КолонкаЯк боротися з токсичною маскулінністю, якщо ви лесбійка

Уявімо звичайну дівчину, яка живе й зростає, як і решта. З дитинства вона читає казки про принцес, грається з ляльками та чує наратив про те, що колись вийде заміж за принца. Однак із часом ці очікування розвіюються одне за одним: вона не хоче ставати чарівною принцесою, її не цікавить усе те, що суспільство пропонує жінкам, і взагалі вона, як виявилося, кохає інших дівчат. Вона проживає одразу декілька криз ідентичності, адже не розуміє, ким є, якщо разюче відрізняється від своїх ровесниць. Їй хочеться носити не плаття, а грубі штани з курткою, мати коротке волосся й у знайомій казковій історії зайняти роль принца. Водночас вона не відчуває себе чоловіком і не прагне ним ставати. 

Можливо, вона почне ідентифікувати себе як маск чи буч лесбійка. Однак на цьому етапі багато хто стикається із цілком валідною проблемою: звідки взагалі черпати уявлення про те, що таке маскулінність? Найлогічнішим і ближчим прикладом для наслідування будуть чоловіки в оточенні: батько, брат чи інший родич, друг, знайомий, учитель, однокласник… Разом із рештою уявлень про маскулінність вона може підхопити й деякі токсичні її риси: наприклад, внутрішню й зовнішню мізогінію, зневагу до фемінності, нездорові патерни й очікування у стосунках. Таким є наше суспільство та його далеко не бездоганне гендерне виховання.

Може, вона проявлятиме зневагу до фемінніших одноліток з «дівчачими» інтересами, вживатиме щодо інших слюри, чи думатиме, що мусить обов’язково займати домінантну роль у стосунках, навіть якщо їй це не подобається. 

Колись такою юною й розгубленою маск лесбійкою була я. Мені знадобилися роки, щоб нарешті відділити зерна від полови: сформувати власне розуміння маскулінності в собі та відмовитися від того, що нав'язали мейнстримна культура й суворі гендерні рамки суспільства. 

Тому щоб спростити цей шлях іншим, хочу поділитися, чому такі ідеї та патерни поведінки взагалі виникають, як їх зрозуміти та побороти насамперед у собі. 

Що таке маскулінність та якою вона буває

Перш ніж розбиратися в токсичності, а також квірності, варто спершу окреслити, що таке маскулінність загалом. Не вся вона токсична. Як і фемінність та андрогінність, вона є нейтральною й рівноцінною до інших рисою, кожну з яких людина обирає підкреслювати в собі відповідно до внутрішніх бажань. Водночас різні прояви цих рис можуть бути як гармонійними, так і шкідливими – і для інших, і для самої людини.

Конвенційно маскулінність асоціювали з рисами, що нібито природно притаманні чоловікам і хлопцям. Це великий перелік, що починається з характеру (мужність, рішучість, асертивність) і закінчується атрибутами зовнішності й інтересами (стриманий стиль, коротке волосся, пристрасть до спорту, техніки, політики тощо). За традиційними уявленнями, маскулінність обумовлена біологічно, і всі «нормальні» хлопці народжуються з нею за замовчуванням. Водночас суспільство зі свого боку нав’язує конвенційну маскулінність, проєктуючи бажаний образ на дитину навіть ще до її появи на світ. Наприклад, у нас часто новонароджених хлопчиків уже звуть «козаками», «мужиками», «богатирями» та продовжують цей наратив у подальшому житті. Джудіт Батлер називає цей феномен «співконструюванням»: певні біологічні риси підсилюються соціальним впливом, тобто вихованням, культурою, взаємодією з іншими. 

«Зразкову» маскулінність звуть гегемонною. Це саме той образ ідеального чоловіка з погляду суспільства. Він може змінюватися залежно від часу та контексту, і це лише доводить, що немає єдиної об’єктивної маскулінності, яка нібито обумовлена природою. Ідея вродженості гендеру звуть біоесенціалізмом. Він не знаходить підтвердження в реальності – інакше гендерні норми не доводилося би нав’язувати примусом. Водночас це зовсім не виключає того, що тяжіння до певних атрибутів – фемінних чи маскулінних – людина може мати з малого віку. Просто вони не мусять обов’язково корелюватися з біологічними ознаками чи культурною «нормою».

