Власний досвідОднобокість і трагічність. Квір-люди про репрезентацію, яка дратує

Квір-люди стали більш помітними в кіно, серіалах, рекламі. У 2024 році 23,6% фільмів від основних Голлівудських студій мали квір-персонажів (однак менше на 4,9 пункту, аніж рекордні 28,5% у 2022).

Та чи є ця репрезентація якісною та різноманітною? Запитали у квір-спільноти. Вони поділилися, яких персонажів хочуть бачити, а які історії їх відверто дратують

текст: Анастасія Микитенко 

Мені не подобається, що люди бояться зображувати буч-лесбійок занадто маскулінними. Це насправді комплексна історія. Раніше побутував стереотип, що всі лесбійки – маскулінні, такі собі «пацанки», хоча так не є. Відповідно, відбувалася стереотипізація, і лесбійок зображували однобоко. З того часу репрезентацію переосмислили, зокрема, що лесбійки бувають різними, не лише маскулінними. Водночас такий різкий відхід від стереотипу породив нову проблему – лесбійок тепер неначе бояться зобразити занадто маскулінними, начебто для жінки це дуже погано й неприродно. Мені здається, свою роль тут зіграв і male gaze, тому що часто чоловіки споживають контент про лесбійок, фетишизуючи їх, а такому сегменту аудиторії бучі не подобаються. 

Навіть у репрезентації, яка була раніше, мене дратувало, що маскулінних лесбійок зображали негативними персонажами, такими, яких обов’язково треба змінити. Наприклад, була собі самобутня дівчина з унікальним стилем, проте наприкінці її змінюють, підлаштовують під стандарти краси для жінок, вона втрачає себе, а це подають як щось дуже радісне.

Я б хотіла бачити, щоб зображення буч було, і щоб воно було різноманітним, щоб люди не боялися заходити далеко в маскулінність.

Є класичне квірне аніме 90-х – «Юна революціонерка Утена». Одна з персонажок – щонайменше бісексуальна дівчина, і її головний конфлікт у тому, що вона репрезентує себе маскулінно, і це не подобається іншим. Це класно, що ця тема є, проте мені, наприклад, героїня виглядає досить фемінно. Вона має довге волосся, струнка, одяг підкреслює її вигини тіла. А мені не вистачає більше провокативності, мені хочеться бачити на екрані персонажок, які можуть зовсім і не мати якихось фемінних рис. Я хочу бачити експерименти зі стилем, бо це велика частина спільноти – історично тягнеться ще з 50-х років, коли бучі носили дуже робочий одяг. Я хочу бачити, щоб жінки мали більш мускулисте тіло як виклик патріархату, що нав’язує страх «перекачатися», різні зачіски, захоплення. Мені вбачається в цьому образі багато можливостей для експерименту – для того, щоб показати боротьбу з гендерними стереотипами, підкреслити, що маскулінне не дорівнює чоловіче, розкрити взаємодію з трансспільнотою або токсичною маскулінністю, яку деякі бучі справді можуть набувати й переосмислювати. 

Мені дуже подобаються персонажки Вай, Севіка, Амбеса із серіалу «Аркейн». Вони всі дуже потужні жінки, особливо перші дві – вони канонічно буч-лесбійки. Вони не стереотипно репрезентовані, кожна з них особлива, глибока, і мені б хотілося бачити такого більше.

А перша репрезентація маскулінних лесбійок, яка мене вразила, була в книжці «Смажені зелені помідори в кафе “Зупинка”». Там була персонажка Іджі – дуже спортивна, постійно гралася з хлопцями, дратувалася, коли їй нав’язували стереотипи про жінок. Вона навіть узяла на себе пізніше лицарську роль, урятувавши свою партнерку Рут з аб’юзивних стосунків. На жаль, вона вчинила проблематично, відвівши свого сина до секс-працівниці, щоб зробити його сміливішим у спілкуванні з жінками. Проте це вперше, коли я побачила таку прикольну та цікаву для себе персонажку. 

Хочеться бачити себе, розуміти, що щось роблять частково для тебе й таких, як ти, мати рольову модель, якою хочеться захоплювалися. Репрезентація так само нормалізує певні речі, і, я сподіваюся, тоді б люди стали менш агресивними до того, як я виглядаю. Тоді б мені перестали казати, що я щось не розумію у своєму житті й пора почати вписуватися в якісь норми. Я не могла знайти персонажку, яка була б мені близькою, і я думаю, це причина багатьох моїх гендерних криз. Тільки у 20 років мені стало комфортно з тим, що інші називають мене жінкою. Я бачила відображення себе лише в чоловічих персонажах, бо ми з ними більше збігалися за інтересами або стилем. Проте зараз моя думка діаметрально протилежна – я не хочу дивитися фільми про чоловіків, бо ця історія не про мене. Я із захопленням дивлюся на маскулінних лесбійок, і після «Аркейну» нарешті відчуваю, що бачу історію про себе на екрані.

Лія

24  роки

небінарна персона, лесбійка

Я не маю уявлення, як це – відчувати приналежність до якогось гендеру, але мені нормально проявлятися фемінно.

Два аспекти, які мені болять найбільше, це однобока репрезентація небінарності, а також брак репрезентації демісексуальних людей.

