Є питання«Доводиться переконувати, що ти щось можеш». Це жінки з хартійського штурмового полку Р.У.Г.

Щороку кількість жінок у Силах оборони України збільшується, зокрема на бойових посадах. Торік 13-та бригада НГУ «Хартія» першою серед підрозділів Сил оборони провела кампанію з рекрутингу жінок на технологічні посади. 

Розповідаємо історії жінок із 23-го штурмового полку Р.У.Г 2-го корпусу НГУ «Хартія», які знайшли себе у війську й виконують завдання на передовій, щодня ризикуючи життям і руйнуючи застарілі стереотипи.

Текст: Дмитро Кузубов

Фото: Павло Іткін

Мій позивний «Жуйка». Це персонаж із мультфільму «Футурама», який цікавий мені за духом – мілашний, маленький, пухнастий, але має темну сторону, про яку його господарка не здогадується. Спочатку я не асоціювала себе з ним, у мене просто стояла така аватарка, але згодом знайшла спільні риси.

Я народилася в Рівному. Вступила до універу у Києві на інженера-біотехнолога. Колись вірила, що на мене чекає наука, але це тривало недовго. До служби працювала в різних закладах у сфері обслуговування, а остання моя робота була на рецепції в юридичній компанії – фактично секретаркою.

24 лютого 2022 року я зустріла в гуртожитку свого університету. Зателефонувала начальнику: «Віталіку, мені їхати на роботу?» Він відповідає: «Як хочеш, я вже в Житомирі». [сміється] Я зібрала валізу. І ми весь день працювали з братом у кав'ярні, а вже надвечір почали усвідомлювати, що відбувається.

З перших днів я хотіла долучитися до армії, але тоді ще була доволі юною. Було багато охочих, черги в ТЦК, і мені здавалося, що на мене там ніхто не чекає. Я вирішила, що ще не готова. Продовжувала працювати у сфері обслуговування, шукала себе – тоді я вирішила покинути університет, намагалася знайти своє місце, але мені щось усюди було не те. Минуло кілька років, і у 2024-му я доєдналася – тоді черг у ТЦК уже не було, і я відчула, що зможу принести користь. Мої друзі не здивувалися, підтримали. Батьки не були в захваті від цієї ідеї. Я повідомила їм в останній момент, поставила перед фактом, що вже ухвалила рішення, щоб мене не встигли відмовити. Це мала бути лише моя відповідальність, щоб потім не було кого звинувачувати.

Я шукала медійну бригаду, бо мені здавалося, що в разі чого це безпечніше. І серед медійних шукала ту, де говорять про жінок в армії й комунікують: «Приходьте до нас, ми вам раді». «Хартія» в цій черзі опинилася першою, і мене взяли.

Коли я йшла, сильно боялася, що мене поставлять на небойову посаду. Але, якщо чесно, не знала, чим хочу займатися. У мене не було тяжіння до дронів зі старту, я хотіла робити щось класне, бути на бойовій посаді, щоби бачити результат своїх дій. Але протягом усього навчання мене залякували тим, що я буду діловодом. Мовляв: «Тобі мало років, ти не дуже фізично підкачана, без якоїсь цікавої освіти, водійських прав, остання робота – секретаркою». Але мені дуже пощастило – після закінчення навчання я одразу потрапила туди, куди хотіла.

Я операторка БпЛА. Займаюся ближньою аеророзвідкою на [розвідувальних квадрокоптерах] «Матрасах» [DJI Matrice], «Аутелях» [Autel]. Перший вихід у мене був у квітні 2025-го. Тоді було простіше з кілзоною, заходами. Зі мною було двоє побратимів, яким я довіряла. Ми заїхали на броні, іти не треба було далеко. Ми прийшли на готову позицію. Заїжджаючи на позицію й виїжджаючи з неї, я дрімала. Було спокійно й комфортно. Тоді в мене не було адреналіну.

За рік я більше днів на позиціях пробула, ніж поза ними. Найдовше була 29 днів. Фізично – нормально, морально – трошки паскудно. Коли сиджу там понад два тижні, починає снитися піца. [сміється] Раніше були можливості замовити все, що захочеш. Зараз складно, їжу доставляють тільки «Вампірами». Ворожі дрони, FPVшки постійно їх шукають, збивають. І тому нам скидають лише необхідний мінімум води, сухпаїв та іноді те, що ми замовимо з магазину – сильно себе не побалуєш. Просто хочеться нормальної їжі та поспати вночі, бо чіткого графіка в нас немає. 

