок, бо заборона абортів раніше була типовим інструментом підвищення демографії в період війн і післявоєнної відбудови.
Розбираємося, чи був цей інструмент справді ефективним, які сучасні політики з підвищення народжуваності існують і чи працюють вони.
Матеріал створено Громадською організацією «Почута» у межах проєкту «ЇЇ підтримка», який реалізується Центром прав людини ZMINA за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).
WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
Текст: Анастасія Микитенко
Як аборти впливають на народжуваність?
Радянський Союз першим у світі легалізував аборти. А потім знову заборонив їх у 1936 році, бо після громадянської й першої війни нова країна потребувала робочої сили. У перші півтора року кількість новонароджених справді зросла, проте також зросла й смертність серед матерів і дітей, бо лікарів на таке стрімке підвищення народжуваності не вистачало. Багато жінок загинуло через підпільні аборти. Зріс рівень убивства новонароджених – у родин не було ні грошей, ні часу на виховання трьох і більше дітей. Після смерті Сталіна в 1955 році СРСР повернув дозвіл на аборти, коли стало зрозуміло, що заборона більше вбиває жінок, аніж підштовхує до материнства.
Один із критичних випадків заборони абортів – указ №770 у Румунії. У 1960-х роках у країні різко впала народжуваність, і румунська влада з диктатором Ніколає Чаушеску на чолі вирішила, що причина цьому – легалізація абортів у 1957 році. Отож вони вирішили збільшити населення країни на 10 мільйонів людей за допомогою жорстоких обмежень. Вони також вилучили контрацептиви й заборонили лікарям консультувати пацієнтів щодо їхнього застосування, ускладнили процедуру розлучення та ввели щомісячні гінекологічні огляди на роботі. Сексуальна освіта здебільшого концентрувалася на тому, як жінкам важливо народити, а не на безпечному сексі.
Два роки після указу народжуваність була рекордною. Водночас країна стикнулася з тими самими проблемами, що і СРСР: лікарень не вистачало на таку кількість матерів, тож породіллі гинули на пологах; ясла, дитячі садочки та школи були переповнені, через що останні працювали в три зміни.
З часом народжуваність знову почала падати, а смертність жінок – підвищуватися через підпільні аборти.
Найбільша поразка цієї політики була в тому, що сім’ї не могли утримувати таку кількість дітей, бо на це просто не було грошей, тому їх віддавали в дитячі будинки з обіцянкою забрати, щойно з’явиться можливість. Невідомо, скільки саме дітей потрапило до дитбудинків, але за найскромнішими підрахунками – близько 100 тисяч. Держава не мала коштів і людей, щоб якісно виховувати цих дітей. Коли Чаушеску скинули, Залізна Завіса впала, і до Румунії приїхали перші журналісти, світ шокували фото «сиріт Чаушеску». Худі діти з інвалідністю, прикута до ліжка малеча, по 12 немовлят у маленькій кімнаті, за якими ніхто не доглядає, доросліші діти, які від нудьги та браку уваги проводять свої дні, хитаючись туди й назад, б’ючи самих себе.
«Було дві речі, які я пам’ятаю найяскравіше, і вони залишаться зі мною назавжди: запах сечі та тиша, – ділився британський журналіст Боб Грехем після візиту цих дитбудинків. – Зазвичай, коли ти заходиш до установи, де багато дітей, то очікуєш почути багато шуму, сміху, балачок або плачу. Там цього не було, хоча діти не спали. Вони лежали у своїх ліжках, іноді по двоє, іноді по троє – і просто дивилися. Мовчки. Їх тримали, неначе худобу. Хоча ні, худоба почуває себе достатньо вільно, щоб хоча би шуміти».
Після цього країни Західної Європи створила спеціальні програми з покращення умов у румунських притулках, а Румунія поставила собі за мету розформувати систему дитбудинків і перевести дітей до прийомних сімей або будинків сімейного типу, де разом зростають не більше шести дітей. У 1990 році аборти знову легалізували.
