Інтерв'ю«Жива, контужена, щаслива». Активістка Настя Бджола про квірність, спротив і культуру попри обстріли

Настя Бджола – харківська активістка, інструкторка з такмеду й організаторка подій у власному артпросторі «Манівець». У житті й соцмережах вона просуває важливість спілкування українською, підтримки армії, боротьби за права ЛГБТКІ+ і розвитку культури за будь-яких умов. 

Ми поспілкувалися з Настею про її ідентичність, зміни в Харкові з 2022 року, потребу прифронтових міст у видимості та розвитку, і чому заборона російської – це про безпеку.

Авторка: Олеся Королюк

Про бісексуальність, реакцію сім’ї та ставлення суспільства

Я бісексуальна жінка. З дитинства, коли казали, що взаємини – це завжди про чоловіка й жінку, я не розуміла, звідки це правило та навіщо воно існує. Я думала: «Добре, ця людина так вважає, значить для неї це працює. Але не обов’язково, щоб це працювало для мене». І хоча вся моя сім’я гомофобна, у мене було щире дитяче відчуття: якщо хтось когось любить – це нормально. Для цього не потрібно ніяких умов і правил.

У школі з першими стосунками мене був досвід поліаморії. Я була з хлопцем, а потім одночасно мені сподобалася дівчина. Я прийшла до партнера, пояснила ситуацію та спитала: «Тобі так нормально?» Він відповів, що його все влаштовує. Для мене це було природно: стосунки – це стосунки, що з хлопцями, що з дівчатами. 

Згодом я зрозуміла, що не у всіх так. І якщо мені подобаються й хлопці, і дівчата – значить, я бісексуальна. У мене були стосунки, романи й тимчасунки й з одними, і з іншими, хоча й часто, на жаль, доволі травматичні. 

Я не показувала свою орієнтацію в соцмережах. Викладала фото з колишньою дівчиною, де ми обіймались, але люди, які не знали, що ми у стосунках, могли цього й не зрозуміти. У житті були реакції на кшталт: «Ти з хлопцем і дівчиною одночасно? Визначись уже». Можливо, через те, що не показувала особисте життя, я нечасто стикалася з гомофобією. Вийшло так, що найбільше хейту й у реальному житті, й онлайн я отримувала не через квірність, а через національну свідомість, українську мову та фемінізм. Коли я записувала тіктоки, де відстоювала важливість цих речей, у відповідь неслося багато ненависті. 

Попри все, я вважаю, що є позитивні тенденції в тому, як у суспільстві ставляться до ЛГБТКІ+. У Харкові, наприклад, нещодавно пройшли ПрайдФест та АвтоПрайд. У моєму артпросторі нещодавно також проводили тематичну подію. Звісно, праві все одно приходять і кажуть, що це все неправильно, і загроза від них лишається, але їх стало набагато менше, і заходи агресивно не зривають. Звісно, їх частково стримує поліція. Це завжди були хлопці, які тільки закінчили школу. Тепер частина з них пішла в армію, а частина, навпаки, ховається від служби. Крім того, розформувались деякі організації, які раніше зривали марші. 

Про евакуацію й повернення

На початку повномасштабної війни, у березні, я тимчасово виїхала з Харкова. Це було рішення мами після того, як у будинок поруч влучила ракета. Тоді у всіх сусідів повибивало вікна, а в нас – ні. Якби вибило, ми би загинули через уламки. Ту дату ми в родині називаємо нашим другим днем народження. Уночі ми вийшли подивитись, що сталося, і потрапили під обстріл. Тоді мама сказала: «Усе, ми їдемо». Коли ми виходили до місця, де нас мала забрати машина, просто за метр проїхали кілька БТРів і танків. 

