Інтерв'юЖахи та квірність у літературі. Розмова з горор-письменницею Катериною Орловською
«Надихаюся своїм страхом»
Катерина Орловська – письменниця, що працює в жанрі горору й професійно досліджувала його. Своє перше оповідання жахів вона написала ще в молодшій школі, а два роки тому видала дебютний роман «Краще не читай», натхненний проживанням на моторошному польському хуторі під час еміграції.
Ми поспілкувалися з Катериною про пошуки своєї гендерної ідентичності, роботу над романом на початку повномасштабної війни та зв’язок між уявою й реальними жахами.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Текст: Леся Королюк
Катерина Орловська
письменниця, літературознавиця
Я надихаюся своїм страхом, він є головним джерелом натхнення для моїх історій
Про пошуки гендерної ідентичності
Моя особистість частково побудована на абсурді: мені дуже подобається сюрреалістичність і вихід за межі розуміння реальності. Поняття квірності я теж інтерпретую по-своєму. Я небінарна людина, і ця ідентичність для мене – про власне розуміння гендеру. Колись на зйомках кіно я почула пісню, у якій звучали слова «психоделічний неоквір», і мені здалося, що це про мене.
Розуміння власної гендерної ідентичності – це для мене довгий шлях із багатьма подіями, людьми й персональним закопуванням у тему. Я не певна, що завершила цей шлях і фінально для себе все зрозуміла. Концепт гендеру для мене загалом є дуже непростим, бо складно зрозуміти, що для тебе маскулінність чи фемінність, і як ці категорії підходять тобі в певний момент.
Мені завжди було важко ідентифікувати себе як жінку й відчувати свою належність до жіночої спільноти. Тож коли я звернулася до небінарності, то відчула полегшення. Це був тривалий шлях, адже, щоб дійти до цієї ідентичності й узагалі побачити таку опцію, треба багато часу та спілкування з квір-спільнотою. Водночас у мене не було відчуття, що соціум готовий приймати таких, як я. Тож довелося «відкотитися» до жіночої ідентичності, бо це видавалося простішим.
Коли я звернулася до небінарності, то відчула полегшення
Понад два роки тому в мене з’явився партнер – небінарна трансмаскулінна людина. Він глибше занурив мене у квірний світ і відкрив більше можливостей досліджувати себе. Ми багато говорили на тему гендерної ідентичності, дивилися на цю тему кіно, відвідували лекції та виставки. Коли мій партнер почав трансперехід, я відчула заздрість і сприйняла це як індикатор того, що мені щось насправді важливо й потрібно. З цим новим досвідом я знову повернулася до розуміння, що мені все-таки некомфортно ідентифікувати себе як жінку, навіть якщо в суспільстві так простіше існувати. Зараз мені вже комфортно ідентифікувати себе як небінарну людину. Ця тема стала для мене ближчою й зрозумілішою, до того ж моя соціальна бульбашка стала більш приймаючою.
Більшість людей однаково не знає про мою ідентичність. Для моєї родини це, найімовірніше, не дуже зрозуміло. Я не пояснюю їм нюанси трансгендерності чи небінарності, натомість розповідаю про це радше на побутовому рівні. Коли пояснюю щось мамі, кажу, що хочу виглядати так, щоб мій гендер був неочевидним для інших.
Про захоплення горором і перше оповідання жахів
Мене з раннього дитинства захоплювала «темна» естетика. Мені подобалися мультики з готичним настроєм, любила дивитися «Сімейку Адамсів» і творчість Тіма Бертона. Воно все приваблювало й гіпнотизувало з незрозумілих мені причин, якось по-дитячому. Пізніше, у шкільні роки, я почала читати перші книги в жанрі жахів, а також писати власні історії. Своє перше горор-оповідання написала у третьому класі – це була сільська драма з убивствами. Уже не пригадаю, який конкретно там був сюжет, але на нього дуже повпливали українські народні казки, які мені читала мама – по суті, я по-своєму переказала дещо з них. У цих казках було багато образів священників, які привернули мою увагу та стали героями тієї першої історії.