У сучасний період можна простежити наслідки заборони абортів на прикладі Польщі. Після розпаду СРСР країна одразу ж ускладнила доступ до абортів: для проведення процедури жінка мусила отримати дозвіл від трьох медичних працівників і психолога, а також заплатити за процедуру. З роками доступ до абортів погіршувався, а у 2020 році їх заборонили повністю. Попри те, що Польща загалом має хороші політики з підвищення народжуваності (полегшене оподаткування, доступ до дитсадків, виплати на дітей, інфраструктура для сімей), народжуваність не підвищилася, а продовжила падати. Майже половина поляків вважають, що новий закон ще більше віднадить жінок від вагітності.
Отож заборона абортів, якщо й підвищує народжуваність, то ненадовго. Довгострокові наслідки жахливі й для жінок, яким необхідні аборти, і для матерів і дітей під час пологів і після. Народжені під примусом діти стають не потрібними ні батькам, ні державам.
Навіть жінки, які хотіли дітей, можуть боятися вагітніти після заборони абортів. Вони боятимуться, що не матимуть доступ до аборту, якщо у плоду виявлять несумісні з життям генетичні або інші хвороби, або якщо в родини зміняться фінансові обставини, які не дадуть змогу якісно виховувати дітей. Заборона абортів також забирає право розпоряджатися власним тілом і створює відчуття, що держава бачить у жінках не людей, а інструмент для виправлення демографічної кризи. У таких умовах з’являється внутрішній протест від того, що тобі намагаються нав’язати.
Якісніші альтернативи
Наразі у світі фіксують спад народжуваності в майже всіх країнах, зокрема в Європі та Північній Америці. Цей тренд розпочався після закінчення Другої світової війни, і його пов’язують насамперед із тим, що жінки можуть заробляти й не мусять виходити заміж і народжувати дітей у спробі вижити. Оскільки менше дітей помирають при пологах або в ранньому віці, жінки не мусять народжувати більше на випадок, якщо хтось із дітей у сім’ї загине.
Серед інших причин зменшення народжуваності – нестабільна економічна та безпекова ситуація у світі. Відтак 20% людей репродуктивного віку вірять, що не зможуть мати стільки дітей, скільки їм хочеться, зокрема тому, що не зможуть утримувати великі сім’ї фінансово та відчувають надто велику невпевненість у майбутньому.
У такій ситуації уряди розробляють нові політики, які заохочують народжуваність. Нордичні країни вважають найкращим прикладом для наслідування в цьому, оскільки вони пропонують системну підтримку для батьків, зокрема:
- декретну відпустку, яку можуть узяти й чоловіки, і жінки. У Норвегії чоловіки зобов’язані брати декретну відпустку також, щоб уникнути надмірного навантаження на матерів;
- доступність садків, що допомагає жінкам продовжувати кар’єру: у Швеції плата за дитсадок залежить від доходу (в межах 1–3% від доходів сім’ї) й не може перевищувати певної суми, а в Норвегії кожна дитина має право на місце в дитсадку від одного року, країна також компенсує значну частину витрат на дитсадок;
- фінансову підтримку батьків і полегшене оподаткування;
- інші інструменти для захисту жінок на робочому місці: Швеція ввела жорсткі політики, які захищають вагітних жінок і пари від дискримінації працедавцями.
Серед інших позитивних політик у світі зазначають доступне житло, субсидії на штучне запліднення та заморозку яйцеклітин, гнучкий графік роботи й навчання, забудову інфраструктури для сімей (дитсадки, парки, громадський транспорт, у який можна з дитячими візками тощо). Менш ефективними вважаються виплати батькам і сім’ям.
Політики, які вважають якісними, направлені не на збільшення кількості дітей, а насамперед на підтримку вагітних жінок і сімей. У такому світі жінки мають народжувати не тому, що мусять, а тому, що мають сприятливі для цього умови – можливість поєднувати кар’єру та догляд за дитиною, чесний розподіл обов’язків із партнером, розгалужену систему підтримки від держави та суспільства, упевненість у своєму фінансовому становищі. Репродуктивний тиск і кампанії про народження дитини як героїчний учинок не працюють, а навпаки, змушують жінок відмовлятися від материнства або шукати країни, де вибір буде за ними, а не буде їм нав’язаний.
