Інтерв'ю«Т*Південь»: як одеська організація підтримує транс і небінарних людей
«Наша основна цінність – «нічого для нас без нас»
З початку повномасштабної війни Одеса стала домівкою для багатьох переселенців із трансспільноти. Саме тоді з’явилася ініціативна група «Т*Південь», яка спершу допомагала з базовими потребами – їжею, ліками, житлом – а згодом почала працювати над системною підтримкою й освітою спільноти.
Ми поговорили з Юлею, лідеркою організації, про історію її створення, цінності, принципи роботи й плани.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Як виникла «Т*Південь»
Організація з’явилася як ініціативна група 2022 року, з початком повномасштабної агресії. Вона базувалася – і досі базується – в Одесі. Тоді в місті опинилося багато ВПО з транс спільноти.
Спочатку ми забезпечували людей найнеобхіднішим. Тоді були нагальні потреби в гуманітарній допомозі: передусім їжі, медичних і препаратах гормональної терапії, які є життєво важливими для трансгендерних людей у процесі переходу. Люди втратили доступ до всього цього, бо виїхали зі своїх міст і не мали можливості відновити безперервність лікування – ми допомагали їм це отримати.
Але з часом ми все частіше чули про іншу потребу – людям було потрібне житло. Ми почали шукати можливості для створення такого місця й зрештою знайшли підтримку. Це була американська організація Outright International, яка нам допомогла. Посередником виступила одеська дружня організація «Прожектор». Згодом до підтримки шелтера доєдналася організація Virus Off. Протягом кількох років – до середини 2024-го – ми отримували фінансування й могли утримувати наш шелтер.
Шелтер був не просто місцем, де можна переночувати. Він став справжнім центром ком’юніті. Там збиралися представники одеської трансгендерної та небінарної спільноти, там же надавали гуманітарну допомогу. А коли 2023 року почалися важкі часи блекаутів, шелтер перетворився для людей на справжній «вогник уночі». У багатьох були тільки електричні плити, тож вони не могли навіть розігріти їжу. А в шелтері була газова плита – це було надзвичайно цінно. Люди приходили приготувати щось, отримати гарячу їжу, попити чаю, поспілкуватися, просто побути серед людей і у світлі.
У час, коли вдома доводилося сидіти в темряві, а навколо були постійні прильоти й повітряні тривоги, це мало величезне значення. Психологічний стан і так був надзвичайно важкий, а темрява тільки погіршувала ситуацію.
Шелтер був не просто місцем, де можна переночувати. Він став справжнім центром ком’юніті
Ми тоді теж отримували допомогу від різних європейських організацій. Роздавали людям ліхтарики, павербанки. У нас були зарядні станції. Це справді було дуже важливо.
Усіма цими процесами опікувалася наша ініціативна група з п’яти людей. Вона складалася з представників різних частин транс спільноти – були транс жінки, транс чоловіки та небінарна людина. Завдяки цьому в нас сформувався діалог із ком’юніті «рівний – рівному», який ми зберігаємо й досі. На мій погляд, це один із найефективніших інструментів спілкування зі спільнотою.
А вже в лютому 2025-го ми остаточно зрозуміли те, про що говорили ще з 2023-го й обговорювали впродовж 2024-го: первинний період гуманітарної допомоги – коли найпотрібнішими були їжа й житло – поступово минув.
Шелтер наразі припинив своє існування, тому що люди вже знайшли роботу й можуть орендувати власне житло. І зараз нам потрібні більш системні, структурні програми підтримки спільноти. Насамперед це інформаційна діяльність. Наразі ми плануємо за підтримки RFSL освітній проєкт на тему безпеки. Він буде проходити в онлайн- та офлайн-форматі, а теми визначить сама спільнота. Що саме буде актуальним – те й візьмемо в роботу. Ми знайдемо кваліфікованих тренерів і проведемо ці навчання.
Ми зрозуміли, що для реалізації таких серйозних програм нам замало формату ініціативної групи. Нам потрібно бути офіційною організацією, мати свою структуру, політики, можливість отримувати грантове фінансування й мати більш упевнений, упізнаваний голос у суспільстві.
Цінності організації
Наша основна цінність – «нічого для нас без нас». Це відомий принцип у нашій спільноті: ми не запускаємо жодної програми без участі самої спільноти.
Друга наша цінність – ми працюємо як «рівні для рівних». Усі наші події та програми проходять під гаслом «для тих, хто в темі, і тих, хто з нами». Ми не хочемо заганяти себе в резервації чи жити у власній бульбашці. Ми хочемо, щоб поряд із нами були люди, які толерантно ставляться до нас, які небайдужі до наших проблем, радощів і до нашого життя загалом. Це наше ближнє коло – союзники, які розуміють наші проблеми, навіть якщо вони не є транслюдьми. Важливо, що ці люди не мають у собі трансфобії й готові бути поруч.
