Інтерв'ю«Люди стали добрішими одне до одного». Квір людина про життя у прифронтовому Нікополі
«Навіть під постійними обстрілами життя триває»
Олександра – студентка, художниця й мешканка Нікополя. Також вона аромантична й асексуальна людина, бо не відчуває до інших жодного потягу, окрім платонічного. Олександра навчається в університеті, мріє про творче майбутнє й хоче залишатися в рідному місті попри обстріли та невизначеність.
Ми поспілкувалися з Олександрою про її ідентичність, прийняття родини й оточення, настрої у прифронтовому місті та любов до нього.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Олександра
художниця
Я завжди знала, що мені ніхто не подобається
Про усвідомлення асексуальності й аромантичності
Я аромантична й асексуальна людина. Це означає, що я не відчуваю до людей ні романтичного, ні сексуального потягу. Уявіть, що ви бачите дуже красиву картину – на неї приємно дивитися, але вам не захочеться мати стосунків із нею. Якось так працює (або я би скоріше сказала «не працює») мій потяг до людей. Я дуже люблю своїх друзів і рідних. Мені може подобатися зовнішність людини, але водночас я радше хочу її намалювати, а не триматися з нею за руки. Я можу відчувати повагу й захоплення, але бажання романтичних і сексуальних стосунків не виникає ні до кого.
Я завжди знала, що мені ніхто не подобається. Я такою народилася. Але лише кілька років тому знайшла назву своїй ідентичності завдяки відео на ютубі, де розповідали про аромантичність та асексуальність. Коли дивилася, то відчула, що все це звучить занадто знайомо. До цього я називала себе лесбійкою, бо в моєму оточенні завжди були сапфічні дівчата, до того ж жінки подобаються мені у спілкуванні й з естетичного погляду. Також певний час вважала себе бісексуалкою, бо мені однаково всі не подобаються як потенційні партнери/ки.
Про камінгаут
Спочатку я зробила камінгаут як лесбійка своїй подрузі та сестрам, але майже одразу зрозуміла, що це все-таки не те. Доводилося потім пояснювати. З батьків я наважилася відкритися лише мамі, але вона спочатку не зрозуміла цього. У нас віруюча родина, а для християн важливо розмножуватися, утворювати сім’ю. Потім мама пригадала, що в Біблії згадуються люди, які не хочуть мати романтичних стосунків чи сексу та присвячують своє життя вірі. Я відповіла, що мене це не цікавить.
Попри це, прогрес у прийнятті вже є, і я думаю, що мені більш-менш пощастило. Я думаю, що мої батьки радше хвилюються за мене: їм страшно, через що таким, як я, доводиться проходити. Є, мабуть, і чинник тривоги через те, як до мене можуть ставитися інші люди
Про упередження щодо асексуальних людей
Буває, люди кажуть, що я нібито просто ще не знайшла «свою» людину. Однак вони забувають, що самі перед тим, як знайти партнера/ку для тривалих стосунків, закохувалися в когось чи мали бажання підійти й познайомитися з кимось привабливим, або хоча б мали фантазії про таке. У мене ж таких відчуттів немає.
Дехто вважає, що мені всі люди здаються непривабливими або недостатньо хорошими для стосунків. Але це також неправда. Я можу вважати людей гарними й цікавими, але в мене немає бажання йти далі у взаємини.
Я можу вважати людей гарними й цікавими, але в мене немає бажання йти далі у взаємини
Особливо дивно чути упередження всередині самої ЛГБТКІ+ спільноти. Якщо кажеш, що ти бісексуалка, ні в кого не виникає запитань. Щойно заявляєш, що ти аро-ейс – починаються запитання: «А як це?», «Як ти до цього прийшла?», «Чи були в тебе травми в дитинстві?» Але ж у спільноті є багато людей, які не відчувають потягу до певного гендеру, то невже не можна уявити відсутність потягу до обох? Іноді доводиться довго пояснювати про себе та свої переживання.
Дехто стверджує, що я не можу бути частиною ЛГБТКІ+, бо у спільноті все нібито крутиться довкола романтичного й сексуального, а я цього не відчуваю. Часом в інтернеті деякі люди пишуть дивні речі – як-от Джоан Ролінґ – про те, що асексуальність не є справжньою орієнтацією. Але ж квірність – це не обов’язково про стосунки. Це про особливості гендерної, сексуальної, романтичної ідентичності. Навіть якщо комусь це може звучати дивно, серед цих ідентичностей є місце й для аромантичності й асексуальності. Тож у мене немає жодних сумнівів у тому, що я квір людина.
Про стосунки
У мене були лише одні стосунки, у які мене, можна сказати, намагалися втягнути силоміць. Ще у школі в мене була подруга, яка зізналася мені в почуттях, але я відмовила. На той момент я ще не усвідомила свою орієнтацію. Мене ця ситуація трохи злякала, до того ж мені було неприємно відштовхувати людину. Це загалом проблема по життю: відмовляти людям у стосунках і пояснювати, що проблема не в них, а в тому, як працює мій організм. З тією подругою ми в результаті припинили спілкування. Було жахливо потім дізнатися, що вона розробляла план, як затягнути мене у стосунки, і ділилася цим з іншими.
