Інтерв'юПознайомилися в госпіталі. Психологиня про стосунки з партнеркою й життя у прифронтовому місті
«Хочу, щоб люди почувалися щасливими»
Вікторія – психологиня із Сум. Вона вже другий рік працює в госпіталі й консультує військових: стабілізує їхній стан, допомагає відновлюватися після травмувальних подій і навчає піклування про себе. Зараз дівчина поєднує роботу, підвищення кваліфікації та стосунки з партнеркою, яка служить.
Ми поспілкувалися з Вікторією про пошук і прийняття своєї ідентичності, роботу, заручини з партнеркою, а також життя у прифронтових Сумах і способи впоратися зі стресом.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Вікторія Зеленська
24 роки, психологиня
Зараз я вважаю себе частиною ЛГБТКІ+, мені хочеться бути в цій спільноті, в оточенні людей, які розуміють мій досвід і мої проблеми
Про прийняття гомосексуальності
Я лесбійка. Мені завжди подобалися дівчата, однак тривалий час я не наважувалася назвати себе саме так. Мені загалом завжди з дівчатами було комфортніше у спілкуванні, відчувалося більше дружності та менше агресії. Перший досвід романтичних почуттів трапився, коли я закохалася в однокласницю. До 22 років у мене не було ніяких стосунків, і до цього віку я часто вагалася: чи справді мені зовсім не подобаються хлопці, чи дійсно я лесбійка?
Водночас я ніколи не вважала свої почуття до дівчат чимось поганим чи дивним. Коли почала читати про ЛГБТКІ+ в інтернеті й бачити репрезентацію квірності в серіалах, мене захопила ця спільнота. Я відчувала інтерес і бажання підтримати людей звідти, але не була готова асоціювати себе з ними. Пам’ятаю, як сильно хотіла поїхати на Марш рівності у 2019 році. Зрештою я потрапила туди як волонтерка й отримала незабутній досвід: мене вразила атмосфера події.
У 21 рік у мене почалися перші стосунки. Я побачила дівчину в TikTok, яка виявилася з мого міста. Ми почали спілкуватися, потім домовилися зустрітися, і все швидко закрутилося: взаємне кохання, стосунки, спільне життя. Ми провели разом два з половиною роки, і за цей час я остаточно усвідомила, що хочу романтичних і сексуальних стосунків лише з жінками. Зараз я вважаю себе частиною ЛГБТКІ+, мені хочеться бути в цій спільноті, в оточенні людей, які розуміють мій досвід і мої проблеми. Бо хоч із подружками й добре, але вони говорять про своїх хлопців, і ми не завжди на одній хвилі в темі стосунків.
Батьки не знають про мою орієнтацію. Ми не дуже близькі зараз, ніколи не спілкувалися на особисті теми, не обговорювали стосунки. Мама лише якось сказала, що хоче онуків, але я відповіла, що не люблю й не планую дітей. Якщо чесно, я не знаю, як батьки взагалі ставляться до ЛГБТКІ+, а запитати й зробити камінг-аут поки не наважуюсь – це страшно, бо невідомо, якою буде реакція. Я була би не проти, якби вони мене самі спитали, і я би тоді про все чесно розповіла. Пригадую, коли я збиралася волонтерити на Марш рівності в тому ж 2019 році, мама запитала, чи я не з «оцих». Я тоді сказала, що ні, оскільки ще не вважала себе частиною спільноти. Мама видихнула, заспокоїлася й більше цю тему не порушувала.
У Сумах зараз, на жаль, немає організованої квір-спільноти, де можна було би знайти багато своїх. Проявляти себе відкрито небезпечно – хіба що потайки збиратися маленькими групками. У мене є трохи знайомих зі спільноти, і я не раз думала про те, як класно було би мати простір, де ми могли би збиратися, спілкуватися, знайомитися. Однак поки нічого подібного не видно, як і покращень у ставленні до ЛГБТКІ+. Пригадую, як паралельно з Маршем рівності в Києві в нас пройшов захід за «сімейні цінності», хоча ніяких квір-подій тут і не планувалося. Я поки не бачу позитивних змін, які вели б до більшої толерантності й видимості.