Бути в чоловічому колективі завжди незручно, але все можна владнати. На БЗВП і КМБ було багато складнощів через дуже різношерстний колектив – був і сексизм, і домагання, але це все вирішувалося, за це карали. Уже після приїзду на позиції стало простіше. Проте теж деяких людей іноді доводиться переконувати, що ти щось можеш.

На одному з перших виходів нас було троє: двоє хлопців пішли копати інший бліндаж для нашої позиції, а мене залишили літати. І за кілька днів до цього, щоразу, коли в нас розряджалися наші екофлошки, мій побратим бігав: «Я сам заведу генератор, сиди й літай». Я така: «Я ж хочу знати, як той генератор заводиться». А він: «Я сам, воно тобі не треба, там складно, він поламаний». Потім вони пішли копати бліндаж і знову: «Тобі воно не треба». Я така: «Об'єктивно краще я літатиму, а ви швидше викопаєте». Але я не знала, де той бліндаж. І коли вони пішли його копати, у мене розрядилася екофлошка, потух інтернет, усе вимкнулося. Я вибігаю до генератора, не знаю, як його завести. Розумію, що мені треба знайти їх, але не знаю, де вони. Починаю хаотично бігати лісом, отримала за це потім звіздюлей. 

Після цього я зрозуміла, що так не можна, і відтоді намагалася всього навчитися. Хоча хлопці впиралися; вони не люблять показувати, вчити, розповідати, бо «Ти ж дєвачка, воно тобі не треба, я краще сам. Нащо ти будеш ті каністри тягати?». Зараз хлопчиків не вистачає. І вже всі й тягають каністри, і позицію виставляють, і копають.

За рік ситуація [на полі бою] змінилася кардинально. Коли я йшла підписувати контракт, мені говорили: «На бойовій роботі тобі хіба що на «Мавіках» літати – там найпростіше». Але зараз робота на «Мавіках» – найбрудніша з усіх дронників. Ми найближче сидимо до ворожих позицій, бронетехнікою нас уже ніхто не довозить, відповідно, ходити пішки нам найдалі. Треба багато всякого тягати, складно обладнувати позиції під ворожими дронами, по них також активно працюють КАБами. І вже ніхто не каже, що дівчатам хіба що на «Мавіки» йти.

Коли по тобі працюють КАБи, умикається адреналін і тобі весело – так мій організм реагує. Страшно стає, коли вже рефлексуєш за місяць, як у мене зазвичай. Але найстрашніше для мене – це зима, я боюся наближення наступної. Узимку тебе весь день видно в теплак, на деревах немає листя, твої сліди залишаються на снігу – це в рази погіршує логістику. Холод, голод і неможливість вийти з позиції. 

Під час останнього виходу мені довелося лізти на дерево. Виявилося, що я боюся висоти. Хто б міг подумати, що я дізнаюся про це, сидячи в бліндажах. Але щоб виставити позицію, треба було залізти на дерево на метрів шість і звідти підняти кількаметрову щоглу. Дуже «приємний досвід». І так склалося, що ніхто, крім мене, цього не міг робити. У такі моменти доводиться переконувати хлопців, що я теж маю це вміти.

Як я змінилися за цей рік – мабуть, має відповісти хтось із тих, хто знав мене до того, як я підписала контракт. Напевно, стала трохи цинічнішою. Але, наприклад, моя найкраща подруга щоразу, як ми бачимося, каже: «Ти не змінилася. Ми стільки років знайомі, рідко бачимося, але ти щоразу приїжджаєш та сама». І для мене це важливо.

Я не люблю будувати плани на після час війни. Нащо мені зайвий раз засмучуватися, якщо щось, що я напланувала, не збудеться? Я не знаю, якою людиною вийду із цієї війни, які будуть мої фізичні можливості, чи будуть усі ручки-ніжки на місці, чи зможу я мати дітей. Тому план – жити тут і зараз, а те все потім.

Я не пошкодувала про рішення мобілізуватися – спеціально робила все так, щоб не довелося шкодувати. Максимально довго й виважено про це думала, готувалася морально, ухвалювала це рішення самостійно. І я взагалі не люблю шкодувати про те, що роблю. Лише про те, чого не зробила.

Я з Бразилії, невеликого міста Тукуруї у штаті Пара. До служби працювала викладачкою в галузі медицини, також лікаркою у службі екстреної медичної допомоги. Безпосереднього бойового досвіду в мене не було, однак я мала військовий – була лікаркою й інструкторкою підрозділів спеціального призначення в Болівії. 