Маскулінність не належить чоловікам

У 1990-х науковець та автор Джек Галберстам висунув ідею, що змінила гендерні студії: маскулінність не належить чоловікам, натомість вона може бути й жіночою. Це значить, що біологічні ознаки, які так підносять і виділяють у патріархальному суспільстві, необов’язково визначають маскулінність узагалі.

Жіноча маскулінність перебуває в цікавому соціокультурному становищі. Відділяючись від чоловіків, вона ставить під сумнів патріархальну систему – саме ту, у якій панує біоесенціалізм і навіть певна сакральність чоловічості. Водночас вона не дарує тих привілеїв, які отримують цис чоловіки, відтворюючи бажану в суспільстві картинку. Навпаки – жіночу маскулінність нерідко засуджують і демонізують, бо сприймають її як загрозу.  

Існує упередження, за яким жіноча маскулінність є нібито наслідуванням чоловічої. Мовляв, це копіювання, що виникає від відторгнення власної фемінності, заздрості до чоловіків, а також бажання змінити свій соціальний статус, мімікруючи під панівну групу. Однак не все так просто. Дослідниця Меделін Дваєр називає жіночу маскулінність «бунтівною імітацією, що підважує культурні норми». Тобто певне наслідування однозначно присутнє, адже дотепер історія давала нам лише чоловічі зразки, які ми тепер переосмислюємо. Але також важливо розуміти, що жіноча маскулінність не є від цього менш повноцінною чи щирою. 

Також вона не є відтворенням гендерних стереотипів і грою в чоловіка, особливо коли це стосується лесбійок. Навіть якщо в парі одна жінка більш фемінна, а інша – маск, це не означає, що вони також мають традиційний розподіл ролей та імітують динаміку в гетеро стосунках. 

Натомість жіноча маскулінність є чим завгодно – будь-чим, що вкладають у неї самі її носійки. Це може бути самовираження, бунт, частина гендерної ідентичності, належність до субкультури (наприклад, буч лесбійок). Це складне переплетіння внутрішнього відчуття себе саме такою та зовнішніх меседжів до суспільства та світу. І в цьому немає нічого патологічного.

Що ж таке токсична маскулінність?

Цей термін став досить популярним за останні роки, особливо у феміністичних колах. Під ним розуміють будь-які прояви конвенційної маскулінності, які є деструктивними й для суспільства, і для самої людини. Причому наголошують, що ці явища надзвичайно нормалізовані в культурі, і саме тому з ними складно боротися. 

Наприклад, однією із центральних рис канонічної маскулінності є мужність. Це досить абстрактна риса, що загалом означає вміння залишатися спокійним у стресових ситуаціях, бути сміливим, стійким і готовим до потенційно небезпечних вчинків заради захисту інших. З одного боку, це благородні характеристики, у яких немає чогось поганого. Однак також вони дуже легко можуть перетворитися на те, що обтяжує та становить загрозу. 

У спробах відтворити ту саму бажану й бездоганну маскулінність, людина може перегинати: стійкість перетворюється на придушування будь-яких емоцій і замовчування проблем, а сміливість – на необдумані кроки та створення штучних небезпечних ситуацій, щоб продемонструвати крайній вид токсичної маскулінності – мачизм. У результаті в «мужньої» поведінки не залишається ані краплі початкової суті, а є лише зовнішня перформативність заради демонстративної підтримки своєї ідентичності в соціумі. 

Токсична маскулінність гіперболізує саму себе, щоб виділятися й залишатися панівною в суспільстві. Саме тому вона часто така агресивна: через демонстрацію сили, жорсткості й ненависті до жінок і меншин вона вивищує себе й намагається утримати той самий гегемонний статус. Як одній зі складників патріархальної системи їй важлива ієрархічність, нехай навіть штучна.

