Інтерв'ю«Мені не треба подобатись усім». Таня Spasi Sohrani про фотографію та сміливість у творчості

Її роботи одразу впізнаєш – за дивакуватими костюмами, потужними образами й глибиною, яка ховається за кожною маскою. Але все почалося не з академічної освіти чи мистецького кола. Таня Spasi Sohrani не прагнула стати відомою. Вона просто почала творити – чесно, інтуїтивно, голосно. І цей голос почули.

У травні Таня Spasi Sohrani презентувала нову виставку «Немає нічого неможливого». Ми поспілкувалися з мисткинею про шлях до фотографії, дитинство без мистецтва, підтримку батьків. І про мрію створити в Україні артпростір, де кожен зможе творити не «коли буде змога», а просто тому, що хоче.

Авторка: Діана Рудик

Spasi Sohrani

фотографка

З часом я зрозуміла, що дуже важливо формувати навколо себе своє комʼюніті – людей, які бачать, відчувають і розуміють те, що я роблю

Як ви вирішили зайнятися фотографією? Чим займалися до цього?

До фотографії я працювала в рекламному агентстві. Це був період, коли я не жила, а просто існувала в рутині. Робота висмоктувала мене повністю. Потім я звільнилася, і з початку карантину все змінилось. Я нарешті залишилася наодинці із собою, з’явився простір для думок. Мозок ожив, почав креативити, придумувати різні ідеї. І далі понеслось. Я брала підручні речі – їжу, посуд, мотузки, гілки – і складала з них композиції. Фотографувала, викладала в Instagram. Так усе й почалося.

Я дістала з холодильника три перці та просто зробила знімок

Чи вплинуло ваше дитинство на творчість? Яким воно було?

Моє дитинство було цілком звичайним – я виросла в середньостатистичній українській сімʼї. У нас у родині ніхто не був пов’язаний із мистецтвом, ніхто не говорив про нього. Я ніколи не ходила на гуртки чи секції, пов’язані з мистецтвом. Мої будні складалися зі школи чи домашніх справ. У школі я не розуміла, ким стану й чим хочу займатися, єдине, що спадало на думку, що «ну, може, піду кудись працювати кухарем». Тобто моє дитинство було зовсім далеке від усього, чим я займаюся зараз. Мистецтво зʼявилося в моєму житті вже в дорослому віці.  

Це сталося ще на початку карантину, коли було багато часу для переосмислення та думок. Тоді я якось натрапила на роботи одного фотографа, який створював натюрморти, і його підхід мене сильно зачепив. Я дістала з холодильника три перці та просто зробила знімок. Це був мій перший власний творчий досвід, який приніс задоволення не лише від результату, а й від самого процесу.

У вас є чудова серія фото з батьками, як вони наважилися на участь у цій ініціативі?

Умовити батьків на участь у фотосесії, а особливо в моїх костюмах, було справжнім викликом. На початку їм було складно прийняти моє мистецтво. Але я розуміла, що мої батьки – це люди, виховані в СРСР, вони жили й працювали в місті, де всі звикли бути строгими та замкнутими в собі. Вони боялися осуду, боялися, що хтось побачить ці фото, що їх висміють. Проте ситуація почала змінюватися, коли вони переїхали в село. Цей переїзд дуже на них вплинув, у хорошому сенсі. Вони стали мʼякшими, відкритішими, вільнішими. І от тоді я змогла потроху до них достукатися.

Я діяла поступово, без тиску. Першою на поступки пішла мама. Я домовилася з мамою, що зробимо їй фото, де вона гарно вдягнена, стоїть із трояндами, усе максимально звичне, «без дивакуватості». Це був своєрідний компроміс із мого боку. Згодом уже й батько погодився – і крок за кроком ми дійшли до фотосесій у моїх костюмах, у тих образах, які я вигадую. 

Однак далі виникла нова проблема – публікація фото. Тут усе знову повторилося: «А люди побачать, а що вони скажуть, а що як будуть сміятися?» Я памʼятаю, як мама мені сказала: «Можеш, будь ласка, обрізати моє обличчя на фото?» Але й це ми пережили.