Про роботу у військовому госпіталі
Я психологиня, маю вищу освіту й зараз працюю в нашому сумському госпіталі, де лікуються військові. Почала працювати там у 2023 році: спочатку проходила бакалаврську практику, потім, коли вчилася на магістратурі, мені запропонували роботу, і я погодилася. Ще під час навчання хотіла працювати з військовими, тому сприйняла це як чудову можливість. Тож наразі консультую лише військових та іноді – ветеранів. Дуже рідко якимось чином до нас потрапляють цивільні, але це виняток. Паралельно продовжую вдосконалюватися фахово: вчуся на клінічну психологиню, відвідую курси КПТ. Моя професія – це про постійне навчання.
Працювати непросто: доводиться постійно занурюватися у травматичні досвіди інших, паралельно проживаючи власні стресові ситуації з обстрілами. Потік пацієнтів різний, але буває й по 8–10 людей на день. Зазвичай я сильно втомлююся на роботі. Часом відчуваю бажання звільнитися та працювати з іншими групами людей. Із самого початку я хотіла консультувати ЛГБТКІ+, адже можу їх зрозуміти, навіть проходила додаткове підвищення кваліфікації за цим напрямом. Однак зараз я не хочу припиняти допомагати військовим. Нас у госпіталі небагато: крім мене, є ще двоє психологів і психіатриня. Тож не хочу покидати тих, хто потребує підтримки.
Доводиться постійно занурюватися у травматичні досвіди інших, паралельно проживаючи власні стресові ситуації з обстрілами
Моє завдання – спробувати допомогти, донести потрібність роботи над психічним станом
Досвід консультації військових буває різним. Дехто спочатку поводиться роздратовано, не хоче ділитися пережитим. Але я ставлюся з розумінням, бо такий у них стан, і моє завдання – спробувати допомогти, донести потрібність роботи над психічним станом. Якщо мені кажуть: «Не лізьте до мене», я спокійно пояснюю, що таке уникання, чому це погано. Ніколи не тисну й не витягую слова, бо це може нашкодити. Буває, що я ставлю стандартні запитання про скарги, а клієнти самі починають потроху додавати щось від себе, а потім кажуть: «Щось ви мене розговорили. Я так багато ніколи не говорю». Але як би складно не було налаштувати їх на розмову, на моєму досвіді військові жодного разу не відмовлялися від допомоги чи сумнівалися в мені як фахівчині, бо я не пережила того самого досвіду, що й вони.
Військові перебувають тут переважно недовго, і за короткий проміжок часу, що маємо, досить важко повноцінно пропрацювати їхній травматичний досвід. Тому наша робота з ними більше орієнтована на психоедукацію та стабілізацію, щоб вони хоча б думками були не в окопах, а в цьому моменті. На початку було дуже важко, бо не завжди бачила результату своєї роботи й вважала, що в ній немає сенсу. Також мене демотивували моменти, коли не вдавалося знайти підходу до клієнта. Однак із часом я зрозуміла, що працюю так, як можу, і все одно не вийде допомогти абсолютно всім. До того ж бувають чинники, які залежать не тільки від мене: наприклад, на результат впливає ще й готовність людини почути мене, засвоїти нову інформацію та працювати над своїм станом. Якщо я бачу, що в мене не виходить, прошу допомогти колег – вони в мене чудові, дуже підтримують.
Іноді результат помітний майже одразу. Буває, до мене потрапляють військові, які ще тиждень тому були на позиціях, і думками вони досі там. Тоді я стабілізую їхній стан і пояснюю, як можна собі допомогти переключитись на тут і зараз. І коли вони за день-два приходять і кажуть, що вже почуваються спокійніше, мені теж стає легше. Надихають прояви вдячності: буває, заходять провідати, навіть коли вже закінчили лікування, приносять шоколадки, дарують шеврони. Я вже купила спеціальну дошку, щоб їх вивішувати.
