Інтерв'ю«Спільна загроза сильно зближує». Олеся Мейке про ЛГБТКІ+ спільноту Запоріжжя
Життя у прифронтовому місті та перший напад правих
Олеся Мейке живе в Запоріжжі, координує місцеву ЛГБТКІ+ спільноту й читає просвітницькі лекції про правозахист. Вона допомагає квір-людям із міста, району й окупованих територій почуватися в безпеці, отримувати корисні знання та гуртуватися з однодумцями.
Ми поспілкувалися з Олесею про її роботу, життя у прифронтовому Запоріжжі та нещодавній напад праворадикалів на одній із лекцій.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Авторка: Олеся Королюк
Олеся Мейке
22 роки
координаторка регіонального відділу «Інсайту» в Запоріжжі
Я вважаю, що сексуальна орієнтація, як і ідентичність в цілому – це спектр, і я можу перебувати в різних його точках
Про прийняття себе
Наразі я ідентифікую себе як лесбійку. Водночас я вважаю, що сексуальна орієнтація, як і ідентичність в цілому – це спектр, і я можу перебувати в різних його точках. Тож я повністю не виключаю, що колись мені може сподобатись, наприклад, якийсь хлопець. Та оскільки переважно мені подобаються жінки, мені легше сказати, що я лесбійка. Цей термін я трактую широко та гнучко, як і більшість людей із моєї інфобульбашки. Майже не зустрічала тих, хто ідентифікували би себе в дуже вузьких межах.
Якщо пригадувати події із самого дитинства, то ще в садочку була дівчинка, яка проявляла до мене знаки уваги. Я відповідала їй взаємністю, і мене це влаштовувало: ми трималися за ручки, цілувалися в щічки. Не знаю, чи можна це зарахувати як романтичний досвід, але в нас точно була своєрідна дитяча симпатія.
Надалі суспільство пропонувало мені лише одну опцію життєвого шляху за замовчуванням: вирости, вийти заміж і народити дітей. І найгірше, що ніхто мене навіть не намагався переконувати – усі були впевнені, що так усе точно й відбуватиметься. Мене завжди вражала ця впевненість. У них у голові вже була картинка всього мого життя в той час, коли я переживала за контрольну з математики. Однак я завжди відчувала, що цей єдиний доступний шлях, накреслений мені суспільством – не мій. У мене пішли роки на те, щоб відділити себе від очікувань інших людей. А потім у якийсь момент я просто усвідомила, що мені насправді подобаються жінки.
У мене пішли роки на те, щоб відділити себе від очікувань інших людей. А потім у якийсь момент я просто усвідомила, що мені насправді подобаються жінки
Спочатку мені було страшно. Лякали не самі почуття до жінок, а радше наслідки. Я не знала, до кого звернутися за порадою, де знайти хоч якусь інформацію. Відчувала себе в невідомості й не знала, що з усім цим робити. У якийсь момент мені здавалося, що я єдина лесбійка на все Запоріжжя. Однак виявилося, що це неправда. Це дуже цікавий досвід, коли усвідомлюєш, що деякі твої колишні однокласники, знайомі, родичі, колеги теж належать до ЛГБТКІ+, але ми всі невидимі, бо ніхто про це не говорить.
Я продовжила пошуки своєї спільноти й так вийшла на організацію Gender Zed, яка тоді ще фізично базувалася в Запоріжжі. Я почала ходити на заходи, але спочатку дуже хвилювалася, бо не знала, що там узагалі відбувається. Однак поступово втягнулася й знайшла людей, які могли мені пояснити те, що цікавило. Через ці заходи я дізналася про наш місцевий «Інсайт» (українська громадська організація, що займається просуванням і захистом прав ЛГБТІ+ людей і жінок, а також популяризацією фемінізму та гендерної рівності), але туди на події мене спочатку не пустили за віком, бо мені було 17 років. Тоді я повернулася за рік, почала відвідувати заходи, а потім і влаштувалася там на роботу.
Про «лінивий» камінгаут
Мій камінгаут перед мамою можна назвати лінивим. Мені було 16, я заварювала чай на кухні, а мама сиділа поруч, читала книгу. В один момент я просто повідомила їй, що мене приваблюють жінки, а саме одна конкретна дівчина. Мама взагалі ніяк не відреагувала, тільки сказала: «Гаразд» і продовжила читати. Важливо те, що вона ніколи не вважала мене своїм продовженням. Якщо в неї і є якісь власні уявлення про щастя, вона ніколи не намагалася їх нав’язати мені.