Мізогінія є важливим складником токсичної маскулінності, і саме через це її так багато аналізують у феміністичних студіях. У патріархальній ієрархії жінок та й загалом усіх, хто не вписуються в конвенційну маскулінність, вважають менш повноцінними та точно не рівними панівній цисгетеро чоловічій групі. Будь-які асоціації з «нижчими» за себе прошарками для токсичної маскулінності неприйнятні, бо загрожують їй та її гегемонному статусу. Саме через це видається, ніби особливо агресивні у своїй маскулінності чоловіки зневажають будь-що навіть віддалено фемінне: кольоровий одяг, стереотипно «жіночі» заняття на кшталт рукоділля, визнання своєї вразливості й емоційності, догляд за собою. До переліку принизливого й загрозливого можна додати й будь-які натяки на гомосексуальність. Це може бути й безпосередній спротив, і знецінення та висміювання – усе заради збереження маскулінних привілеїв у суспільстві.

Лесбійки теж бувають токсичними?

Оскільки існує жіноча маскулінність, вона так само може мати токсичні прояви. Через брак зразків для наслідування лесбійки часто перебирають чимало саме від цисгендерних чоловіків. Вони запозичують стиль і патерни поведінки як у визнаних взірців маскулінності – акторів, артистів, моделей – так і близьких або взагалі пересічних людей довкола. 

Одночасно із цим засвоюються й деякі деструктивні патерни, які буває складно відсіяти. Частково це через необізнаність і брак досвіду, але й також через бажання відчути себе частиною «своєї» соціальної групи. Це відчуття можна порівняти з тим, що відчувають цисгендерні хлопці, які не хочуть бути викинутими з компанії, тому продовжують толерувати мізогінну риторику, сексистські жарти чи віктимблеймінг. Дівчата ж початково перебувають у вразливішому становищі та мусять додатково «доводити» свою маскулінність, тому зовсім не дивно, що для них токсичність стає способом вижити у ворожому до себе суспільстві. Навіть якщо вони не перебувають у конкретній чоловічій компанії буквально, їм однаково важливо відчувати належність до «чоловічої» соціальної групи та зберігати власну ідентичність.

Як і в цис чоловіків, маскулінні лесбійки можуть проявляти токсичність через показовий мачизм, агресивність, придушування емоцій, заперечення своїх слабкостей і мізогінію. Такий типаж гомосексуальних жінок дехто зве lesbro – вони нерідко тяжіють до чоловічих компаній і вивищують себе над фемінними лесбійками, принижуючи їх, повторюючи гендерні стереотипи й сексистську риторику. Як і токсичні чоловіки, вони також можуть вдаватися до гарасменту, відчуваючи власне право на чужі тіла й суб’єктність. Це можуть бути домагання, зазвичай у бік тих, хто презентує себе більш фемінно: образливі звертання й жарти, кетколінг, небажані доторки, непрохані сексуалізовані компліменти та навіть зґвалтування.

Водночас варто розуміти, що насправді навіть за дуже великих зусиль з імітації, маскулінні лесбійки все одно не належать до гегемонної чоловічої соціальної групи. Адже в очах цис чоловіків, вони однаково не рівні їм. Привілеї від маскулінності, яких вони інтуїтивно прагнуть, насправді ілюзорні. Попри все, лесбійки як група залишаються маргіналізованими в суспільстві, а проявами токсичності вони роблять гірше передусім собі та своїм.

Це розділяє й загалом жіночу, і конкретно квір спільноту, яким для виживання та боротьби за права дуже важлива солідарність. Штучна ієрархія, де одні протиставляють себе іншим, шкодить та ускладнює гуртування заради спільної мети.

Також важливо те, що через токсичну маскулінність лесбійки продовжують коло гендерно зумовленого насильства, з яким стикається кожна третя жінка. Адже через сексизм вони відтворюють ті самі традиційні шаблони гендерних стереотипів і роблять цим послугу патріархальній системі. 