Ми сподіваємося, що це близьке коло створить ефект розширення – і далі, і ширше, і в суспільстві загалом з’являтиметься більше щирого толерантного ставлення до спільноти. Щоб ми могли знаходити спільну мову із загальним суспільством, пояснювати, ким ми є насправді, руйнувати всі міфи, що навколо нас будуються, і зрештою долати трансфобію та стигму, які, на жаль, досі дуже поширені.
Ми чітко визначаємо потреби спільноти. Якщо це якась серйозна проєктна заявка або програма, то в нас є напрацьовані групи спілкування. За роки роботи зі спільнотою сформувалися стабільні зв’язки – там до двох сотень людей, які постійно з нами на контакті.
Ми проводимо опитування, здебільшого у форматі Google Forms. Якщо завдання більш тактичне, то організовуємо періодичні зустрічі спільноти. Ми ніколи не нав’язуємо теми цих зустрічей. Коли ми готові зібрати людей і поспілкуватися, то спочатку має бути тема, яка їм цікава.
Ми пишемо в групі, робимо первинне опитування: які теми хочуть обговорити? Люди пропонують варіанти. Потім ми збираємо всі ідеї й запускаємо голосування. Люди обирають, яка тема найбільш актуальна. Під неї ми готуємо презентацію та проводимо подію.
Це не разова штука – це постійно працює. Голос спільноти – це базова регулювальна сила, яку будь-яка організація спільноти має враховувати, а не лише власне бачення. Бо ми можемо помилятися, мати не зовсім актуальне уявлення. Спільнота краще знає власні потреби.
До того ж активісти й активістки інколи мають дещо «зашорене» бачення. Офіційна робота, постійні проєкти, документи можуть трохи віддаляти від первинного розуміння проблем ізсередини. Ми всі самі є трансгендерними людьми, звичайно, ми це бачення маємо. Але первинний голос спільноти – від людини, яка не в активізмі, яка живе своїм життям, стикається зі своїми проблемами й готова ними поділитися, – дуже цінний.
Голос спільноти – це базова регулювальна сила, яку будь-яка організація спільноти має враховувати, а не лише власне бачення. Бо ми можемо помилятися, мати не зовсім актуальне уявлення. Спільнота краще знає власні потреби
Вимірювання успіхів роботи
Найкращий показник впливу – це відгуки людей. Це можуть бути короткі коментарі чи розгорнуті враження. Ми бачимо запит на нашу діяльність за тим, як люди беруть участь у програмах. Якщо їм цікаво, то це відразу видно за відвідуваністю, особливо коли йдеться про освітні заходи в онлайн-форматі.
Наприклад, нещодавно ми зібрали відгуки від спільноти, що їм цікава інформація про доглядову косметику. У нашому ком’юніті є активістка, яка працює консультанткою в косметичному магазині й добре розбирається в темі. Вона підготувала й провела дуже цікаву презентацію.За відвідуваністю цього заходу ми побачили, що це справді потрібно. Відгуків після події було дуже багато. Так само онлайн ми постійно можемо збирати зворотний зв’язок і проводити опитування щодо ефективності нашої роботи.
Ми весь час це моніторимо, тому що не хочеться робити чогось зайвого й непотрібного. Хочеться рухатися в напрямку того, що дійсно актуальне. Така робота корисна й для спільноти, і для самих активістів. Коли робиш щось корисне, це мотивує й надихає. Бо активісти – це люди, які працюють не лише за зарплату. Зарплата – це вторинне.
Найперше – зробити щось для людей, від чого ти сама отримуєш задоволення. А коли доводиться робити щось «для галочки», те, що інколи вимагають у проєктах, але що насправді не потрібно спільноті, – це призводить до вигорання. Просто не хочеться робити нічого. І це сумне явище, яке, на жаль, присутнє в активістському середовищі.
Активістське вигорання
Вигорання в активізмі помітити легко. Найперше – це прокрастинація. Ти вже нічого не хочеш робити, починаєш відкладати справи на завтра, потім – на післязавтра. Усе накопичується, потім дуже важко це розгрібати. І від цього вже починається паніка, яка погіршує вигорання.
Що робити в такій ситуації? Треба братися за приємні справи, що хоча б трохи мотивують. Треба «відпустити» себе: дозволити собі певний час прокрастинувати в тих завданнях, які зараз не хочеться робити, але натомість займатися тим, що приносить задоволення. Мені це реально допомагало.
