ЖиттяЯк програма грошової допомоги від ЮНІСЕФ підтримує вразливі родини з дітьми

Завдяки екстреним грошовим переказам вразливі родини з дітьми можуть швидко закрити свої нагальні потреби, отримати соціальний захист і в такий спосіб зберегти життєстійкість. 

Згідно з аналізом гуманітарної ситуації у 2024 році, майже 2,5 мільйона дітей в Україні потребують гуманітарної допомоги. Щоб забезпечити соціальний захист і гуманітарну підтримку найбільш вразливим родинам із дітьми, ЮНІСЕФ серед іншого надає їм грошову допомогу. Цей інструмент дає змогу доволі швидко побачити бажані результати, а також є дуже гнучким: кожна родина має свої потреби, і люди краще знають, що саме їм потрібно терміново. 

Грошові перекази стають у пригоді сімʼям у різних життєвих ситуаціях, наприклад, після переміщення чи екстреної евакуації, під час підготовки до зимового періоду, а також в екстрених випадках, як-от після ракетного удару по найбільшій дитячій лікарні в Україні «Охматдит» улітку 2024-го. 

У травні 2024 року бойові дії стали інтенсивнішими й відбулося чергове масове переміщення людей з районів уздовж лінії зіткнення. ЮНІСЕФ оперативно виділив екстрену грошову допомогу багатодітним родинам і сім’ям з дітьми з інвалідністю, які залишили рідні домівки в пошуках безпеки.  

Розповідаємо, як склалася доля родин, які отримали допомогу від ЮНІСЕФ.

Історія Любові із Сумщини

Любов виховує сімох дітей, пʼятеро з яких школярі. Коли почастішали обстріли в їхньому прифронтовому селі, родина була змушена покинути свій затишний будинок і перебралася в обласний центр. 

Родина Любові виїхала з села Могриці 8 серпня. Село обстрілювали безперервно, згадує жінка. Зараз сімʼя тимчасово зупинилася в будинку родичів у Сумах.

Одна з головних турбот багатодітної мами – організація навчання дітей. Пʼять із них – школярі, які вже другий рік отримують освіту дистанційно. Жінка говорить, що це значно важче, ніж очне відвідування занять. Ще коли родина жила в рідній Могриці, вони отримали грошову допомогу від ЮНІСЕФ, яку витратили на ремонт у своєму будинку, щоб зробити його більш придатним для навчання. Але діти так і не встигли там повчитися.

Окрім технічних засобів для навчання, які були надані за підтримки Генерального директорату Європейського Союзу з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги (ECHO), сімʼя Любові отримала матраци, постільну білизну й шкільне приладдя. Ця гуманітарна підтримка була забезпечена в межах екстрених заходів ЮНІСЕФ з підготовки до зими, які підтримує Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Також родина отримала грошову допомогу на придбання необхідних засобів гігієни. Старший син Любові, десятирічний Ізмаїл, уже освоїв новий ноутбук: на ньому він і навчається, і займається хобі – оброблення фото.

Одна з головних турбот багатодітної мами – організація навчання дітей. Пʼять із них – школярі, які вже другий рік отримують освіту дистанційно

Водночас психологи ГО «Плурітон» працювали з дітьми над стабілізацією їхнього емоційного стану. «Ми проводили індивідуальні й групові консультації, навчали технік дихання й заземлення. З меншими дітьми працювали у форматі гри, а підліткам пояснювали користь цих технік», – розповідає про роботу фахівців психологиня Наталія Данилевська. За її словами, діти в сім’ї Любові дружні, допомагають одне одному й мають пропрацьований план у разі надзвичайної ситуації.

Попри переїзд і досвід життя під обстрілами діти знаходять радість у дрібницях: девʼятирічна Ельвіра любить співати й грати на піаніно, а Ізмаїл із новим другом катається на велосипеді й ходить на риболовлю. Разом сестри й брати роблять тортики в пісочниці, складають пазли й бавляться на гойдалці.

Родина отримала від ЮНІСЕФ не тільки базові речі для облаштування нового помешкання, а й грошову допомогу, завдяки якій батьки змогли купити дітям шкільне приладдя, одяг і продукти. Це стало рятівним кругом для родини в скрутному становищі. 

Історія Дарії з Донеччини

Дарія з двома доньками, сином і чоловіком вимушено залишили свій рідний Мирноград на Донеччині. Хоч і далі від постійних обстрілів, але життя на новому місці для родини не стало простішим. Дівчата досі здригаються від гучних звуків. Крім того, у їхньому новому домі немає тих комфортних умов, до яких звикли діти.

Від ЮНІСЕФ родина отримала грошову допомогу, яка дала змогу підготуватися до холодів – закупити вугілля, великий бак на 500 літрів, щоб завжди мати запас води, а також шпалери й найпростіші матеріали для ремонту домівки, щоб зробити її придатною для життя.

Сестри Поліна й Мілана здригаються від гучних звуків. Коли вулицею проїжджає велика машина чи на кухні починає свистіти чайник, дівчата присідають і затуляють вуха долоньками. Поліні дванадцять років, Мілані – сім. Минуло вже два місяці відтоді, як дівчата з батьками й старшим братом, 17-річним Іваном, виїхали з Мирнограда. Та діти досі не оговталися від пережитого масштабного обстрілу міста. Мілана, маленька дівчинка з величезними зеленими очима, так згадує той день. Обстріл Мирнограда 11 липня, про який вона говорить, забрав життя 15-річного підлітка. Того дня було поранено 13 людей і зруйновано десятки домівок. Саме тоді родина Мілани ухвалила рішення про евакуацію.