Виходить парадоксальна ситуація: лесбійська маскулінність самим своїм існуванням підважує бінарну гендерну систему й упередження про жіночність. Однак іноді вивчена токсичність, навпаки, укріплює цю систему та продовжує коло насильства щодо жінок. Саме тому важливо розрізняти: сама по собі лесбійська маскулінність не є поганою, однак такими можуть бути деякі її недостатньо усвідомлені прояви. 

Як побороти токсичну маскулінність у собі

Боротьба із системою починається із себе. Саме тому важливо спершу відрефлексувати власні уявлення й бути відвертими щодо будь-яких внутрішніх упереджень. Водночас варто розуміти, що для кожної людини цей шлях може бути різним.

Передусім, щоб відокремити токсичні риси від здорових, варто провести невелику самостійну деконструкцію маскулінності. Адже, як ми вже побачили, деякі характеристики, як-от мужність, майже непомітно деформуються та втрачають сенс. Водночас вони змушують людину терпіти дискомфорт заради бажаної гендерної експресії. Це не означає, що треба відмовлятися від маскулінності чи позбуватися деяких її рис. Ідеться про те, щоб зробити її більш щирою та комфортною для себе й інших.

Відкинути правила

Важливо прийняти те, що немає єдиного способу бути маскулінними. Так само немає правил чи обов’язкових атрибутів, які треба мати, щоби бути визнаною саме такою. Найваліднішим є те, як ви самі себе визначаєте, а самоідентифікація не потребує чийогось схвалення чи доведення іншим. 

Маск чи буч лесбійки можуть виглядати й поводитися по-різному, і кожна має власну філософію того, що для неї означає маскулінність. Безперечно, існують деякі схожі між собою атрибути, які можуть слугувати знаками розпізнавання у спільноті: стрижки, елементи одягу, аксесуари на кшталт карабінів чи підтяжок. Багато з них можуть поводитися певним чином чи мати традиційно маскулінні інтереси. Однак це не перекреслює нічиї індивідуальні риси характеру чи вподобання. Маскулінні лесбійки можуть бути стриманими та яскравими, відкритими й інтровертнішими, гучнішими й тихішими. Вони можуть хотіти займати проактивну роль, піклуватися про інших, але так само потребувати турботи чи взагалі прагнути позиції приймача у стосунках чи сексі.

Учитися визнавати свою вразливість

Усі люди мають свої вразливості, незалежно від ідентичностей. Але за гендерними стереотипами, маскулінні люди нібито не можуть їх проявляти: вони мусять терпіти все в тиші, не виявляти надмірних емоцій, не покладатися ні на кого та загалом не показувати нічого, що могло би вказувати на слабкість характеру. 

Однак придушувати емоції та не визнавати різні сторони себе – це шлях до внутрішньої напруги та нещирості із собою та близькими. Немає нічого антимаскулінного в тому, щоб ходити на терапію, говорити про свої страхи, плакати чи визнавати, що ви більше не вивозите. Так само прохання про допомогу чи турботу про себе не знищують нічию маскулінність.

Подружитися з фемінністю

На жаль, у багатьох лесбійок формування своєї маскулінності відбувається великою мірою через протиставлення з фемінністю. Досить типовою є позиція «я не така, як інші дівчата», і на початку декому це може давати відчуття унікальності та самобутності. Але насправді така позиція призводить лише до непотрібного розділення між жінками. 

На відміну від більшості чоловіків, лесбійок нерідко травмує примусове насаджування фемінності. Адже й сім’я, і суспільство часто вороже ставляться до гендерної неконформності. Вони наполягають на традиційній експресії, прямо чи непрямо примушують відповідати культурній нормі, карають за невідповідність осудом чи навіть насильством. Через це зрозуміло, чому в багатьох маск і буч лесбійок може виникати відторгнення фемінності, негативні та травматичні асоціації з нею. На ці відчуття накладається дуже типове для токсичної маскулінності протиставлення з усім фемінним як слабким і негідним. 

