Інтерв'юПриходжу зі своїм післясловом – як запізнілий гість вечірки. Розмова з Ганною Улюрою
Про серію романів «Вперше»
Восени особливо хочеться мати поруч книжку, що дасть змогу зануритися в інший час і простір, прожити з героями їхні історії кохання й сумнівів.
Саме таку можливість дає нова серія «Вперше» від видавництва READBERRY, що відкриває українським читачам класику любовного роману 17–20 століть – від американських, французьких і німецьких авторів. Першою побачила світ «Площа Вашингтона» Генрі Джеймса, яка вийшла у вересні.
Ми поговорили з кураторкою серії, літературознавицею та критикинею Ганною Улюрою про те, як виникла ідея цього проєкту, чим важливий досвід читання класичних романів про кохання сьогодні і як це – виступити в ролі кураторки.
Ганна Улюра
літературознавиця та критикиня
Ця серія дає індульгенцію всім, хто завжди потайки хотів читати любовні романи, але соромився
Про guilty pleasure, любовні романи й ідею назви серії
Одного дня мені зателефонувала видавчиня Ганна Булгакова й запропонувала: а чи не зберемо ми серію любовних романів? Таких, що будуть вишукано й літературно розказувати історії про інтриги, плітки, нерівні шлюби й таємні пристрасті. Це звучало дивно, бо я критикиня, яка працює з мейнстримними текстами, з іншими, ніж любовні романи чи фантастика, чи детективи, з книжками зі списків Нобелівської премії радше. Та цей запит потрапив мені в самісіньке серце. Сталося моє маленьке викриття: любовний роман – це мій guilty pleasure. Я люблю цей жанр до дрібниць, відчуваю його динаміку, бо кожна зміна в ньому віддзеркалює зміни в жіночій спільноті. Ці тексти говорять до жінок – про їхні фантазії, проблеми, страхи.
Я пів року читала романи різних епох, від 17 століття й до 20-го. Ішла за хронологією: 1780 рік – дивилася, який роман читали всі дівчата, отже читаю його. 1810-й – беру наступний. І раптом знаходжу авторку, у якої колись училася писати сама – Джейн Остін. Ми знаємо все про Остін, але про її вчительку Фанні Берні – нічого. І мені стало прикро: чому ці імена залишаються в тіні? Я почала збирати книжки, які були знаковими свого часу та водночас лишаються захопливими й сьогодні.
Коли відібрала тексти, виявила закономірність: усі вони про досвід «уперше». Перше кохання, перший поцілунок, перша зрада. І в цій простій сюжетній лінії закладено щось глибше: уміння відпустити того, хто навчив нас любити, і водночас вирости в готовності любити далі. Ці романи були школою для дівчат, а їхні героїні теж навчалися любити. Тому серія й отримала свою назву – «Вперше».
Ці романи були школою для дівчат, а їхні героїні теж навчалися любити. Тому серія й отримала свою назву – «Вперше».
Що таке «вперше» в літературі та коханні
Для мене «вперше» в літературі має два виміри. Це може бути той самий юнацький досвід – коли дівчина вперше бере до рук любовний роман і закохується у вигаданого героя, як у живого. А може бути зовсім інший жест – коли ми повертаємося до класики, яку знали як трагедію чи соціальний роман, і раптом читаємо її інакше: як історію кохання. Тоді цей текст оживає, ніби його читають уперше так, як він і був написаний.
Тож ідеться не тільки про перші поцілунки чи зради героїнь, а й про наш власний читацький дебют. Це коли ми даємо собі змогу наново відкрити книжку, у яку, здавалось, давно вже перестали вірити. І в цій зустрічі теж є щось від першого кохання: такої ж сили, такої ж наївності й такого ж ризику – що воно закінчиться болем, але все одно буде вартим пережитого.
Про селекцію романів для серії «Вперше»
Перший том ми починаємо з американців «Площа Вашингтона» Генрі Джеймса – перший американський роман у серії й дуже особливий. Це класична мелодрама: красивий юнак залицяється до непоказної, але багатої дівчини. Ми чекаємо історії Попелюшки, але замість хепі-енду отримуємо несподівану силу: героїня відмовляє, обирає не кохання, а себе. Вона вчиться любити себе – і це звучить як маніфест: жінка, навіть у любові, творить себе сама. Американці впізнали в цьому власну етику, британці прочитали мелодраму, бо їм ближче сюжет про страждання. Ми ж показуємо, що в американській традиції дівчина вперше може сказати «я – головна історія». І цей вибір продовжує серію до романів початку 20 століття, де жінки вже сміються, керують, закохуються й уперше отримують свій щасливий фінал.