Наприклад, під фото з обкладинки моєї книги BLUE HORSE, коли воно зʼявилося в інфопросторі, мама не побачила жодних гнівних коментарів: ніхто не засуджував, не глузував із неї. Навпаки – люди писали, що це неймовірно, це красиво, що вони захоплюються цією роботою.

Як ви стали відомою фотографкою? Що стало першим «великим» визнанням?

Чесно кажучи, я досі не вважаю себе відомою мисткинею, особливо в межах України. Але якщо говорити про момент, що найбільше вплинув на мою впізнаваність, то це, мабуть, період, коли я почала говорити про NFT. На той момент про це майже ніхто не знав. Це була якась дика новизна для більшості людей. І я не те щоб мала якусь глобальну стратегію – просто почала ділитися інформацією в соцмережах. Розповідала, що це таке, як працює, відповідала на купу запитань, які мені постійно ставили.

І саме через ці розповіді багато хто вперше дізнався про мене спочатку як про людину, яка щось шарить у новому напрямі, а вже потім – як про художницю, яка створює щось варте уваги. Люди почали цікавитися не тільки NFT, а й моїми роботами, і згодом їх почали купувати.

Наскільки є важливою чиясь думка про вас?

Колись для мене думка інших була дуже важливою. З’являлися переживання, типу: «Мене засудять», «Це нікому не потрібно», «Це нікому не зайде». Але зараз я розумію, що мені не треба подобатися всім. У мене є своя аудиторія – ті, хто мене розуміє, кому резонує моє мистецтво. Люди, яким це не близько, просто можуть написати щось на кшталт: «Це лайно». Проте ж вони не скажуть, що конкретно «не так» – не дадуть зворотного зв’язку з професійного чи творчого погляду.

З часом я зрозуміла, що дуже важливо формувати навколо себе своє комʼюніті – людей, які бачать, відчувають і розуміють те, що я роблю. Я усвідомила, що для мене не є важливим «бути зрозумілою для всіх», а важливо знайти й підтримувати зв’язок саме зі своєю цільовою аудиторією.

Думка моєї спільноти, моєї бульбашки – для мене справді важлива. Бо саме ці люди можуть підказати щось суттєве: де проблема з фото, зі змістом, з візуалом. Вони бачать і розуміють ті сенси, які я закладаю – у костюмах, у локаціях. Вони відчувають мене такою, яка я є. Тому я не орієнтуюся на масову оцінку, на тих, хто просто пройшов повз.

Якщо раніше мої роботи були дуже яскравими, кольоровими, то тепер усе стало набагато темнішим

Чи змінилися ваша творчість і стиль під час повномасштабного вторгнення? 

Так, я би сказала, що кардинально змінилася. Якщо раніше мої роботи були дуже яскравими, кольоровими, то тепер усе стало набагато темнішим – і в прямому, і в метафоричному сенсі. У моїх роботах з’явилися сірі й темні силуети. Спочатку це мене навіть лякало, я дивилася на свої нові роботи й думала: «Чому все настільки темне?» Але потім зрозуміла, що я змінилася – і моє мистецтво теж не могло залишитися незмінним. Я не стою на місці, і це нормально, що мої роботи трансформуються разом зі мною та з реальністю, у якій я живу. Вони не можуть бути такими, як раніше, бо і я вже не така, як була.

Щодо стилю, то я не можу чітко сказати, що це за жанр чи напрям. У мене немає якогось строго визначеного стилю, бо те, що я створюю, – це авторське. Це те, що всередині мене, те, як я відчуваю, бачу, сприймаю світ. У моїх роботах багато символізму та внутрішніх сенсів. Моє мистецтво – це, зокрема, і мої маски, які стали зараз важливою частиною моєї творчості. Багато людей надягають на себе «маски» та ховаються за образами, які вони самі створюють. Так само і я створюю маску та надаю їй власну історію.

Чому ви переїхали саме до Португалії?