Мій позивний «Пуманайра» – це пов’язано з двома підрозділами спецпризначення, у яких я мала честь служити й була єдиною жінкою-інструкторкою в обох. «Пума» походить від «Чачапумас» (Chachapumas) – це підрозділ спецпризначення Збройних сил Болівії. Татуювання на моїй руці означає «Кайрос» – [грецькою] це «Божий час». Одна частина тату – це годинник, інша – компас, але замість півночі на ньому літера D, що означає Deus – «Бог», адже саме він веде мене. Поруч арамейською написано «Месія».

Я цілий рік роздумувала та зрештою вирішила приїхати на війну до України. Я християнка, лютеранка, а родина з боку моєї матері має португальське походження, мої предки брали участь у Другій світовій війні. Я виросла, слухаючи їхні історії. Вони розповідали про те, чого зазвичай не пишуть у підручниках історії в Південній Америці, про те, що відбувалося до об’єднання Радянського Союзу та США в боротьбі проти нацизму, про злочини, які нацисти скоїли в Україні й Польщі. Я відчувала в серці поклик приїхати сюди й допомагати як лікарка. 

За рік після того, як почалася [повномасштабна] війна в Україні, я подала заявку на сайті. Але шукала вакансії за медичним напрямом, а тоді були відкриті позиції лише для піхоти. Коли ж відкрили набір для медиків, мене прийняли. Я пройшла етап рекрутингу, мій досвід і резюме схвалили, і тоді я приїхала до України.

Я вже півтора року тут, рік і п’ять місяців беру безпосередню участь у бойових діях як бойова медикиня полку Р.У.Г., де служать латиноамериканці. Якщо не виїжджаю на завдання, то займаюся бійцями, які повертаються з бойових виходів – оглядаю їх, оцінюю їхній стан, за потреби направляю до лікарні або забезпечую подальший супровід, надання первинної медичної допомоги на ППД. 

Найбільший виклик для мене – це мова та їжа. Їжа тут дуже добра й смачна, але сильно відрізняється від Південної Америки [сміється]. Щодо мови, то моя іспанська дуже відрізняється від колумбійської іспанської, тому спочатку в мене були проблеми із цим. З українцями ми зазвичай спілкувалися жестами, але згодом поступово адаптувалися. Відтоді як я приїхала сюди, у нас у «Гуахіро» залишається той самий склад командирів, тому зараз ми вже можемо більш-менш порозумітися за допомогою декількох адаптованих слів. Наприклад, слово «300» використовуємо практично для всього – зокрема, коли щось зламалося, і тоді вже стає зрозуміло, що цей предмет не працює. Тож ми змогли пристосуватися й фактично створили власну мову всередині роти. [усміхається]

Для мене найважче – це жити поруч із бійцями на базі, адже ми бачимося з ними щодня і я відповідаю не лише за їхнє здоров’я, а й проводжу для них тактичну підготовку, навчаю правильно накладати турнікет, якісно тампонувати рану тощо. [замовкає] Найважче для мене – це моменти, як сьогодні, коли штурмова група вирушає на завдання. Я зазвичай молюся разом із ними, прощаюся з ними. І потім завжди лишається це тривожне очікування, коли група повертається, а один із них – ні, або ж двоє. Саме це для мене найважче.

Неможливо не сприймати росіян як загарбників, які вторглися в чужу країну, але моє почуття змінилося. До війни це не було для мене чимось особистим, я просто хотіла приїхати й допомогти, не сприймала їх як своїх особистих ворогів. Сьогодні, живучи тут і бачачи на власні очі ті звірства, які вони чинять на полі бою, уже неможливо ставитися до них добре. Водночас важливо сказати, що на нашому боці теж воюють росіяни, я мала можливість жити з росіянином, який воював за Україну й був повністю проти того, що Росія робить з Україною.

Я почуваюся захищеною під час виконання бойових завдань, мої командири й підлеглі завжди дбають про мене. Коли я працювала на завданнях з українцями, вони завжди дуже добре до мене ставилися, я почувалася з ними в безпеці. У мене ніколи не було проблем [із тим, що я жінка], лише на початку був неприємний випадок із колумбійським сержантом. Але, крім цього, я завжди відчуваю до себе повагу.

Я вважаю, що жінки щодня дедалі більше демонструють, наскільки важлива їхня роль у цій війні. Ще із часів Другої світової жінки відігравали важливу роль – насамперед у логістиці. Але сьогодні вони довели, що здатні ще й виконувати бойові завдання. Жінки працюють із дронами, служать в артилерії, а також безпосередньо беруть участь у штурмових операціях. Є жінки, які займаються розвідкою, виконуючи підготовчу роботу, щоб штурмові підрозділи могли зайти на позиції. Є бойові медикині, які працюють безпосередньо на першій і другій лініях. Тому я вважаю, що сьогодні жінки повністю готові як фізично, так і інтелектуально виконувати будь-які завдання в умовах війни в Україні, незалежно від того, це бойова чи адміністративна робота. 