Трохи пізніше я розповіла про свою ідентичність бабусі, але тут було складніше. Вона була достатньо упередженою, але тільки тому, що зростала в зовсім інші часи й не мала жодних знань про ЛГБТКІ+. Я боялася, що вона не зможе прийняти цю інформацію, але що більше вона дізнавалася за своїм бажанням, то більше стереотипів відкидала. Я була вражена тим, як їй вдалося стати хоч і не експерткою, але доволі просунутою в темі ЛГБТКІ+. Я навіть познайомила її з моєю першою дівчиною, і вони досить добре порозумілися на ґрунті зацікавленості езотерикою: сідали в кімнаті разом і займалися розкладами. Гадаю, тут зіграв роль той факт, що бабуся й не була гомофобною – вона просто нічого не знала, і цей брак інформації був єдиним бар’єром. Натомість мій батько гомофобний, і це, на мою думку, не про доступ до знань, а про страх – він не завжди раціональний, тому тут аргументи не працюють. Такий бар’єр подолати набагато складніше.
Друзям я спочатку не розповідала про себе, бо тодішня моя компанія погано орієнтувалася в темі, а я не мала ресурсу їм це все пояснювати, тому здебільшого уникала цієї теми. Згодом моє оточення змінилося, стало більш приймаючим, а частина людей у ньому є представниками ЛГБТКІ+. Зараз мені дуже комфортно у своїй бульбашці, бо тут немає ні сексизму, ні гомофобії. Не люблю виходити з неї, бо щоразу, коли стикаюся з неприйняттям, стає дуже сумно.
Зараз мені дуже комфортно у своїй бульбашці, бо тут немає ні сексизму, ні гомофобії
Про стосунки з хлопцями й дівчатами
Коли я все ще розбиралася в собі, у мене були стосунки з хлопцями. Це були експерименти, які виявилися невдалими – в обох випадках ми обоє розуміли, що це не працює, чогось не вистачає, і це заважає стосункам бути повноцінними. Пізніше через додатки я познайомилася з дівчиною, з якою ми почали зустрічатися, і в нас вийшли досить тривалі взаємини. Це був зовсім інший досвід та інші відчуття. Я думаю, у багатьох аспектах ці стосунки зробили моє життя більш наповненим і дали мені змогу розкритися з нових боків. Я усвідомила, що це саме те, чого я шукала. Ми однаково розсталися через різницю в деяких цінностях, але це був чудовий досвід. Уже після цього досвіду я нарешті змогла більш-менш розібратися в собі.
До слова, у мене ніколи не було драматичних розставань – завжди розходилися гармонійно та продовжували нормальне спілкування. Я досі живу з колишньою, з якою ми вирішили з’їхатися після року стосунків. Тепер я просто перемістилася на диван, і ми далі добре ладнаємо.
Про роботу з ЛГБТКІ+ спільнотою
Я координую роботу осередку «Інсайту» в Запоріжжі. Моя основна робота – створювати безпечний простір для ЛГБТКІ+ людей, у який вони зможуть прийти й там бути собою та, можливо, навіть знайти людей, яких зможуть назвати родиною. Вважаю, що в принципі мати такий простір під час повномасштабної війни, коли нас постійно обстрілюють, це вже досягнення. За останній час у нас змінився і склад команди, й аудиторія. Багато людей виїхало з міста чи країни, натомість додалися ВПО. Приїжджають і люди із сіл біля Запоріжжя – там немає ніяких подій, тому вони готові по 40 хвилин їхати до нас, щоб потрапити на заходи.
У нас багато людей, які приїхали з окупованих територій і не спілкуються зі своїми сім'ями. Для них це місце, куди вони приходять, щоб знайти близьке коло спілкування, якого їм не вистачає. Люди хочуть безпеки, турботи, любові, підтримки. Ми проводимо різні заходи: освітні, розважальні чи для підтримки ментального стану. Психологічна допомога залишається одним із найпоширеніших запитів, тому я запрошую спеціалістів, щоб вони розповіли, як упоратися зі стресом, як помітити проблему та вчасно на неї відреагувати, що треба знати про візити до психіатра. Іноді людям просто треба відволіктися й розслабитися, тому проводимо й різні ігрові заходи. Надходять і запити про стосунки, особливо від «новачків» – тих, хто тільки усвідомили свою належність до спільноти й шукають підтримки від більш досвідчених.