Буквально за два місяці до початку повномасштабної війни я вперше побувала в Португалії. Це була моя перша зустріч з океаном, і я просто закохалася в нього. Океан мене вразив масштабом, енергією, свободою. А потім почалося повномасштабне вторгнення, і стало зле всюди. Не було місця, де б мені було добре, окрім України. Але я не могла повернутися, тож довелося обирати: залишитися в Португалії чи поїхати до друзів у Чехію. У Чехії мені було недобре, у Португалії також. Але в Португалії хоча б було недобре з краєвидом на океан. Тому, звісно, я обрала сумувати біля океану.

Чи хотіли б ви повернутися до Києва?

О, так. Київ дуже мене вабить. У нього є свій особливий вайб, до нього я відчуваю сильний потяг. Та буквально два місяці тому я переїхала до Парижа й тільки-но почала там жити та знайшла щось нове для себе, для своїх проєктів. Зараз я знову в Києві, але мені тут не потрібно працювати, нічого терміново вигадувати, кудись поспішати й, звісно, хочеться залишитися. Тут я можу просто бути. Але водночас усвідомлюю, щойно залишуся тут надовше – усе почне закручуватися по колу: потрібно буде тримати себе в тонусі. Я не відмовляюся від нього – навпаки, Київ для мене завжди залишається відкритою можливістю. Це дім. Але зараз я хочу відкрити для себе нові горизонти у Франції.

Я переїхала до Парижа, тому що саме зараз мені хочеться зупинитися й більше заглибитися в себе. Париж дає для мене як мисткині чудові можливості. Це ідеальне місто для творчості. У ньому є все: простір для експериментів, відкритість до мистецтва, атмосфера, яка надихає. У Парижі я хочу набути нових для себе скілів, мені хочеться більше зануритися у стилістику, дизайн, працювати з костюмами. Їхнім створенням я зараз найбільше захоплююся. Хочу дати собі шанс піти далі у власному мистецтві. А також надихнутися культурою мистецтва тут, щоби потім привезти щось круте та нове до України.

Київ для мене завжди залишається відкритою можливістю. Це дім

Що б ви хотіли реалізувати в Україні?

Найбільше я зараз мрію запровадити в Україні щось подібне до локальних артстудій, які є в Парижі. Це відкриті простори для митців, де тобі не треба мати купу грошей чи власну майстерню. Ти просто приходиш – і маєш усе: матеріали для ліплення, малювання, будь-якої форми мистецтва. Ти там просто твориш. В Україні цього, на жаль, немає. Тут, якщо, наприклад, хочеш зліпити скульптуру, – тобі потрібно самому шукати приміщення, купувати матеріали, вкладати багато грошей і ресурсу. І для багатьох митців це просто недоступно.

А я вважаю, що такі місця могли б сильно змінити творчу культуру в Україні. Це був би неймовірний поштовх для молодих митців. І саме такий простір – вільний, відкритий, наповнений можливостями – я хотіла б одного дня створити вдома.

Я мрію запровадити в Україні щось подібне до локальних артстудій, які є в Парижі. Це відкриті простори для митців, де тобі не треба мати купу грошей чи власну майстерню

Чи вдається вам заробляти з мистецтва?

Так, звісно. З мистецтва цілком можна заробляти. Коли я тільки починала, просто постила фото, які мені подобалися, що були в моєму стилі. І саме тоді мені почали писати представники різних брендів і компаній із пропозицією знімати їхню продукцію в моєму стилі. Їм було цікаво саме те, як я бачу, як я подаю. З цього вже й зʼявився комерційний проєкт Hooly Gooly з моїми фото, і це дуже класна форма співпраці між митцем і бізнесом.

Мої фото також купували різні журнали – вони ставили їх на обкладинки або в тематичні рубрики. Це ще один спосіб монетизації мистецтва: ти створюєш не тільки для себе, а й для тих, хто вміє це оцінити та використати.

Щодо виставок, то ще два роки тому я робила їх суто безплатно. Це були радше простори для самовираження, а не для заробітку. Але з часом навіть виставка стає потенційним майданчиком для доходу: твої роботи можуть купити або тебе можуть запросити до нового проєкту чи на колаборацію.

Зараз я взагалі постійно в русі – бігаю Києвом, беру інтерв’ю, запускаю нові ідеї, утілюю проєкти. Тобто це мистецтво – це робота, з якої цілком реально заробляти та жити.