Спочатку ми виїхали в область на кілька днів, потім кілька днів добиралися до Львова, хаотично пересідаючи на будь-які електрички. Тоді була така ситуація: бачиш потяг, не знаєш, куди він їде, але однаково сідаєш і їдеш. У Львові знайомий поселив нас у готель, а коли треба було виїжджати, ми почали шукати житло. Ціни були по 45 тисяч гривень за місяць – це було нереально для нас, тому вирішили їхати далі – і так опинилися в Німеччині. Ми не хотіли їхати за кордон, але на той момент вибору не було. Тиждень у дорозі був жахливий: я чотири дні не їла й не спала. Коли вперше лягла на хоча б якусь горизонтальну поверхню, почула від господарів-росіян: «Ну ви ж розумієте, Україна маленька країна…» Мамі довелося вивести свою родичку з кімнати, бо інакше могло статися непоправне. Ми протрималися там два місяці, а потім повернулися до України. 

Певний час жили в селі на Чернігівщині, яке було заміноване. Усе літо я майже не виходила з хати: у перший же день побачила табличку «Міни» за два метри від себе. Потім я жила у Львові дев’ять місяців, доки не повернулася до Харкова. Цей період був, мабуть, найважчим у моєму житті – самотність, депресія, тривога. Зараз я живу дуже хороше життя в Харкові. На моїй аптечці є патч: «Жива, контужена, щаслива». Це все правда.

Про життя в Харкові під час війни

Росія стала ближче. У Харкові завжди відчувається важкість. Я називаю це «попайкою» – вона в повітрі, завжди поруч. Наприклад, їдеш у метро, бачиш дитину з темними колами під очима, бо всю ніч і наступний день були обстріли. І таких дрібних деталей багато. У Києві чи інших містах у мене немає такого відчуття. У Харкові є постійне розуміння, що може прилетіти будь-якої хвилини, і не факт, що ти встигнеш сховатися. Я постійно бачу зі свого вікна будинок, у якому половина квартир досі з вибитими шибками. Дуже депресивно спостерігати за квартирою, де вже ніхто не живе, бо мешканці як виїхали на початку, так і не повернулися. Крізь вибите вікно бачу фіранку, яка постійно розвивається на вітрі: узимку вона замерзає, улітку розмерзається. Такий собі цикл розбитої квартири.

Майже у всіх жителів мого міста є почуття сильної гордості та любові до нього. Я називаю це харківофільством. Але важливо розуміти, де це почуття здорове, коли ти любиш Харків і готовий за нього щось робити, а де сліпе «Харків – залізобетон, зараз підемо з’їмо незламну піцу й подивимося на величезний герб, який поставила міська влада». 

Насправді, з ким би я не спілкувалась – окрім харків'ян, бо вони упереджені, – кажуть, що Харків унікальний і своєю культурою, і здатністю пробиватися, ніби кульбаба крізь бетон. Це дуже важлива історична риса: так завжди було й так триває зараз. 

Приміром, у травні торік було дуже багато обстрілів. За один місяць, здається, 70 прильотів різними видами зброї. Як і багато хто, я не могла навіть вийти з дому: тільки збираюсь – і тут починається обстріл мого району. І так тричі на день. І попри цей жах, ми з командою артпростору думали: «А що як зараз почати робити культурні події?» І я очікувала почути: «Ні, ми виснажені, хочемо просто поспати, коли є можливість». Це було б зрозуміло. Але натомість моя команда погодилася. Бо нам усім бракує соціалізації й чогось, на що можна відволіктися. Виявилося, що люди хочуть ходити на мистецькі заходи навіть за таких умов. І це певною мірою сюрреалістично: ти не можеш вийти з дому через обстріл, але водночас дуже хочеш піти на виставку чи літературний вечір. 

Тож коли говорять, що Харків незламний, це правда. Але важливо розуміти, у чому саме. Як активістка, що виступає проти бездумних витрат на декорації, я дивлюся на те, як висаджують багаторічні рослини, і радію, бо думаю: ці комунальники теж хочуть жити разом зі мною. Але це стосується лише конкретних речей – посадити дерево, а не квіточки на один рік. Поставити клумбу за мільйони, щоб харків'яни просто дивились на неї, – це не незламність, а нерозумне витрачання бюджету й паразитування на іміджі міста. А от виходити на акції попри загрозу обстрілу – це зовсім інший рівень. 