Часто говорять, що до вигорання призводить непосильна робота. Але я згадую 2022 рік. Тоді роботи було дуже багато. У перші дні й тижні вторгнення ми всі були в піковому стані. Це зараз ми звикли до відключень, до тривог, можемо заснути під сирену. А тоді – паніка. На тебе летить ракета, ти не знаєш, що буде, як буде, такого ніколи не переживав/-ла.
Але вже на другий день почали писати люди: «Допоможи виїхати, знайти машину, волонтерів, автобус, житло, їжу…». Я тоді працювала по 18 годин на добу. Так, фізично я дуже втомилася. Але морально мене це тримало. Я зараз згадую той період – і, можливо, у цьому було щось на кшталт драйву. Мені інколи його навіть не вистачає в реалізації офіційних програм для офіційних донорів. Бо я відчувала тоді, що щодня, щогодини роблю щось, що допомагає людині вижити. І це дуже мотивувало. У ті часи в мене взагалі не було вигорання.
Неприйняття в суспільстві
У нашому суспільстві взагалі є певна загальна ксенофобія – нерозуміння й неприйняття будь-якої інакшості. Якщо людина, умовно кажучи, «не така, як усі», то ставлення до неї, скажемо прямо, не надто добре. Так сформувалася наша мораль, і її наслідки ми успадкували ще з попередніх часів. Ми досі живемо зі стигмою, а дискримінація – це вже прояв цієї стигми.
Але найстрашніша – це внутрішня трансфобія, або інтерналізована. Людина – істота соціальна, вона хоче бути в ладу із суспільством, хоче порозуміння. І коли суспільство її постійно відкидає, повторює, що вона «не така», «негідна», вона мимоволі переймає це негативне ставлення й щодо своєї гендерної ідентичності, і щодо інших людей, схожих на неї. Починає ненавидіти себе й «своїх». Що з цим робити?
Щоб розв’язати цю проблему, треба спершу зрозуміти, чому вона є. А корінь у тому, що суспільство просто не має перевіреної інформації про транс людей. Натомість є дуже багато міфів. Наприклад, деякі вважають трансгендерних жінок «геями, які переодягаються в жіночий одяг для сексуального задоволення».
Люди часто не винні в тому, що мають такі уявлення, вони просто не мають іншої інформації. Їм бракує елементарного, популярного й правдивого пояснення. Тому ми всюди, де можемо, проводимо ознайомчі програми, вебінари – щоб хоча б дати базове розуміння.
Суспільство просто не має перевіреної інформації про транс людей. Натомість є дуже багато міфів
Нам потрібно лише одне – щоб нас сприймали як рівних
Почали ми з надавачів послуг – із тих, з ким наша спільнота стикається найчастіше: медики, правоохоронці, держслужбовці. Я вже кілька років проводжу тренінги в межах роботи в інших організаціях й бачу, як у людей буквально розплющуються очі. У них не було якогось глибокого ворожого ставлення – вони просто не знали.
Один з останніх прикладів – тренінг в Одесі для курсантів університету внутрішніх справ, майбутніх поліціянтів, у якому я брала участь як тренерка МГО МГР «Партнер».
Під час попереднього анкетування стало очевидно, що вони майже нічого про нас не знають. А після тренінгу відповіді були зовсім іншими. Ми запросили трансгендерну людину, яка розповіла свою історію. Я пояснила, які бувають трансгендерні люди, які міфи є. У хлопців просто розплющилися очі. Вони молоді, лише формують своє бачення. І я розумію: суспільство треба навчати. Починати зі шкіл, університетів, коледжів.
Але важливо працювати й для ширшої аудиторії. Дуже потрібен вплив дружніх медіа. Бо, на жаль, у багатьох подаються «смажені факти»: «чоловік став жінкою» тощо. Такий підхід лише формує мову ворожнечі й некоректне розуміння. Ніхто ж не пише, що «цього чоловіка ніколи й не було». Є людина, яка народилася жінкою, але, можливо, не в тому тілі.
Нам важлива дружня співпраця, щоб показувати реальні життя транс людей – не лише проблеми, а й успіхи. Бо іноді суспільство або стигматизує нас, або починає жаліти. Але ми цього не потребуємо. Ми рівні, достойні члени суспільства. Багато хто з нас працює, сплачує податки, підтримує державу. Є громадські діячі, науковці, викладачі. Дуже багато наших людей зараз воюють і захищають країну. Тож навіщо нас жаліти? Нам потрібно лише одне – щоб нас сприймали як рівних. Так, у нас є свої особливості – але ж вони є майже в кожного.