Так поступово я на інтуїтивному рівні почала впізнавати, що мені найбільш близьке, і що в розповіді історій мене притягує. Коли мої оповідання почали хилитися в темний бік, коли в них постійно відбувалися різноманітні прокляття, вбивства чи інші жахливі події, я розуміла, що це саме те, що потрібно. Мене дуже привабило ірраціональне як інструмент оповіді.
Люблю горор і як жанр у кіно. Пам’ятаю, як у дев’ять років подивилася фільм «Дзеркала», і це був жахливий досвід. Мені було дуже зле, бо я не могла розділити власну реальність і вигадану історію та довгий час боялася дивитися в дзеркало. Наразі я передивилася велику кількість горору, тож нажахати ним мене вже навряд чи вийде – мені швидше цікаво спостерігати й оцінювати, як там усе зроблено.
Мене дуже привабило ірраціональне як інструмент оповіді
Про улюблених авторів/ок
Безперечно, на мене сильно вплинув Стівен Кінг – за його творчістю я навіть захистила магістерську роботу. Очевидно, що його стилістика позначається на моїй творчості, але також мені вже хочеться трохи відштовхнутися від цього досвіду. Дещо набридло, коли мене з ним порівнюють. Також на мене неабияк повпливав лавкрафтіанський світ із його космічним жахом, а також Клайв Баркер: він мене надихає певною жорсткістю та сміливістю залазити в настільки жахливі місця, як у його творах.
Окрім цього, я ще зі школи велика фанатка класики, зокрема так званих «душних», тобто великих за обсягом, складних текстів. Оскільки в мене літературознавча освіта, книги на кшталт «Фауста» Гете чи «Знедолених» Гюго для мене звичні та захопливі. Також мені надзвичайно подобається Леся Українка, але для мене це такий захмарний рівень, на який уже неможливо орієнтуватися. Її творчість для мене – про те, щоб надихнутися й відчути всередині себе сміливість говорити на настільки складні теми й на таких високих рівнях, як вона. Не у всіх вистачить снаги це робити.
Загалом мені дуже подобається читати українську літературу, бо вона набагато краще впливає на мову, ніж переклади. З цієї причини особливо люблю читати Оксану Забужко. Коли мені треба написати якусь статтю, я звертаюся до її текстів. Бо вона пише настільки багато й соковито, що в голові під час читання ніби запускається мовний маховик, і самому стає легше писати.
Як перетинаються вигадані та справжні жахи
Насправді я дуже тривожна людина, і завжди нею була. Мене досить легко налякати темрявою чи гучними звуками. Тут уже можна розмірковувати, як у мені поєднується ця риса й любов до жахів. Є теорія, що горори дають змогу відчути контроль над тим, що тебе лякає, щоб подумки впоратися з цією тривогою.
Водночас я надихаюся своїм страхом, він є головним джерелом натхнення для моїх історій. Сиджу, розколупую те, що мене жахає в житті, і на цій основі вибудовую вигадані образи. Гадаю, що справжній страх, який мене пронизує в реальності, є набагато гострішим і плідним для творчості, ніж запозичення, наприклад, з інших творів чи фольклору.
Гадаю, що справжній страх, який мене пронизує в реальності, є набагато гострішим і плідним для творчості, ніж запозичення, наприклад, з інших творів чи фольклору.
Я вважаю, що страхи, які ми зустрічаємо у книгах чи фільмах – це гіперболізовані проєкції того, що трапляється чи може трапитися в житті. Адже всі ми живемо в певних обставинах і не можемо створювати ніяких монстрів «поза контекстом». Містичний вимір є метафорою реальності – і так чи інакше розповідає про неї. Якби це було не так, образи з горорів нас не лякали й не зачіпали б настільки сильно. У своєму романі я використовувала жахи, пов’язані з війною, як-от втрата дому чи своєї дитини, і робила їх містичними, поміщала в інший контекст. Тож усе це жахіття, яким би відірваним від реальності воно не здавалося, однаково є способом автор/ки розповісти про те, що його чи її лякає у власному житті.
Ще одне джерело жаху й невідомого для мене – квірність, а саме пізнання гендерної ідентичності. Бо для мене поняття й відчуття гендеру – це справжній горор і на фізичному рівні, і у внутрішніх переживаннях. Це страшно, і що більше я в нього занурююся, то більш незрозумілим він для мене стає. Для мене це виклик, з яким хотілося би попрацювати.