Водночас UNFPA попереджає, що будь-які політики створюють ризик обмеження репродуктивних прав жінок, адже жінки стають інструментом для зміни розмірів населення. Згідно з їхнього дослідження, лише 56% жінок у світі можуть самостійно робити вибір щодо народження дітей, а уряди підштовхують сім’ї до рішень, які вони в іншому випадку не ухвалили б. Наприклад, є країни, які обмежують сім’ї в народженні дітей: в Узбекистані від лікарів вимагають стерилізувати бідніші сім’ї, які не можуть утримувати дітей, в Індії є покарання для тих, хто має понад дві дитини. Інші країни намагаються збільшити народжуваність: у США обмежили права на аборти, у Румунії стає дедалі складніше отримати цю саму процедуру, хоча легально вона досі доступна.
Ситуація в Україні
У 2025 році в Україні рівень народжуваності сягнув рекордно низького рівня – 0,9 дитини на жінку (для підтримання населення необхідний мінімум – 2,1 дитини на жінку, у ЄС середня цифра – 1,81 станом на 2023 рік).
У країні діють такі політики для підтримання батьків:
- декретна відпустка та відпустка для догляду за дитиною;
- пакунок малюка з необхідними речами на перший час (його також можна отримати у грошовому еквіваленті);
- виплата тимчасової державної допомоги дітям, чиї батьки ухиляються від аліментів;
- виплати для багатодітних сімей;
- субсидія на оплату нянь, які допомагають батькам, що мають дітей з інвалідністю. Також допомагають батькам з інвалідністю, які мають дітей;
- в Україні виплачують гроші всім матерям – 10 320 грн відразу та по 860 грн упродовж наступних 36 місяців. Ця сума не підвищувалася вже декілька років, тому зараз зареєстрували відповідний законопроєкт.
Водночас в Україні спостерігають складність із записом до дитячих садків, акушерське насильство, відсутність пандусів і ліфтів для візочків, дискримінацію жінок при влаштуванні на роботу. Роботодавці на співбесідах продовжують запитувати, чи планує жінка вагітність, бо їм може бути невигідно надавати довгу відпустку зі збереженням робочого місця.
Та найбільшим чинником зниження народжуваності є безпекова ситуація. На тлі війни жінки не відчувають безпеки та стабільності, а також не можуть очікувати повної присутності партнерів – хтось уже в лавах оборони, когось можуть викликати повісткою в будь-який час. Держава також не може вводити нові політики, які підтримали б матерів, оскільки здебільшого бюджет спрямований на військо.
Запитали жінок, які народжують під час повномасштабного вторгнення, і тих, хто вирішив відкласти материнство, про причини їхніх рішень.
Євгенія
33 роки (ім’я змінено)
Перед повномасштабною війною ми з чоловіком планували, що за рік-два будемо народжувати, але тепер війна, він служить в армії, ми рідко бачимося. І навіть якщо упустити ситуацію з безпекою, ми не відчуваємо зараз упевненості в майбутньому. Я не знаю, чи матиму роботу найближчі пів року або рік, тому що на ринку криза, повсюдно скорочення. На дохід чоловіка взагалі не можна покластися, оскільки ми не знаємо, чи вчасною буде оплата на службі. Я також не відчуваю в собі сили дбати про дитину самостійно, поки чоловік далеко.
Ще одна причина відкласти материнство – відсутність власного житла. Ми маємо квартиру, яка постраждала під час бойових дій, і наразі не можемо там жити. Відновити її теж можливості не маємо.
Наше рішення могло б змінити, наприклад, чітке законодавство про ротацію й демобілізацію. Якби ми точно знали, що чоловіка за якийсь час демобілізують, то, імовірно, наважилися б почати планувати дитину. Я маю сумнів, що якась грошова сума від держави могла б полегшити для нас цю ситуацію. Хочеться стабільності, а це – надійна робота та власний дохід, а не субсидія від держави.