Я була би не проти квір платонічних взаємин, жити разом із подругою чи другом. Адже людині все одно потрібні близькі, дружні зв’язки. Самій у світі проіснувати зазвичай дуже складно. Хотілося би мати поруч людину, яка тебе зрозуміє, підтримає чи просто побуде поруч. Більшого мені не потрібно. У мене вже є така людина в житті – це моя подруга, з якою ми дуже близькі саме у платонічному плані. Ми обидві художниці, любимо обговорювати людську красу з естетичного погляду.
Хоча я поки що не бачу себе в узаконених стосунках, я однозначно готова підтримати легалізацію цивільних партнерств для тих, хто вже до цього готовий. Адже люди заслуговують жити разом, бути підтримкою одне для одного й мати змогу узаконити це партнерство. А зараз таке право мають чомусь лише гетеро пари. Це має бути дуже важко – не мати ніякого офіційного статусу для коханої людини.
Хотілося би мати поруч людину, яка тебе зрозуміє, підтримає чи просто побуде поруч. Більшого мені не потрібно
Про життя в Нікополі
Я народилася в Нікополі, але більшість життя провела в селі поруч. Сюди знову приїхала навчатися й допомагати бабусі. Я навчаюся в університеті на філології, але справою життя вважаю малювання. Займаюся творчістю, малюю власних персонажів, а нещодавно захопилася сюжетами з грецької міфології. Це тримає, допомагає відволіктися та впоратися з відчуттям безпорадності, що часом накриває. Якщо стає зовсім важко, граю на губній гармоніці. Мені подобається все, що пов’язане з творчістю, але понад усе мрію стати ілюстраторкою.
Я не дуже люблю великі галасливі міста, мені як нейровідмінній людині важко перебувати серед шуму, великої кількості людей і тісних вулиць. Якщо буде така змога, я би хотіла залишитися в Нікополі. Він для мене втілює ідеальний баланс: тут не порожньо, але й немає надміру людей, звуків, запахів, світла. Це дуже приємне місто: тут усе поруч, приємно гуляти, воно постійно покращується. Може складатися враження, що Нікополь – індустріальне місто, але в нас також є дуже гарні історичні будівлі у старій частині. Загалом всі мешканці Нікополя дуже люблять і поважають своє місто й готові всіляко захищати його.
Про зміни в місті після початку повномасштабної війни
Вважаю, до 2022 року я майже не бачила міста. Але якщо вірити місцевим, люди після початку повномасштабної війни стали набагато добрішими одне до одного. На вулицях панує відчуття терпіння: люди менше сваряться, більше допомагають одне одному в побутових справах, більше підтримують. Я теж це відчуваю, навіть коли просто гуляю – у повітрі панує привітна атмосфера.
Я часто бачу людей з альтернативним стилем, яскраво вдягнутих, навіть із квір атрибутикою. Молодь активніше пізнає себе, багато гуляє з друзями чи партнерами, вони збираються та слухають музику – це іноді дратує, але вона хоча б українська. Підлітки часто експериментують зі стилем, шукають себе й менше бояться проявлятися, ніж раніше. Якщо раптом вийдеш із дому гарно вдягнута – завалять компліментами. Квір люди не бояться гучно заявляти про себе. Мені здається, що зараз життя в Нікополі вирує.
Звісно, багато людей виїхало з міста. Обстріли залишаються найбільшою проблемою: раніше це була переважно артилерія, а зараз ще й дрони та КАБи. Стало трохи легше, коли повстановлювали сітки, але однаково обстріли в нас майже щодня. Здебільшого страждає стара частина міста, але долітає всюди, у тому числі й у наш район. Нещодавно поруч із нами було багато прильотів. Одного разу обстріляли нашу вулицю, через що в мене постраждало вухо, довелося тоді їхати в лікарню. У будинку, де я живу, виїхали майже всі сусіди.
Квір люди не бояться гучно заявляти про себе. Мені здається, що зараз життя в Нікополі вирує
Водночас люди, які залишилися, майже не реагують на тривоги. Може лунати сирена, десь летять дрони, а діти в садочку граються, бабусі годують котів, усім однаково. Якщо десь щось вибухає – на це майже не звертають уваги, хіба що запитають: «Наші чи не наші?» Не знаю, чи люди настільки хоробрі, чи просто втомлені. Адже навіть під постійними обстрілами життя триває: треба ходити на роботу, у магазин, годувати котів.
Моя сестра вважає, що місто стало геть порожнім, але мені так не здається. Нікополь відчувається так, ніби ти приходиш додому після важкого дня на роботі, і всі довкола втомлені, зайняті своїми справами й не поспішають кидатися на тебе з обіймами, але водночас панує домашня атмосфера прийняття, розуміння й турботи.