Для мене поняття й відчуття гендеру – це справжній горор і на фізичному рівні, і у внутрішніх переживаннях
Про дебютний роман «Краще не читай»
На початку повномасштабної війни я провела близько трьох місяців в еміграції в Польщі. Я перебувала в тотальній ізоляції на хуторі, оточеному фруктовими садами. Жила в жахливому будинку з дивними й підозрілими власниками, а на додачу до всього в гаражі, як пізніше виявилося, мешкав козел.
Я сиділа в цьому місці й розуміла, що це ідеальна локація для горору, бо вона сама наштовхує на такі роздуми. У моїй книзі потім буде багато деталей, які видаються абсолютно містичними й дивними, але вони списані з реальності та насправді існують. Я сконцентрувалася на своїх страхах, пов’язаних із війною, бо тоді не була певна, чи зможу взагалі повернутися додому. Уся ця ситуація сама просилася на папір, тому я почала писати – спочатку як ескапізм, щоб якось себе розважити на тому безлюдному хуторі. Мені знадобилося чотири-п’ять місяців на те, щоб написати «Краще не читай», і ще стільки ж пішло на редагування. Тобто завершити цей твір вийшло доволі швидко. Для порівняння: свій новий роман я пишу вже два роки, і поки йому кінця-краю не видно.
Мене часто звинувачують у тому, що в цьому романі я нібито «по-тихому» скопіювала «Сяйво» Стівена Кінга. Це писали й блогери, і читачі у відгуках, і навіть моя дівчина: мовляв, усе дуже схоже й за сюжетом, і за стилем. Однак я і не намагалася приховати, що надихалася ним. Ба більше: моя книга напряму апелює до «Сяйва» й містить на нього прямі посилання. Мені хотілося взяти й по-своєму написати класичну історію про погане місце та хворого письменника.
Річ у тому, що література має бути повнокровною, на будь-який смак. А для цього в ній мають бути передусім класичні історії. Українській горорній літературі наразі, на мою думку, таких історій бракує, тож дуже цікаво починати заходити в неї саме з основ. Водночас я розумію, що комусь мої посилання на Кінга подобаються, а когось це, навпаки, може дратувати.
Зараз я працюю над новою книгою. Якщо перший роман вийшов досить цисгетеронормативним, то в другому в мене вже є різні досвіди та квір-персонажі, включно з центральною героїнею. Водночас не можу сказати, що це буде саме квір-горор, тобто жахи на тему певних аспектів ідентичності. Колись сподіваюся попрацювати й над таким, але поки ще не готова.
Про гендерні дослідження в літературі
Літературознавча освіта принесла мені купу задоволення. Хоча потім її складно застосувати на практиці, щоб заробити собі на хліб, я однаково не шкодую за роками, присвяченими винятково дослідженням книжок. Коли ж на мене навалилося реальне життя, у якому треба якось виживати, чимало цих досліджень перемістилося на периферію, але я намагаюся однаково знаходити приводи вивчати літературу. Поки що я переважно пишу тематичні статті в різні медіа. Наразі фокусуюся на гендерному аналізі сучасної української літератури. Мені цікаво, як під час війни змінюється репрезентація маскулінності та фемінності. Я помічаю, що тепер ці образи звучать по-іншому, набирають варіативності.
У маскулінності з’являється ніжність у комунікації. З одного боку, маємо образ суворого й жорсткого військового, а з іншого – між чоловіками виникає новий, уже дозволений соціумом вимір чуттєвості, ніжного спілкування та взаєморозуміння. Це проявляється й між побратимами на війні, і навіть між тими, хто не служить, але відчуває за це провину. Помітно, що чоловіки більше спілкуються між собою, діляться переживаннями та підтримують один одного.
Якщо зануритися в гендерну репрезентацію жінок, то в мене складається враження, що військова форма додала жінкам дозволу на маскулінність і певну гендерну нейтральність. Людина у формі виконує функцію служіння, через це ніби частково позбавляючись своєї ідентичності та відсторонюючись не лише від фемінності, а й від гендерної стереотипізації загалом. Бо в армії всі на рівних, виконують важку роботу й виступають маскулінними солдатами. Але все це, звісно, дещо відрізняється від реального стану речей.