«Світла немає, звʼязку немає, води немає, залишилися тільки руїни. Це вже не місце для життя. І це точно не місце для дітей», – так мама Мілани, 33-річна Дарія, описує сьогоднішній стан рідного Мирнограда. До війни це було велике шахтарське містечко, у якому мешкали близько 50 тисяч людей. Зараз за кілька кілометрів від населеного пункту проходить лінія фронту, і в ньому залишилося близько трьох тисяч мешканців.

Удома в нас було все: умови для дітей, затишок і комфорт. Та коли прилетіло біля нашого будинку, ми зрозуміли, що необхідно виїжджати

З початку повномасштабної війни Дарія і її чоловік не раз думали про евакуацію. Але обстріли вщухали, і родина, яка міцно привʼязана до свого дому, залишалася.

«Це було дуже складно. Ми довго тягнули. Удома в нас було все: умови для дітей, затишок і комфорт. Та коли прилетіло біля нашого будинку, ми зрозуміли, що необхідно виїжджати. Сидіти в підвалах з трьома дітьми ми не були готові», – згадує Дарія.

Обстріли частішали, і в місті поступово зникав доступ до найнеобхіднішого: питної води, звʼязку й медичних послуг. Поліна має інвалідність і потребує реабілітації й періодичних оглядів лікаря. Тож шукати безпечне місце для життя родину змусив, зокрема, стан доньки. Дарія щодня допомагає Поліні виконувати вправи.

У серпні родина переїхала далі від лінії фронту – у село на Донеччині. Тут у чоловіка Дарії є робота, а знайомі запропонували їм винайняти старий будинок.

«Уже не було вибору: стало дуже страшно, навколо постійно стріляли, здавалося, що це не припиниться. Я розумію, що ми вже ніколи не повернемося. Найімовірніше, не буде навіть куди повертатися, адже все може бути зруйноване. Хочеться мати прогнози, але ніхто не може точно сказати, що буде далі», – очі Дарії наповнюються слізьми. Жінка починає свій ранок із читання новин про ситуацію в Мирнограді, та поки позитивних серед них немає.

Перший тиждень на новому місці Дарія плакала щодня. Житло, яке родина переселенців змогла винайняти, сильно відрізняється від їхнього дому. І жінці було важко пояснити дітям, що тепер вони мусять жити без елементарних побутових зручностей. Жінка сидить у старому будинку, який не ремонтувався багато років. У ньому немає ванни та й загалом водопостачання. «Зараз, чесно кажучи, у нас навіть немає туалету. Ми ходимо на відро. Митися також немає де, тому ми використовуємо таз. У нашому попередньому житті все було інакше. Діти не звикли до таких умов. Нам дуже важко», – розповідає жінка й додає, що тримається тільки завдяки дітям, заради безпеки яких вона готова долати проблеми.

Найменша в сімʼї, Мілана, дуже сумує за своєю кімнатою й танцювальним гуртком, який вона відвідувала в Мирнограді: «Мені там дуже добре жилося, а тут мені так собі живеться. Хочеться, щоб у мене знову колись була своя кімната»

Найімовірніше, не буде навіть куди повертатися, адже все може бути зруйноване. Хочеться мати прогнози, але ніхто не може точно сказати, що буде далі

Поки родина не має коштів, щоб винайняти краще житло. Тож вони намагаються привести до ладу старий будиночок і підготувати його до зими, яка на сході країни може бути дуже важкою.

«Я розумію, що навесні, імовірно, нам і звідси доведеться поїхати. Оскільки лінія фронту продовжує рухатися. Тож, думаю, знову доведеться шукати безпечне місце. Але поки треба пережити зиму», — каже жінка й міцно обіймає дочок.

Історія Наталі з Чернігівщини

Наталя з Прилук, що на Чернігівщині, з болем згадує той день, коли приїхала з сином Олександром на операцію в Охматдит 8 липня. Коли пролунали перші вибухи, вони були у відділенні травматології: «Ми почали сходити в підвальне приміщення, почало все літати по коридорах. Коли ми прийшли в бомбосховище, воно було переповнене димом. Ми вибігли на вулицю».

Наталя розповідає, що 15-річний Сашко, як й інші діти, був у стресовому стані. «Ноги були трохи порізані, у крові, бо уламки летіли. Він був дуже шокований, а потім, коли ми вже приїхали додому, він не міг заснути». Тепер, коли хлопець чує повітряну тривогу, реагує моментально й дуже нервує.

Ноги були трохи порізані, у крові, бо уламки летіли. Він був дуже шокований, а потім, коли ми вже приїхали додому, він не міг заснути

Наталя й Сашко – одна з родин, що отримали допомогу від ЮНІСЕФ за підтримки уряду Швеції.  Ця допомога їхній родині була дуже доречна, адже Наталя тимчасово не працює, і сімʼю забезпечує лише чоловік. Отримані кошти вони витратять на лікування Сашка, який готується до операції.

«Сама операція безоплатна, але ж пластину нам потрібно ставити, і вона дуже дороговартісна. Ми вже дуже багато витратили коштів на аналізи. Тому ми раді, що нам допомогли».