Усі мої бойові виходи були на першій лінії – усі без винятку. Моя остання місія була на Куп’янському напрямку, де я провела 47 днів на першій лінії на позиціях. За цей час було чотири спроби штурму, тож нам довелося виходити обороняти свої позиції. Коли наступає ворог, він не зважає на те, що це медична позиція. Тому бойові медики – незалежно від того, жінки це чи чоловіки – так само змушені виходити й захищати позицію як звичайні піхотинці. Насамперед ми – піхотинці, а вже потім – медики.

Щоразу, коли ми виходимо з позицій, я помічаю, наскільки ця місцевість відрізняється від тієї, звідки я родом. У нас немає ані соняшникових полів, ані таких краєвидів. Є одна позиція, яку я дуже добре пам’ятаю, бо це було неймовірно красиве місце. Попри те, що десь неподалік працювала артилерія, я відчувала там великий спокій, бо це було лавандове поле.

Я вже звикла до ритму життя Харкова, звикла ходити за покупками на ринок, хоча раніше ніколи цього не робила – купувала все лише в супермаркетах, а тепер на ринку я можу вже навіть торгуватися з продавцями [сміється]. Я говорю португальською, вони – українською, але ми все одно розуміємо одне одного. Тому зараз я справді відчуваю, що це мій дім, уже не сприймаю це місце лише як роботу. 

Найбільше в мені змінилося те, що я почала цінувати найпростіші речі – наприклад, більше не відкладаю на потім можливість просто посидіти п’ять хвилин і поговорити з кимось. Сьогодні я набагато більше ціную телефонні дзвінки, уже майже не спілкуюся повідомленнями, намагаюся телефонувати, чути голос людини. Речі, які раніше здавалися дрібницями, тепер мають для мене велике значення – наприклад, сьогодні я вже не можу залишити повідомлення без відповіді. Раніше я думала: «Відповім потім», але тепер не знаю, чи матиму можливість поговорити з побратимом за 20 хвилин. Тому якщо отримую повідомлення, одразу відповідаю. Думаю, саме це в мені змінилося найбільше – я стала набагато більше цінувати час, який провела з людьми. 

Мій контракт розрахований на три роки, до завершення залишилося приблизно півтора, я планую виконати його до кінця. Не брала відпустку, хоча маю не неї право. Коли я вирішу залишити Україну, то вже для того, щоб остаточно повернутися до своєї родини. У мене четверо дітей, і всі вони мене підтримують. З мамою трохи складніше – вона постійно розмовляє зі мною через те, що бачить по телебаченню, через викривлену інформацію, яку показують у США, просить мене повернутися. 

Я не знаю, чим займатимуся, коли закінчиться мій контракт, не можу будувати настільки далекі плани. Звісно, я б хотіла повернутися до своєї країни. Я здобула медичну освіту в Болівії, тому, щоб працювати лікаркою в Бразилії, мені потрібно буде скласти спеціальний іспит [для підтвердження медичного диплома, здобутого за кордоном]. Але зараз я відчуваю, що якщо поїду до завершення війни, це буде так, ніби я щось залишу незавершеним.

Мій позивний «Анетка», мені 21 рік. Я з Вінниці. До служби навчалася у Вінницькому державному педагогічному університеті.

У військо мріяла потрапити з дитинства, у дев’ятому класі хотіла вступати до Львівської академії сухопутних військ, але все ж пішла до 11 класу. Після того як уже вступила в університет, рік провчилася та зрозуміла, що не бачу себе в цьому. 

З початком повномасштабки в мене з'явилося ще більше енергії, щоб піти до війська: я дивилася, як мої рідні лякаються через обстріли, і мене просто колотило. Але батьки були проти. Мовляв, «19 років, не можна, потрібно ще повчитися, чогось досягти». Я вже зібрала речі й за два дні до від’їзду на БЗВП сказала: «Мамо, я вже поїду». А вона: «Куди?» Мама була дуже зла, що я завчасно її не попередила. Сильно переживала. Зараз уже звикла. Але однаково запитує: «Коли приїдеш? Коли вже побачимося?»

Тож на початку 2025-го, у 19 років, я потрапила в «Хартію». Мене запитали, на яку посаду я б хотіла. І я відповіла, що хочу саме на бойову. У мене є знайомі, які займаються з FPV. Тому одразу сказала, що також хочу спробувати.