Про заручини з військовою
Ми з партнеркою познайомилися в госпіталі – вона знайома моєї колеги-психіатрині та певний час жила в неї вдома. Вона військова, її бригада брала участь у Курській операції. Уперше побачила її взимку: мені вона сподобалася з першого погляду, і майже одразу між нами промайнула якась іскра. Однак ми не одразу почали спілкуватися. На той момент я все ще була у стосунках із колишньою, але між нами була криза: ми жили радше як сусідки, почуття зникли, і ми вирішили взяти паузу, яка переросла в болюче розставання.
Одного вечора моя майбутня партнерка забирала мою колегу з роботи на машині й запропонувала підвезти й мене. Тоді ж вона запросила до них подивитися кіно, але я відмовилася. Іншого дня вона підвозила мене знову й запропонувала лишитися на фільм вдруге – і я нарешті наважилася. Того вечора ми сиділи на кухні й розмовляли: вона розповідала про війну, а мене переповнювали емоції через навантаження – в якийсь момент я навіть розплакалася. Це був мій перший рік роботи в госпіталі, тож було досить важко та стресово. Коли ми лишилися на кухні наодинці, я взяла її за руку. Зрештою ми засиділися до початку комендантської, і я лишилася переночувати. Наступного дня вона, мабуть, узяла мій контакт у колеги й написала із запитанням, чи все добре. Так ми почали переписуватися, і хоч я певний час вагалася, згодом у нас ніби само собою зав’язалися стосунки.
Ми бачилися на вихідних, коли могли, бо тоді її бригада розташовувалася за містом. Встигли трохи пожити разом, коли командир дозволив їй переселитися. Коли бригаду перекинули в Донецьку область, я їздила туди кілька разів. Ми разом їздили у відпустку в Одесу, до Карпат і Бакоти. Через 8 місяців стосунків, саме тоді, коли ми відпочивали на Бакоті, вона зробила мені пропозицію – я знала, що все до цього йде, бо вона озвучувала свій намір, але однаково було трохи бентежно. Однак я погодилася, і тепер ми заручені.
Дуже важко довго не бачитися з нею. Ми вже два місяці окремо, і це для нас поки найдовший період розлуки. Мене це дуже гнітить, періодично трапляються перепади настрою: то злюсь невідомо на кого, то хочеться плакати кілька днів поспіль. Але зрештою попускає. Ми щодня спілкуємося, я намагаюся згадувати моменти, коли ми були разом, і стає краще. Тримає думка про те, що через якийсь час вона матиме відпустку, у мене теж буде можливість приїхати до неї, і ми неодмінно побачимося.
Зараз ми хочемо мати звичайне людське право укласти шлюб, щоб держава визнавала нас сімʼєю
Поки що ми думаємо одружитися за кордоном, бо хочеться зробити це, не чекаючи, поки в Україні щось зміниться. Проте іноземний документ про шлюб, на жаль, не буде за замовчуванням визнаватися в нашій країні. Мене дратує, що певна група людей має вирішувати, чи можу я офіційно створювати сімʼю, чи ні. Моя наречена захищає свою родину й нашу країну, проте ця країна не надає їй право на створення сімʼї. Радує, що правозахисні організації наразі просувають питання цивільних партнерств. Сподіваюся, що зміни в законодавстві будуть, і ми зможемо на рівні з іншими будувати сім’ї.