Також хотілося би, щоб змінилося й саме ставлення до батьків і дітей. Я часто помічаю нетерпимість до них. Від дітей очікують, щоби вони не були непомітними, тихенькими й поводилися, як дорослі. Але це неможливо, ми також не народжувалися дорослими, тому дивно очікувати від матері, що вона може моментально заспокоїти малюка чи змусити дитину не бігати, не шуміти, не розмовляти голосно.
Ольга Ольховська
На момент вагітності ми були разом із чоловіком уже 7 років, обоє хотіли мати дітей, але якось завжди було не на часі: хотілося своє житло (цього так і не сталося), більше стабільності (цього теж). Та у 2023 році зрозуміли, що кращих часів можна не дочекатися, на жаль. Спрацювало бажання жити тут і зараз. Також зіграв роль вік – на момент вагітності мені виповнилося 35, а ми завжди говорили про те, що хотіли б мати кількох дітей.
Я боялася, що мобілізують чоловіка і я залишуся вагітною сама. Один раз, коли вже була вагітна, прямо над нашим будинком пролетів «Шахед», і я пережила щось схоже на панічну атаку: плакала через відчуття провини перед ще ненародженим малям, бо приводжу його в цей дурний світ.
Та мені дуже пощастило з чоловіком та оточенням. Чоловік заробляє, тому я не мушу працювати в декреті, і в мене багато подруг, з якими я часто бачуся, а тому не почуваюся ізольованою. Мене також підтримує родина.
З боку держави підтримує можливість народити майже повністю безплатно – це і про ведення вагітності, і про пологи, і про догляд після пологів. Я знаю й про виплати, проте вони надто низькі, щоб вважати їх якимось стимулом.
Зараз відчуваю проблему з пересуванням. Київ не пристосований для маломобільних людей. Я живу в центрі, це мене й рятує, бо можу призначити зустрічі в пішій доступності. Кілька разів їздила громадським транспортом, і люди часто допомагають, якщо бачать мене з візком. Та столиця однаково залишається містом для машин і молодих людей на двох ногах – купа підземних переходів, трамвайних колій, маленьких поріжків на вході в магазини. Я намагалася користуватися слінгом і хіпсітом, фактично носила дитину на собі. Та тепер маю проблеми з хребтом, і малюк пересів у візок.
Підготуватися до материнства на 100% неможливо, як і до будь-якого досвіду, який ти ще не пережив. Якщо моделювати ідеальну ситуацію, то, мабуть, було б добре мати надійного партнера чи партнерку, заощадження, власне житло й підтримку людей поруч. Але це в ідеальному світі. Насправді потрібно пристосовуватися до того, що маєш – і я вважаю, що материнство того вартує.
Юлія Бондар
Коли ми ухвалювали рішення, чи буде в нас дитина, то зважували всі «за» та «проти». Серед проти – війна, бо не зрозуміло, яке майбутнє ми можемо дати не те що дитині, а самим собі. Також, коли рухається фронт, із дитиною переїжджати важче.
Аргументи «за»? Ми знали, що нас підтримає моя родина, і через це не було страху, що я лишуся геть сама. І наш вік, мабуть, зіграв свою роль. Нам уже по 28, і я ненавиджу фразу, що «часікі тікають», проте справді потім народити буде важче.
Коли чоловік вирішив мобілізуватися, це лише підсилило моє бажання народити. Це війна, і мені хотілося, якщо з ним щось станеться, щоб я мала наче продовження нашого спільного життя.
Виплати нас не дуже в цьому рішенні цікавили, бо ну що зробиш на 860 гривень? Проте дивилися на «єОселю», бо зараз ми живемо в однокімнатній квартирі й іншого способу придбати житло не бачимо. Про садочки та школи поки що не думали, бо все так швидко змінюється, і я навіть не розумію, чи будемо ми тут наступного року жити. Плануємо на перспективу не більше одного року.
Були переживання щодо карʼєри, бо бути лише мамою я не хочу. Я змогла домовитися з роботодавцем на три місяці декрету, планую їх використати вже після народження малюка. Узагалі можна брати з 30го тижня, проте мені зараз нормально працюється. Трирічну відпустку брати не планую, бо з журналістики так надовго не випадеш без втрат.