Як ви справляєтеся з емоційним напруженням?

Насамперед, коли відчуваю, що емоційний фон стає занадто важким, я просто вимикаю всі сторонні шуми. Це для мене критично важливо. Я вимикаю музику, телефон, телевізор, усе, що може мене відволікати або створювати додатковий тиск. Я залишаюся на самоті із собою – щоб почути себе, зрозуміти, про що я думаю, що насправді відчуваю, що мені потрібно в цей момент, куди рухатися далі. Цей процес чесного внутрішнього діалогу дуже важливий – без нього я просто гублюсь.

Ще один важливий момент, який мені неймовірно допомагає – це моя собака. Завдяки їй у мене є чіткий ритм: я маю вийти з нею на прогулянку зранку й увечері, незалежно від того, що відбувається. І саме ці прогулянки мене дуже заспокоюють. Це момент, коли я ні з ким не розмовляю, нікуди не поспішаю. Я навіть спеціально купила беруші, щоб не чути зайві шуми на вулиці – щоб повністю поринути у свої думки. Просто бути. Я не знаю, що б робила без своєї собаки, вона буквально змушує мене виходити з дому, рухатися, дихати. І це мій спосіб повертатися до реальності.

Ще один важливий момент, який мені  допомагає – це моя собака. Завдяки їй у мене є чіткий ритм: я маю вийти з нею на прогулянку зранку й увечері

Чи не вигораєте ви від такого темпу життя?

Звісно, вигорання – це частина мого досвіду, але, чесно кажучи, те, що я пережила після початку повномасштабної війни, – це вже було не просто вигорання, а депресія. Коли я переїхала до Португалії, залишилася там абсолютно сама. У мене не було кола підтримки, не було друзів поруч, не було нікого, з ким я могла б творити, просто говорити. Я не знала, що робити далі, не розуміла, куди рухатися, що створювати, як узагалі повертатися до себе й до свого мистецтва.

Але я знайшла для себе речі, які стали порятунком. По-перше, психотерапія – вона допомогла мені не тільки розібратися з тим, що відбувається всередині, а й навчила бути чесною із собою, приймати свої емоції й не знецінювати свій стан. А по-друге, я почала створювати маски. Вони допомагали мені відволіктися від новин. І саме маски стали моєю найулюбленішою частиною роботи. 

Загалом найбільше мені допомагає саме крафтинг. Цей процес створення чогось руками – те, чим я найбільше захоплююся, що тримає мене на плаву. 

Що б ви порадили дівчатам і хлопцям, які тільки починають свою кар’єру фотографів?

Я завжди говорила та продовжую говорити: твори з того, що в тебе є. І це не про великі витрати. Це про креативність і бажання. У тебе під рукою вже можуть бути речі, з яких народиться щось круте – клей, нитки, шматок газети, стара тканина, світло з вікна, є секондхенди. Тобто абсолютно все навколо може стати матеріалом. Головне – це не ресурси, а надивленість. Саме вона є твоїм головним інструментом.

Коли ти спостерігаєш за іншими митцями, аналізуєш їхню творчість, то поступово починаєш краще розуміти, до чого тебе тягне. Так починає формуватися твій стиль, твоє бачення. І тоді ти вже створюєш щось своє.

Ще дуже раджу знайти підтримку серед людей, які на тому ж шляху, що й ви, адже важко починати, коли немає однодумців. А ще є безплатні Open Call для фотографів,

про них я раніше сама не знала, але це справді крута можливість. Ти доєднуєшся та просто подаєш серію своїх робіт, і хтось може їх купити або запросити тебе до проєкту. Це класний старт.

Також в Україні зараз з’являється все більше дійсно якісних і доступних курсів із фотографії. А якщо фінансово не тягнеш – на YouTube є купа безплатного контенту, де можна дізнатися базу про постановку світла, про композицію, про обробку.

Справді, для того, щоб почати, гроші не є визначальним чинником. Головне – це дія. Просто починай і не зупиняйся. Твори, пробуй, помиляйся, експериментуй.