На навчаннях інколи було складно. Перед тим як ми йшли підписувати контракт, нам зробили тест: відвезли на полігончик, щоб ми за таких умов пожили три дні, займаючись фізо, тактикою. Таку підготовку зробили саме для дівчат, щоб вони себе спробували й реально зрозуміли, на що йдуть і наскільки складно може бути фізично, морально надалі. І в нас двоє дівчат відмовилися [від підписання контракту].

Після БЗВП і КМБ я пішла на FPV. Спочатку була в підрозділі ударних безпілотників, набувала навичок, навчалася. Потім нас перекинули до іншої роти, там я вже почала працювати на позиціях. 

Мій перший бойовий вихід був рік десь тому. Я штурман, маю довести пілота до цілі ураження. Було трохи бентежно, але більше цікаво, як я себе покажу, як працюватиму. Хлопці казали: «Усе буде добре, не турбуйся». І так мене заспокоїли. Зараз воно вже більше ввійшло у звичку. 

У штурмовому полку Р.У.Г. я приблизно чотири місяці. Колектив мені дуже подобається, я швидко звикла до нього, проблем із хлопцями не було: і комунікація добра, і підтримка. Головне – чути одне одного. Наш екіпаж складається з пілота, штурмана та споряджального. Як штурман я маю розуміти, як споряджальний виконує свою роботу, яке БК ми можемо взяти на ураження. Так само – розуміти пілота, порадити йому, які орієнтири облітати, як краще залітати до цілі, на ураження. І завжди контролювати цей процес, щоб якомога ефективніше та швидше долетіти та знищити ціль. Іноді якась людинка каже: «Пульт – як джойстик, іграшка». Насправді це дуже складно: потрібно контролювати баланс, висоту, маршрут, дистанцію.

Я не рахувала кількість виходів, бо регулярно виїжджаю на бойові. Найдовше сиділа на позиції тижні три. Захід на позиції й вихід – це завжди складно, бо ворог увесь час пильнує. Ми їх пильнуємо, а вони – нас. Тому завжди потрібно бути уважним, прислухатися, дивитися. Іноді було страшно, бо цей процес буває довгий. Воно більше на адреналіні відбувається. Узагалі подобається це відчуття.

Наразі чогось жахливого зі мною не сталося. Але коли «палять» позицію й по тобі починають працювати, іноді бувало страшно, що все ж треба якось вибратися з таких умов та ухвалити правильне рішення, бо з тобою ще люди, ти не сама. Якось ми заїхали на позицію, нас «спалили», збираємо все майно, переїжджаємо, уже заїхали в інше місце, але знову не вийшло – знову збираємо речі, повертаємося. І сидимо, сподіваючись, що нічого жахливого не трапиться. Але, на щастя, усе минуло добре.

Жарти від побратимів завжди є і будуть. Але найголовніше – розуміти їх. Є люди, які не розуміють, і вони такі: «Блін, це, може, щось жахливе на мою адресу сказали? Чи, може, я щось не так зробив?» Я завжди розуміла жарти, для мене це нормально. До того ж таких жартів, які б ображали, у мій бік не було.

Потрапити дівчатам на бойову посаду цілком реально. Усе, що ти хочеш у своєму житті – можливо. Але потрібно зробити правильний вибір і зрозуміти, куди саме ти хочеш, чого б хотіла отримати від цієї роботи. Хтось бачить себе в розвідці, хтось – у пілотуванні, хтось – у роботі з документацією. Найголовніше – не боятися зробити крок до війська. Якщо це рішення вже в тебе в голові – виконай його.

З цивільними друзями, подругами я підтримую контакт. З деякими – спілкування закінчилося: бувало, що тобі хочеться розповісти більше про те, що в тебе сталося, що ти побачила, а в тих людей зовсім інше бачення, цивільне життя. 

За час служби я дуже змінилася у плані характеру, дій – раніше сором'язливою була, а зараз стала впевненішою в собі. Тиждень тому закінчила університет. 

Не шкодую, що мобілізувалася. Потрібно обороняти країну та звільняти її від ворога. Чим я хотіла б займатися після війни – наразі не думала. Найголовніше, щоб війна закінчилася, щоб приїхати додому, побачитися з рідними, поїхати подорожувати, а далі буде видно.

Нещодавно корпус «Хартія» запустив рекламну кампанію із залучення українських військовослужбовців у полк «Р.У.Г.» під гаслом «Бойові амігос шукають побратимів». Доєднатися до полку можна через рекрутинговий центр за номером 6660.