Інтерв'ю«Зручніше приховувати те, ким ти є». Квір ветеранка про війну та ЛГБТК-спільноту
«Хочу бути адвокаткою тих, хто потребує безпечного простору»
Ліна – ветеранка, журналістка, членкиня кількох військових патріотичних організацій, а також квір людина. Після початку повномасштабного вторгнення вона пройшла Київську кампанію у складі ТрО, долучалася до гуманітарних місій у деокупованих містах, а нині живе зі своєю партнеркою в Києві.
Ми поговорили з Ліною про романтизований образ війни й реальність армійської системи, про те, чому квір ідентичність у підрозділі часто стає «невидимою», і яким є цивільне життя, коли в ньому одночасно співіснують досвід війни, стосунки та робота зі складними темами.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Про початок повномасштабного вторгнення та службу
Повномасштабне вторгнення я зустріла вдома, бо того дня мала йти на роботу. Це було неочікувано – я абсолютно не чекала того, що сталося. Але коли почалися вибухи, то мені в голову наче вдарив адреналін – і першим рішенням було піти у військкомат, найближчий у моєму району. Я вистояла чергу, отримала кілька відмов. Була ця стигма: якщо ти молода дівчина, то «краще тобі туди не рипатися».
Але я була надто наполеглива. Вирішила всіх дістати – і врешті так собі й знайшла команду. Фактично моя служба почалася з того, що ми розвозили залишки провізії й гуманітарну допомогу Києвом, чергували в місті. Пізніше нашу групу відправили на базову підготовку й долучили до однієї з рот територіальної бригади. Тоді й почалася Київська кампанія: Димер, Мощун, Буча – і так, по суті, до її завершення.
Те, що тоді відбувалося, важко назвати повноцінним військовим життям – радше це був прилив ентузіазму. І, звісно, у мене був романтизований образ війни: що ми всіх переб’ємо, візьмемо зброю до рук, у нас буде ідеальне злагодження.
Але дуже швидко я зіткнулася із жорсткою системою, особливо в територіальних підрозділах. Переважно це був хаос. Ми не знали, що робити, а навички треба було набути за день-два. Фактично більшість із нас тримала автомат уперше в житті.
Була ця стигма: якщо ти молода дівчина, то «краще тобі туди не рипатися»
Про ідентичність і ставлення до ЛГБТ-людей в армії
Насправді в мене ніколи не було відчуття, що я належу до «певної спільноти». Але з підліткового віку я розуміла: так, я квір людина. І водночас усвідомлювала, наскільки велика стигма в нашому суспільстві. Тому часто було просто зручніше приховувати те, ким ти є. Бо щойно це стає відомо, змінюється сприйняття тебе як людини.
В армії, на мою думку, це взагалі абсолютне табу. Бо щойно ти намагаєшся проявити автентичність – не «зайти з ноги» в кабінет і заявити, що ти квір особа, а просто бути собою, – це вже може викликати негативну реакцію. Тебе можуть вважати «ненормальною» й часто просто ігнорують у колективі.
Особливо часто я чула це в бік жінок: «тобі просто треба нормальний чоловік», «тобі потрібні нормальні стосунки», «ти просто ненавидиш чоловіків»
У гірших випадках це переходить у відкриту агресію, натяки на те, що ти «не така», «неправильна», або спроби «виправити». Особливо часто я чула це в бік жінок: «тобі просто треба нормальний чоловік», «тобі потрібні нормальні стосунки», «ти просто ненавидиш чоловіків».
І хоча в моєму колективі були прекрасні хлопці й старші чоловіки, коли ти чуєш, як вони зневажають своїх дружин чи жінок загалом, виникає багато запитань до них як до людей. У такі моменти розумієш, що не можеш довіряти їм свою безпеку як квір особа.
Квір особи теж були в окупації, теж переживали обстріли, насильство й інші злочини
Про повернення до цивільного життя й «подвійну» невидимість
Насправді мій перехід із військового життя в цивільне був не різким. Київ у рази безпечніший, ніж багато інших міст України. Він різноманітний, сучасний, тут багато просторів, спільнот, подій. Ти живеш у середовищі, де тобі просто легше дихати.
Через якийсь час після повернення я познайомилася зі своєю партнеркою, і ми почали жити разом. Це сталося спонтанно – через соцмережі. Ми не мали чіткого плану, просто спілкувалися, а згодом зрозуміли, що хочемо бути разом і розвивати ці стосунки.
З боку її родини спочатку було непросто. Мама, здається, формально прийняла, але їй знадобився час, щоб це осмислити. Згодом вона справді прийняла мене. Ми почали часто їздити до її родини, проводити там час. Зараз її батьки раді мене бачити на святах, часто запрошують у гості.
З моєю родиною складніше. Вони зараз працюють за кордоном, і фактично з 19 років я живу самостійно. Про мої стосунки вони не знають. У них більш стигматизоване уявлення про квір спільноту. Я намагалася «промацати ґрунт», але ці спроби закінчувалися зневагою або знеціненням. Тому поки що я не відчуваю безпечного простору, щоб про це розповісти. Утім, я вірю, що колись до цього дійде – можливо, коли вони повернуться додому.
Про журналістську роботу
Після всього пережитого мене дедалі більше почало тягнути до воєнних тем. Це логічно: такий перелом психіки сильно вплинув на мої кар’єрні вибори. Спочатку я довго намагалася нормалізувати свій стан – були шокові епізоди, від яких хотілося відхреститися й узагалі не працювати з цією тематикою. Але згодом я познайомилася з жанром воєнних репортажів.
Мені стало важливо допомагати постраждалим із різних спільнот – від цивільних до квір людей. Бо квір особи теж були в окупації, теж переживали обстріли, насильство й інші злочини.
І наразі, хоча й не вважаю себе надзвичайно емпатійною людиною, але хочу бути адвокаткою тих, хто потребує безпечного простору й публічності. Тому зараз мої теми – не стільки про «викриття» воєнних злочинів, скільки про надання голосу тим, хто найбільше цього потребує.