Важливо фіксувати та відрефлексовувати свої автоматичні реакції, пов’язані з фемінністю. Наприклад, час від часу за нагоди ставити собі питання: «Мені справді це не подобається, чи колись я засвоїла, що фемінність – це соромно й принизливо?» Після того як вийде відокремити її від негативних конотацій, ви зрозумієте, що маскулінність насправді не така крихка та не нівелюється від присутності фемінності поруч. Навпаки – вони можуть підсилювати одна одну.

Подружитися з фемінністю

На жаль, у багатьох лесбійок формування своєї маскулінності відбувається великою мірою через протиставлення з фемінністю. Досить типовою є позиція «я не така, як інші дівчата», і на початку декому це може давати відчуття унікальності та самобутності. Але насправді така позиція призводить лише до непотрібного розділення між жінками.  

На відміну від більшості чоловіків, лесбійок нерідко травмує примусове насаджування фемінності. Адже й сім’я, і суспільство часто вороже ставляться до гендерної неконформності. Вони наполягають на традиційній експресії, прямо чи непрямо примушують відповідати культурній нормі, карають за невідповідність осудом чи навіть насильством. Через це зрозуміло, чому в багатьох маск і буч лесбійок може виникати відторгнення фемінності, негативні та травматичні асоціації з нею. На ці відчуття накладається дуже типове для токсичної маскулінності протиставлення з усім фемінним як слабким і негідним. 

Важливо фіксувати та відрефлексовувати свої автоматичні реакції, пов’язані з фемінністю. Наприклад, час від часу за нагоди ставити собі питання: «Мені справді це не подобається, чи колись я засвоїла, що фемінність – це соромно й принизливо?» Після того як вийде відокремити її від негативних конотацій, ви зрозумієте, що маскулінність насправді не така крихка та не нівелюється від присутності фемінності поруч. Навпаки – вони можуть підсилювати одна одну. 

Дозволяти собі ніжність  

Стереотипна маскулінність має дуже вузькі рамки турботи про інших: переважно у форматі захисту чи забезпечення, і завжди без емоцій. У ній залишається дуже мало місця чуттєвості – романтичній чи платонічній. Згадаймо, як навіть невеликі прояви турботи й ніжності між цисгетеро чоловіками часто стигматизуються та називаються «гейськими». Це токсичні патерни, покликані розмежовувати та підкріплювати штучну ієрархію. Вони перешкоджають щирим, підтримувальним стосункам навіть між близькими людьми. Тож варто нормалізовувати взаємні прояви емоцій, ніжності, підтримки між самими маск і буч лесбійками й іншими ідентичностями квір спільноти. 

Плекати інтерсекційну оптику 

Інтерсекційна оптика – це усвідомлення того, що через патріархальну систему влади та її ієрархічність є багато нерівностей, які перетинаються. Наприклад, лесбійки зазнають подвійної дискримінації: вони вразливі до мізогінії через те, що є жінками, і можуть додатково стикатися з гомофобією через орієнтацію. Одна людина може мати цілу низку рис, маргіналізованих у суспільстві: певні гендерні ідентичності, стани здоров’я, етнічне походження, матеріальне становище тощо. Наші досвіди комплексні та не завжди очевидні іншим. Однак їх важливо аналізувати та визнавати, передусім заради усвідомлення власних привілеїв і вразливостей, з якими стикається ваша спільнота.

Інтерсекційна оптика дає змогу побачити, що маскулінні лесбійки насправді є вразливою групою, якій важливо гуртуватися з іншими жінками, а не протистояти їм. Не зайвим буде пригадати, що саме патріархат і породжені ним стереотипи весь час намагаються нас розділити: підштовхувати до штучної конкуренції, знецінювати жіночу дружбу, боротися за статус. Якщо визнати це, стане зрозуміло, що набагато цінніше й доцільніше – орієнтуватися на своїх, а не підігравати системі, у якій неможливо виграти вразливим групам.