Співпраця з державою
Дуже часто під час опитувань або на зустрічах трансгендерні люди кажуть: «Що ми можемо? Є якісь можновладці, вони щось там роблять, а ми – ніхто. Ми не маємо жодного впливу». Але це не так. Важелі впливу є.
По-перше, у громадах є координаційні ради з питань гендерної політики при міських та обласних радах. По-друге, трансгендерні люди визнані однією з ключових груп ризику щодо ВІЛ, тому наша спільнота представлена в Національній раді з питань протидії ВІЛ і туберкульозу при Кабміні. І там розглядають не лише профілактику захворювань, а й соціальні програми, які покращують якість життя трансгендерних людей: подолання бар’єрів, правозахист, доступ до послуг.
У цій Нацраді представництво ділене 50 на 50 між державою та громадським сектором. І трансгендерну спільноту там представляю я. Це означає, що ми можемо подавати пропозиції, запити, брати участь в обговореннях державних програм – і це справді працює. Так, не все просто: люди часто не розуміють, доводиться аргументувати, пояснювати. Але за ті кілька років, що ми представлені на державному й місцевому рівнях, ставлення суттєво змінилося. Агресії вже значно менше. Є певне нерозуміння, але воно долається. Якщо порівняти ситуацію 5–10 років тому й тепер – це дві різні реальності. Процес іде, і це найголовніше.
Перспективи організації на майбутнє
Планувати майбутнє зараз складно, адже ми всі живемо в умовах невизначеності. Проте певні пріоритети ми все ж бачимо. Насамперед наша спільнота потребує більш структурної підтримки: у працевлаштуванні, у розвитку професійних навичок, у впевненості в собі. Тому один із головних напрямів нашої роботи – освіта. І для суспільства, і для самої спільноти.
Суспільству ми хочемо пояснювати, хто такі трансгендерні люди й навіщо нам долати стигму та трансфобію. А спільноту ми хочемо навчати, як знайти себе в житті, як подбати про безпеку, як розвиватися професійно. Ми зараз готуємо освітній проєкт про безпеку, а також створюємо платформу безпеки. Ми хочемо допомогти кожній трансгендерній і небінарній людині бути автономною. Бо багато хто цього прагне, але роками стикається з відмовами від роботодавців і надавачів послуг.
Наша «програма максимум» – щоб якомога більше роботодавців і фахівців мали базове, адекватне розуміння трансгендерності. Щоб коли до них приходить трансгендерна людина, вони не лякалися й не відкидали її, а бачили перед собою потенційно кваліфікованого та відповідального працівника.
А «програма мінімум» – створити списки дружніх фахівців і роботодавців у різних регіонах. Щоб за зверненням людина могла отримати контакт того, хто гарантовано поставиться до неї толерантно й професійно.
Ми ведемо соцмережі, плануємо запуск сайту. Також плануємо розширювати волонтерську діяльність – у нас з’являться відповідні політики й відкриті можливості долучитися. Ми дуже цінуємо будь-яку допомогу, особливо від людей поза спільнотою. Бо така людина стає нашим «делегатом» у суспільстві – носієм реальної, не міфологізованої інформації про транслюдей
Які зміни хочеться бачити в суспільстві
Якщо говорити про законодавчі зміни – це довгий і безперервний процес. Але я зараз не про офіційну адвокацію. Моє справжнє бажання – щоб за мого життя змінилося наше загальне бачення суспільства щодо людей, які ніби не вписуються в так звану загальну норму.
Я мрію про інклюзивне суспільство, що справді сприймає кожну й кожного. Ми часто говоримо про інклюзивність, про ексклюзивність. Але насправді інклюзивність – це і є розуміння унікальних, ексклюзивних особливостей кожної людини.
Коли з’явиться це розуміння й справжнє прийняття права кожної людини на власне самовираження, тоді наше суспільство стане дружнім, безпечним і, я вважаю, прогресивним. Бо поки ми всередині свого соціального середовища шукаємо «не таких, як усі» й витрачаємо енергію на травлю, стигму та поділ, ми втрачаємо щось дуже важливе.
Цю енергію можна було б спрямувати на спільний розвиток і загальне благо – і це було б набагато ефективніше. Комусь, звісно, вигідно розпалювати ворожість, і ми, на жаль, інколи піддаємося цьому. Але я дуже сподіваюся, що це зміниться. І що наше суспільство стане таким, яке приймає всіх – усіх, хто є частиною цього простору.
Я мрію про інклюзивне суспільство, що справді сприймає кожну й кожного