Про власні точки опори й культурне життя

Мої точки опори – це мої коти й мій дім. Це такмед, курси, вишколи й інструкторська робота. Це культура, друзі, мистецькі події, людська комунікація. Це моя робота у веганській ГО «Кожна тварина». Звісно ж, це мій артпростір «Манівець». 

До 2022 року в Харкові було багато заходів і просторів. Я з друзями могла організовувати по кілька подій на трьох різних локаціях за один вечір – бо вони всі були класні, якісні, мені хотілося там бути. Зараз багато митців і мисткинь виїхали, багато хто служить, частина просторів закрилася. Це мій особистий біль: важко знаходити нові обличчя, які будуть творити якісно. Деякі простори, що залишилися, виглядали дивно: вони поєднували культуру з алкоголем і стереотипами, що «поет має бути п’яний». Мене це дратує, бо мистецтво – про інше. Ще був дивний феномен: події про українське мистецтво робили російською. Назовні спілкувались українською, а з відвідувачами чи всередині команди – російською. Для мене це неприйнятно.

Тому, коли я остаточно повернулася до Харкова, вирішила: створю простір, де буде заборонено говорити російською. Спочатку була тільки я, а потім команда сама мене знайшла. І я зрозуміла: ця ідея важлива не лише для мене. Багатьом боліло, що мистецтво асоціювалося з алкоголем. Тому ми створили наш артпростір. Приміщення знайти було неважко. У Харкові багато просторів пустує, бо бізнеси виїхали, ціни на оренду зменшилися. Наприклад, приміщення, яке я орендую зараз, у мирний час коштувало б удвічі-втричі дорожче. 

«Манівець» – це безпечне місце, де заборонено говорити російською, де ми проводимо виставки, літературники, перформанси, лекції, майстер-класи, книжкові клуби. Ми робили події на теми фемінізму та ЛГБТКІ+. Наш артпростір дає платформу місцевим митцям і мисткиням, де можна поділитися своєю творчістю з іншими. Хоч я сильно вигоріла з цим проєктом і довго думала, чи повертати його, ми все ж переїхали в нове приміщення й далі плануємо події. 

Утримувати команду для такого простору дуже важко. Деякі люди починали зі мною, але потім розуміли, що це все на волонтерських засадах, тому йшли. Команда постійно змінювалася, а в якийсь момент нас було лише семеро. Та все ж у нас уже є лояльна аудиторія та запит від неї, тож я продовжую цим займатися та планую відкрити громадську організацію на базі простору. 

Про власну творчість

Сама я пісочна художниця вже багато років, навіть викладала пісочну анімацію в школі. Також я малюю, роблю колажі. Щоправда, з початком повномасштабної війни це все зійшло нанівець, бо збори, волонтерська робота, такмед та інші справи зайняли багато часу. Я все ще потроху колажую, а за пісочну анімацію беруся, лише коли є замовлення. Наприклад, я виступала на шкільному випускному в укритті, а торік у Ганновері на українському фестивалі в мене був номер про повномасштабну війну, про мій досвід і рефлексії з приводу нього.

Я майже не виставляю свою творчість в інстаграм. Можна лише побачити, що, приміром, пройшла виставка з моїми фотографіями, чи що я набила комусь тату – наприклад, я брала участь у тату-марафоні на ПрайдФесті цього року. Однак усе це я роблю здебільшого лише тоді, коли є певний запит від інших. Внутрішнього запиту в мене вистачає лише на дуже обмежену кількість робіт, хоча вони мені допомагають і підтримувати себе, і транслювати важливі для мене теми, такі як війна чи веганство. З відкриттям артпростору я частіше даю майданчик для творчості інших, і це теж забирає ресурс на роботу над чимось своїм.