Моя основна робота – створювати безпечний простір для ЛГБТКІ+ людей, у який вони зможуть прийти й там бути собою
Окрім організації, я підтримую згуртованість у спільноті. Я модерую конфлікти, якщо вони виникають, а також реагую на запити та намагаюся їх утілити. Працюю з ініціативами людей, допомагаю їм реалізувати свої ідеї та проєкти.
Я чула відгуки, що в Запоріжжі дуже згуртована спільнота. Вона, можливо, трохи менша, ніж в інших містах, але вона живе, як один цілісний організм. Гадаю, на це впливає ще й те, що ми – прифронтове місто, і спільна загроза сильно зближує. Нехай у нас немає квір-клубів і, можливо, трохи важче знайти стосунки, але однаково люди знайомляться, разом кудись ходять, відпочивають. Через цю згуртованість наш простір є дечим більшим, ніж просто приміщенням для заходів.
Я не хочу покидати це місто, і єдиним варіантом подій, за яких я могла би виїхати звідси, вважаю окупацію
Про життя у прифронтовому Запоріжжі
Після 2022 року стало однозначно важче, але, гадаю, глобально моє життя не змінилося. Я кілька разів потрапляла в епіцентр обстрілу й переживала моменти, коли ледве встигала забігти в укриття перед прильотом. Буває, сидиш там цілу ніч, поки тривають вибухи, які все не закінчуються, а потім уранці виходиш, викликаєш таксі та їдеш на пари. Попри все, я продовжую жити так, як і до повномасштабної війни. Я все ще ходжу на тренування, курси, тренінги, навчаюся та працюю. Продовжую жити, просто тепер із постійним стресом на тлі. Це буває дуже виснажливо, але нічого іншого не залишається. Я би не хотіла через всю цю ситуацію застрягнути на одному місці та взагалі не рухатись.
Якщо судити за моїм оточенням, то дуже відчувається, наскільки багато людей виїхало. Важко буває бачити «привидів» у місті – це будівлі, які лишилися спустошеними через війну. Наприклад, у нас є студентське містечко, куди я ходила ще до повномасштабного вторгнення, де було завжди багато студентів і дуже жвава атмосфера. Тепер навчання дистанційне, і містечко виглядає мертвим. Також непросто щодня бачити одну з висоток недалеко від мого дому, куди нещодавно прилетіло. За кожною будівлею стоїть якась історія, і ця – не виняток. Там у вогні померла паралізована жінка, якій, на жаль, ніхто не зміг допомогти під час обстрілу. Коли думаю про це, на душі стає дуже важко.
Часто запитують, чому я не виїжджаю. Моя відповідь дуже проста: я люблю Запоріжжя. Мені подобається це місто, тут моя родина та близькі для мене люди. Знаю, що навіть чимало місцевих не дуже його люблять, у багатьох воно асоціюється передусім із заводами. Колись я теж вважала, що тут нічого цікавого, але що більше шукала, то більше знаходила різні місця, андеграундні кав’ярні, фестивалі, заходи, які проводять попри війну. У Запоріжжі значно більше культурного життя, ніж може здаватися на перший погляд – треба просто мати бажання його знайти. Тож я не хочу покидати це місто, і єдиним варіантом подій, за яких я могла би виїхати звідси, вважаю окупацію.
Про напад праворадикалів на лекцію
Мене часто запрошують у Запорізький національний університет, щоб я провела лекції, присвячені ЛГБТКІ+. Я розповідаю про подолання упереджень і стереотипів, про адвокацію та правозахист. Для мене це важлива просвітницька робота. Так трапилося, що тиждень тому до нас прийшли гомофоби, які намагалися зірвати захід. Я не очікувала цього, бо звикла, що в нас майже немає праворадикальних організацій, а отже й нападів.
Однак інцидент таки трапився: під час події прийшли незнайомі чоловіки, заблокували входи-виходи, нікого не випускали й запитували, навіщо ми тут і яку користь суспільству приносимо. Довелося викликати поліцію, щоб нас випустили звідти. Це було моторошно, тому що ти не знаєш, що від них очікувати. Після цього я поїхала у відділок поліції, щоб написати на них заяву про злочин на ґрунті нетерпимості. Це було важко, бо мене переконували, мовляв, нічого страшного не трапилося, нікого не побили, усі живі-здорові. Але я однаково наполягла й написала заяву, бо таку поведінку не можна толерувати та лишати безкарною. Бо якщо це трапилося один раз, то може й повторитися.