Далі будуть французи – «Принцеса Клевська» Марі де Лафаєт та «Адольф» Бенжамена Констана. Це книжки, з яких, власне, і беруть приклад, як писати про любов. «Принцеса» була першим психологічним романом та одним із перших бестселерів французькою. Вона дала нам цілу літературну традицію – від щасливого нерозділеного кохання до нещасливого взаємного. Цей роман ніколи не публікували українською. І про це згадує у своїй есеїстиці «Ерос та Психея» філософ Володимир Єрмоленко. Тобто Україна відчувала потребу в цьому романі, але до перекладу не доходило. Тож це теж буде вперше!
А «Адольф» – про те, що двоє можуть кохати одне одного, але не розуміти, як жити разом. Французька любовна література в Україні завжди була трохи «не у фаворі», і мені захотілося повернути довіру до неї: бо саме вони першими навчилися артикулювати любовні сюжети.
Третій том – це будуть три короткі американські романи початку 20 століття – Кейт Віґґін «Річкова троянда» та два романи Джин Вебстер – «Дядечко – Довгоніг» і «Любий враже». Їхні героїні вже інші: вони вдягають штани, сідають за кермо, отримують диплом і право голосу. Вони самі вирішують, чи виходити заміж, чи народжувати дітей, чи залишатися самотніми. Це зухвалі дівчата, які не бояться сміятися з правил і переписувати власні сюжети. І саме тому це єдині книжки серії з хепі-ендом: бо коли жінки беруть життя у свої руки, любовні історії раптом закінчуються щасливо.
Про вибір писати післяслово, а не передмову до романів?
Я не пишу передмов. Не хочу стояти між читачем і книжкою. Хочу, щоб ви прожили цей текст самі, без підказок, без моїх «увага, далі буде». А вже потім приходжу я зі своїм післясловом – як запізнілий гість вечірки, який пояснює, що щойно відбулося, і чому це було важливо. Ідеально, якщо після мого «дурнуватого» коментаря вам захочеться перечитати роман і побачити там зовсім інші акценти.
У післямовах я пояснюю, що саме в цій книжці зробила вперше. Часом додаю історичний контекст: скажімо, у «Принцесі Клевській» за лаштунками сюжету точиться суперечка між королевою Катериною Медичі та фавориткою короля Діаною де Пуатьє. Без цього знання роман читається інакше. А ще я розповідаю про скандали, бо всі ці тексти колись були провокаційними: писали про нелегітимне кохання, про еротичні стосунки, навіть про те, що ми сьогодні назвемо «насильством на побаченні».
Наприклад, текст «Принцеси Клевської» так довго приписували чоловікові, що авторство жінки визнали лише після смерті Марі де Лафаєт. А «Адольф» Констана – це автобіографічна історія політика й дипломата, який буквально зводить свою коханку в могилу. Це реальна історія, і люди, які читали цю книжку, знали, що прототипом головної героїні є шалено відома політикиня й письменниця мадам де Сталь. Сучасний читач може не відчитати цей рівень скандалу, але він там є. І саме тут приходжу я, щоб разом попліткувати: чому ця книжка колись була популярною й чому нам цікаво перечитувати її сьогодні.
Приходжу я зі своїм післясловом – як запізнілий гість вечірки, який пояснює, що щойно відбулося, і чому це було важливо
Про оформлення серії романів
Мені дуже подобається, як зроблені обкладинки. Художниця читає тексти дуже уважно й витягає на перший план деталі, які не лежать на поверхні. Наприклад, у «Тесс із роду д’Ербервіллів» ми бачимо двох красивих, відгодованих курей і десь там у глибині жіночу постать. Спершу це виглядає кумедно, а потім згадуєш: Тесс пташниця, і ці кури – метафора двох чоловіків, яких вона обслуговує все життя. Обкладинка виходить і смішною, і дуже точною. Таке може зробити тільки уважний читач, і в цьому є справжня краса.
Я завжди бачу в цих обкладинках те, як художниця сама прочитала роман. Це не пряме ілюстрування, не банальне «ось наша героїня з трояндою в руці», а інтерпретація. І завдяки цьому навіть класичний текст отримує новий відтінок. Я би купила таку книжку тільки заради обкладинки – настільки вони працюють як окрема історія.
Бо ж ми добре пам’ятаємо інші традиції оформлення любовних романів – ті всі напівоголені жінки з гігантськими грудьми й маленькими чоловічками поруч. Це радше відштовхує. Натомість тут – стримані, але промовисті образи, здебільшого жіночі постаті. І це важливо: ми відразу знаємо, чия історія буде розказана, кого нам пропонують полюбити й зрозуміти.
