Життя«Як нам вдалося вистояти?» Жінки про книжки, які цікаво розповідають історію України

Життя після 24 лютого зазнало значних змін: рішення, які ми ухвалюємо щодня, пріоритети й оточення. Осторонь не залишилися наші читацькі вподобання. Наприклад, з початком повномасштабної війни дедалі більше українців почали читати про минуле й теперішнє, повертатися до історії своєї родини й країни загалом  

До Дня Незалежності ми поговорили з жінками про їхні улюблені книжки, які розповідають про українські революції, Харків 20-х років і життя в умовах російської окупації.

Це збірка репортажів про поїздки деокупованими територіями України. Я вважаю, що саме ця книга відповідає на запитання: «Як нам вдалося вистояти?», адже вона ілюструє великі й маленькі подвиги українців, яким довелося пережити окупацію Росією. Моїй сім’ї також довелося пройти через цей жахливий досвід. Поки я була в евакуації у Львові, мій тато на Київщині ремонтував електропровід, щоб у селян було світло, піклувався про сусідів. Разом з іншими місцевими жителями він ризикував життям тоді, щоби бодай якось допомогти іншим.

Тоді я не усвідомлювала, наскільки героїчними були його вчинки, а також учинки інших звичайних людей. А потім я прочитала цю збірку схожих історій і зрозуміла, що насправді такі героїчні історії є чи не в кожному селі та місті, яке пережило окупацію чи облогу. Це усвідомлення не просто вразило мене, а дало мені привід для ще більшої гордості за те, що я маю честь бути частиною українського народу, української нескореної нації.

Я купила її ледь не випадково, бо люблю біографії, і мало знала про Шевельова. А ще я виросла в Харкові, і Шерех-Шевельов – ключова фігура для мого міста. Поки прочитала лише перший том. Автор дуже цікаво описує Харків періоду його юності й молодих років. Він жив на вулиці Римарській. На цій же маленькій вуличці в центрі розташована моя школа. Я читала про це й думала, що за весь час навчання в 90-х – нам, школярам, ніхто не сказав, що ось за кілька будинків – дім Шевельова. 

Окремо мені відгукувалися розповіді про університетський світ того часу, з репресіями, засудженням вільної думки. Шевельов скаржиться на заборону надсилати наукові статті до закордонних журналів, і на толерування плагіату. Дуже багато що пояснює, чому зараз український академічний світ такий, який він є.

Пізніше Шевельов став професором Гарвардського та Колумбійського університетів. Але він був і є вкрай важливим в історії української літератури та літературної критики. Я була б рада, якби про його постать, про його ідеї наше суспільство знало більше. 

Історію я вчила востаннє ще в школі, і хоч вчилася я на відмінно, пам'ятаю мало. Ну і версія історії в нас була ще зросійщена. Зараз стало важливим заповнити ті лакуни знань, адже вони тримають опору. Зрозуміла, що прийняте власне минуле у своїй складності – вищий пілотаж, якого нам треба навчитися обов'язково. Також я би ще рекомендувала лекції Тімоті Снайдера. Абсолютний кайф його слухати – тонкий гумор (я просто ставлю на паузу запис і голосно сміюся), інтонації, жестикуляція. І крім ненудного викладу історії, це розповідь про Україну в контексті ширших подій і з критичним поглядом, без лірики й емоцій.

Для мене дивитись в історію, згадувати й заповнювати білі плями – це частина дорослішання. «Вбити дракона» – книжка, позбавлена героїчного пафосу, у ній є злочини проти своїх, занедбані життя й праведники, що стали добривом, на якому виростає й укріплюється наше громадянське суспільство. Авторка працювала над «Вбити дракона» 10 років, це ретроспектива крізь наші революції, супротив проти злочинної влади та шлях, через будяки й випробування, до демократії.

В історика Тімоті Снайдера є доступний і корисний буквар для дорослих. У ньому він вчить американців, як правильно читати терміни «фашизм», «нацизм», «комунізм» і чому це погані слова. Перший урок у книжці Снайдера звучить як «Не підкоряйтеся заздалегідь». Будь-яка диктатура, каже Снайдер, завжди починається з одного: з того, що їй дозволяють розпочатися. Вочевидь уже немає сенсу уявляти наше теперішнє, якби цей буквар був обов’язковим для прочитання кожним дорослим на цій планеті. Але я не можу не думати про потенційний вплив книги на українських підлітків, якби вона була інтегрована в навчальну програму для старшокласників. Особливо після того, як в Україні вийшла яскрава графічна версія «Двадцяти уроків двадцятого століття».

Для мене вона дуже особлива, бо значний період мого дитинства пройшов саме в Криму. Безліч спогадів, як ми з дідусем блукали камʼяними пляжами, пірнали в підводні печери, пролазили в закинуту обсерваторію й дивилися на зірки. Я тоді ще сама говорила російською мовою. А зараз, коли згадую, що не чула там майже ніколи української, стає справді боляче.

 Хоч я не є кримчанкою, але ця історія дуже болить, бо надто багато спогадів. І я дуже сподіваюся, що ще за життя встигну поїхати з дідусем у ту саму закинуту обсерваторію.

 Цю книжку було важко читати місцями, бо в певних абзацах я згадувала маленьку себе, яка теж не розуміла, чому так важливо говорити саме своєю рідною мовою, а не тою, яку тобі насаджували, плекати власну культуру. Там ще є один уривок про Булгакова, який мені запамʼятався, бо я так само, як і головна героїня, якийсь час ним захоплювалась і російською класикою. А потім прийшло усвідомлення, що саме на цій літературі зростають покоління вбивць. Читаючи Толстого 1 Булгакова в школі, потім вони війну і мир відтворюють в Україні.