Коли я вже завагітніла, то на мене неочікувано стало впливати ставлення інших людей до дітей – оці обговорення, що діти голосні і їх треба ізолювати від людей. Не розумію, як люди хочуть творити націю, коли всі такі нетолерантні до звуків дітей. І всі очікують, що мами будуть ідеальними, і це сприймається як даність, а не велика робота. За будь-який неправильний крок на тебе готові накинутися, і це лякає. Мені хотілося б більше якоїсь солідарності, напевно, розуміння, взаємодопомоги.
Паралельно мене дуже надихає зміна наративу про те, що з дитиною життя не обмежується дитячим майданчиком біля дому – можна продовжувати відпочивати, подорожувати, будувати кар’єру. Я стежу за однією такою жінкою в соцмережах, і її мені вже достатньо, щоб зрозуміти, що життя може бути різним, що я не муситиму тепер увесь час сидіти вдома. І що ще ніхто не помер від того, що почув дитячий плач у громадському місті. Така репрезентація дуже важлива.
Політики народжуваності не працюють
Варто зазначити, що, попри політики з підтримки сімей і гендерної рівності, навіть у нордичних країнах рівень народжуваності продовжує падати. Особливо помітним було падіння після 2022-го року, зокрема у Фінляндії (на 20% у порівнянні з попереднім роком).
Серед імовірних причин – підвищення цін, воєнні конфлікти, а також зміна в культурі щодо виховання дітей. Жінки відкладають материнство, спочатку зосереджуючись на освіті, саморозвитку, кар’єрі. Частково це пов’язано з тим, що жінки хочуть отримати широкий життєвий досвід, і деякі речі справді простіше зробити без дитини. Проте частково це також пов’язано із завищеними вимогами до виховання дітей.
У сучасній культурі батьки дуже залучені у виховання та вважають подальший успіх дитини в житті своєю відповідальністю. Вони намагаються надати найкращі умови із самого початку: хороші садочки та школи, здорове харчування, якісна медицина, репетитори, оплата хобі, підтримка при вступі в університет, оренди першої квартири. Через це багато батьків намагаються спочатку придбати власне житло, машину й відкласти гроші перед тим, як народжувати – їм необхідне відчуття впевненості, що вони зможуть дати своїй дитині все одразу.
Комусь так і не вдається створити всі ці ідеальні умови. А ті, хто достатньо впевнений у своїх силах дати все, зазвичай народжують у старшому віці, що дещо обмежує їх у кількості дітей.
У такому випадку постає запитання – чи можливо щось змінити? Чи варто додавати все нові політики для підтримки сімей? Як можна створити відчуття безпеки та стабільності у світі, який дуже далекий від цього?
Хтось вважає, що те, що жінки народжують усе менше, це просто нова реальність, до якої треба пристосуватися. Для таких країн основне задання – уникнути економічного колапсу через те, що людей працездатного віку не вистачає для того, щоб надавати достатню соціальну підтримку пенсіонерам. Відтак, наприклад, у Японії популярності набирають смартбудинки й техніка, що допомагає старшим людям самостійно за собою доглядати. Це допомагає розвантажити лікарні та будинки для літніх людей. Також країна заохочує старших людей працювати довше – майже половина компаній наймає працівників віком старше 70 років.
В Естонії також заохочують людей «старішати активно» та працюють над тим, щоби забезпечити старшим людям увесь можливий догляд.
Країни, які не погоджуються з реальністю нижчої народжуваності, продовжують впроваджувати нові політики для родин, але також дивляться на інші способи збільшення демографії – такі як імміграція. В Україні, наприклад, розробляють політики, які заохотили б людей, що виїхали через війну, повертатися.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними від Організації Об’єднаних Націй.
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об'єднаних Націй (WPHF) –це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, —це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудова міцного миру. Починаючи з 2016 року, WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 1000 місцевих жіночих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізовують гуманітарну діяльність у 41 країні світу, які постраждали від кризи.
Фото: Rawpixel