Про життя в Сумах під час війни
Коли почалася повномасштабна війна, я нікуди не виїжджала. Перший місяць я навіть не виходила з дому – було дуже страшно. Росіяни заїхали в місто на танках, почалися вуличні бої, і ми спостерігали за цим через камери відеоспостереження в різних частинах міста. У Сумах не лишилося ні поліції, ні депутатів міської влади – з нами були лише наші військові, які самоорганізувались, узяли зброю та стали до захисту. Серед них був і мій батько, який раніше воював в АТО: у перший день він зібрався й пішов у місто, і ми чотири-п’ять днів його не бачили. У певний момент у нас зникло світло, було дуже обмаль інформації й багато тривоги через невідомість. Оскільки ми жили в приватному будинку, мені було ще страшніше: я чула про зґвалтування цивільних росіянами й почувалася вразливою, бо що вартує подолати паркан? Доводилося сидіти й чекати невідомо чого. Коли окупантів вигнали з міста, я змогла вийти й зустрітися з одногрупниками та друзями. Було відчуття, ніби ми нарешті прокинулися.
Хоча багато хто повиїжджали, зараз, дивлячись на Суми, такого й не скажеш: на вулицях багато людей і машин, життя вирує. До нас переїхало чимало ВПО з районів, які дуже сильно обстрілюють і де поруч ідуть бої. Також у місті тепер дуже багато військових, особливо після Курської операції. Коли бачу їх, мені стає легше й тепліше на душі, бо якщо вони тут, значить я в безпеці.
Можна сказати, ми з моїм містом «притерлися» одне до одного
Обстріли, буває, дуже вибивають із колії. Коли трапляються жахливі прильоти, у мене стається дисонанс: в іншій частині міста відбувається пекло, люди намагаються вижити, а я сиджу вдома, читаю новини та плачу. Нещодавно обстріляли найновіший корпус університету, де я навчалася – це теж дуже засмучує. Від такого неможливо втекти навіть думками. Люди виснажені від обстрілів, уже не лякаються й не поспішають в укриття. Ми вже перебуваємо у стані дезадаптації: почуваємося тривожно не від обстрілів, а під час затишшя, бо воно означає, що росіяни щось готують.
Попри все це, життя в Сумах продовжується. Зводять будівлі, відкривають кав’ярні й ресторани, ставлять вистави в театрі, проводять концерти у філармонії. Улітку на річці багато людей, які відпочивають, плавають, катаються на катамаранах і сапах. Військові під час лікування теж виходять у місто, досліджують його. У Сумах справді є куди сходити й на що подивитися, до того ж воно дуже затишне: є парки, озера й тихі місцини, де можна сховатися. За це я люблю своє місто: воно дуже комфортне, компактне, без надмірного темпу життя. Раніше я, як багато хто, хотіла за будь-що потрапити до Києва, бо це вважалося ознакою успіху. Але в такому великому місті мені некомфортно саме через швидкість. А ще тут усе таке знайоме! Можна сказати, ми з моїм містом «притерлися» одне до одного. Суми – це моя звичка.
Про самопідтримку
Я сама ходжу до психолога, працюю над своїм емоційним станом. Змушую себе виходити з дому. Буває, дуже хочеться включити режим енергоощадження: нікуди не ходити, ні з ким не спілкуватися. Дуже засмучує, що чимало моїх друзів виїхали за межі України. Однак важливо не закриватися вдома назовсім, а час від часу піднімати себе та йти гуляти, навіть на самоті. Також полюбляю ходити в театр чи в кіно.
Поза роботою я навчаюся, читаю літературу, яку нам рекомендують на курсах. Трапляються справді хороші книжки, які відгукуються саме через паралелі з нашими реаліями: під них і поплакати можна, вивільнити емоції. Періодично думаю про те, з чим мені хотілося би професійно працювати. Хочу колись у майбутньому мати справу не лише з травмами, а й із більш «буденними» кризами: самооцінкою, мотивацією, щоденними проблемами. Не маю на меті знецінити ці речі – з ними однозначно варто розбиратися. Але мені як психологині було би важливо працювати не лише зі складними травмами, а й з іншими темами, щоб розширювати кількість і варіативність запитів, з якими я можу допомогти. Хочу робити життя людей кращим, щоб вони почувалися щасливими.
Важливо не закриватися вдома назовсім, а час від часу піднімати себе та йти гуляти, навіть на самоті