У якому віці варто читати ці книжки?
Ми обрали в цю серію ідеальні книжки. Ця серія дає індульгенцію всім, хто завжди потайки хотів читати любовні романи, але соромився. Бо ж ніби «серйозні люди» їх не читають. Читають! Просто ховають це задоволення або називають якось інакше. А ми пропонуємо класику – перевірені часом тексти, написані авторами першого ряду: мадам де Лафаєт, Бенжамін Констан, Генрі Джеймс. Це не «guilty pleasure», це література, яка витримала кілька століть випробувань.
Це книжки, які можна читати вперше й перечитувати. Мамі, яка дасть «Принцесу Клевську» доньці, буде приємно знову пройти шляхом власних підліткових закоханостей. А донька, можливо, відкриє для себе жанр, який ніколи не був легковажним – просто в ньому закладено історії, через які ми вчимося любити.
Тож вік? Я читала ці романи впродовж пів року, мені 47, і я кайфувала. Думаю, це література для читачів від 16 і старше – аж поки книжка не випадає з тремтячих рук.
Я читала ці романи впродовж пів року, мені 47, і я кайфувала
Про читання й довіру
Я би сказала, що читання хороших романів – це читання-релакс. Воно включає емоційний інтелект, когнітивні здібності. Це історії, які ти спершу відчуваєш, а вже потім починаєш над ними думати.
Вони потребують довіри: ви маєте прийняти світ роману і його закони, пожити там трохи, перш ніж повертатися до власної реальності та критично оцінювати прочитане. Ці книжки вимагають співпереживання, а цієї якості в українських читачів ніколи не бракувало. Ми вже готові відчувати, співпереживати, робити паузи та вчитуватися – і саме тому такі тексти можуть спокійно займати своє місце на полицях і в серцях сучасних читачів.
Думаю, що класика – це дуже очевидна відповідь на те, що треба читати. Якщо ви не знаєте, що читати, яку книжку вибрати – ви обираєте ту, яку до вас читали мінімум сім поколінь. Книжки, які умовно заробили свої п’ять зірочок у Goodreads. Якщо ви розгублені, непевні, а зараз у цьому стані ми перебуваємо майже всі, то десь мають бути стабільність і спокій. Хай стабільність буде у виборі книжок – у класиці.
Чому з початком війни в нас шалено популярні всі серії перевидання й реактуалізації класики? Бо люди воліють відсутності неприємних сюрпризів бодай в одній сфері – у своєму читанні. Якщо до тебе цю книжку читали впродовж трьох століть і сказали, що вона добра – повірте думці попередніх читачів і зробіть собі приємний вечір.
Які книги продовжать серію?
Перелік книжок, як вони будуть виходити, є на першій обкладинці першого тому. Далі у книгах серії читачі побачать новий переклад маловідомого роману Шарлотти Бронте «Віллет», багато в чому автобіографічну, найбільш відверту з книжок Шарлотти, її чомусь у нас довго-довго не перекладали. У нас буде розкішний новий переклад цього роману. І я рада, що в цій серії буде такий потужний важковаговик, як-от Бронте.
До серії також увійдуть дві красиві історії «Золотокоса Ельза» й «Дама з гранатами» Євгенії Марлітт – улюбленої авторки Ольги Кобилянської. Марлітт німецькою писала дуже шалено ніжну, любовну прозу. Зазвичай її любовна проза ґрунтується на тому, що він шалено закоханий, а вона цього не розуміє, і вона думає, що він до неї не так ставиться, що всі його кпини – це зневага та ненависть, а насправді він так кохає, що навіть не може їй нічого сказати. Глибока любовна проза Марлітт колись підкорила Європу. Серед майбутніх видань – Томас Гарді «Тесс із роду д’Ербервілів», а також твори Елізабет Гаскелл «Кохані Сільвії» та Бетті Сміт «Меґґі». Цих потужних бестселерів досі не було українською.
Серія розрахована щонайменше до лютого й виходитиме по три книжки. Вона охоплює любовні романи 17–20 століть, останній із яких датується 1958 роком. Це дає можливість побачити розвиток жанру в часі й відкрити для себе авторів, які були свого часу бестселерами, але досі лишалися поза українським перекладом.
У перспективі «Вперше» може стати нескінченним проєктом: кожне покоління мало свої хітові любовні романи, й українська література теж не є винятком. Тож у майбутньому на читачів чекатимуть, може так статися, і наші класики, не зарікаюся,які органічно доповнять світовий контекст серії.
Фото 1: Vogue.ua
Фото 2, 3, 4, 5: Анастасія Іванова