Коли ми говоримо про небінарність, зокрема в АФАБ-персонажів (ред. –assigned female at birth, людина, якій при народженні приписали жіночий гендерний маркер), чомусь це зазвичай про перехід до андрогінності, про сильний протест проти всього фемінного. Так, у багатьох людей такий шлях, проте це не єдине можливе зображення. Як геї та лесбійки можуть презентувати себе більш фемінно або маскулінно, так можуть і небінарні люди. У нас є уявлення, що чоловіча стать – загальна. Навіть у мові нормально, що жінку називають професор, доктор, коли ми звертаємося до широкої аудиторії, то вживаємо чоловічий рід як спільний, хоча насправді це гендерно забарвлено й так не має бути. 

Така однотипна репрезентація шкодить мені зокрема. Якщо люди подивляться на мене, не знаючи, що я небінарні, вони можуть подумати, що я просто жінка, тому що вони звикли бачити лише одну картинку. Те, що я одягаюся фемінно, не означає, що я не є небінарними, це більше про самопочуття. Я не маю уявлення, як це – відчувати приналежність до якогось гендеру, але мені нормально проявлятися фемінно. Та навіть коли я одягаюся більш маскулінно, у мене дуже фемінні риси зовнішності, а робити операцію, щоб підпадати під визначені уявлення небінарності, мені не хочеться.

Це працює насправді й у бік небінарних АМАБ (ред. – assigned male at birth, людина, якій при народженні приписали чоловічий гендерний маркер), яким намагаються додати більш фемінних рис, хоча знову ж таки небінарність працює не лише так. Наприклад, небінарних АФАБ роблять більш агресивними, закритими, вони постійно протестують проти чогось. А АМАБ, які стали небінарними, зображають як фемінних геїв, часто переходячи на стереотип того самого гея-подружки. Це можна простежити на персонажах Даррена Ріверса в серіалі Heartbreak High, Дарсі Олсен із «Коли завмирає серце» та Кела Баумана із «Сексуальної освіти». 

Я не можу сказати, що таких людей немає в спільноті, і така репрезентація трапляється. Просто хочеться бачити й таких людей, як я, які не відчувають необхідності виражати себе відмінно від статі, яку їм призначили при народженні. Я хочу бачити небінарних людей різними – яскравими, харизматичними, сумними, просто щоб вони були різні, якими різними та глибокими бувають усі люди.

Хочеться бачити й таких людей, як я, які не відчувають необхідності виражати себе відмінно від статі, яку їм призначили при народженні

Мені подобається приклад Ханджі з «Атаки титанів». Ніде не сказано, якої вони статі і які займенники використовують, і сам автор сказав, що це не важливо – не тому, що персонаж не важливі, а тому, що це ніяк не впливає на їхнє зображення. Це для мене хороший приклад гендерної нейтральності, без переходу в маскулінність і фемінність. Хоча насправді суперечне в репрезентації небінарних персонажів те, що автори не підтверджують і не спростовують гендерну ідентичність людини – і наче як репрезентація є, але її й немає. Це сіра зона, зокрема в аніме. У Японії завжди було нормально зображувати андрогінних персонажів, фемінних хлопців, маскулінних жінок тощо. Так, з одного боку, аніме – перший продукт попкультури, який почав показувати таких персонажів, з іншого – досі дуже рідко ці персонажі визнаються як небінарні.

А репрезентації демісексуальності я взагалі не бачили, і люди часто думають, що це просто особливість характеру, а не сексуальна ідентичність. Такі думки можна почути й у квір-спільноті, що мене дуже засмучує. На мене така відсутність репрезентації мала дуже поганий вплив. Суспільство наче заохочує постійно займатися сексом поза стосунками, мати секс на одну ніч, і, якщо в тебе цього немає, то ти наче десь дуже низько в соціальній ієрархії, і що тебе просто ніхто не хоче. Тому я начебто хотіли отримати цей досвід вільного сексу, а, з іншого боку, це йшло проти моєї природи. Мені було так дивно – мене приваблюють люди, тобто я не асексуальні, а наче і я не можу так вільно поводитися, як всі інші. Це ставало причиною багатьох емоційних зривів, я постійно шукали, що зі мною не так – може, низька самооцінка або якісь травми. Лише коли в мене були емоційно насичені романтичні стосунки, я зрозуміли, що секс може бути дуже крутим. Тоді зрозуміли, що я демісексуальні. 

Я думаю, що репрезентація могла б допомогти – і демісексуальним людям у розумінні себе, й іншим у прийнятті того, що така сексуальна ідентичність є і вона нормальна.

У репрезентації квір-людей мені не подобається, коли автори/ки залучають до своєї творчості квір-персонажів, не маючи розуміння, як це – бути квір-людиною. Коли гетеросексуальні люди прописують квір-людей, то в них часто виходять дуже стереотипні персонажі, а їхня історія завершується подіями, що не дають квір-персонажам бути разом.

Я також не люблю те, як фетишизують лесбійок. Це робиться для чоловіків, і часто стосунки між жінками не сприймаються серйозно. Я сама стикалася з фетишизацією через це. 

Нещодавно дізналась, що авторкою «Помаранчевий – хіт сезону» була Дженджі Коен. Я насправді дивилася цей серіал неодноразово, проте були моменти, які мені були незрозумілі, наприклад, те, що в головної героїні Пайпер було аж дві орієнтації – і гетеро, і лесбійка. Тобто Коен забула про існування бісексуальності. Стосунки Пайпер із жінкою не вважали серйозними, а ось із чоловіком – так. Також були сцени, де не сприймали жіночий секс за щось серйозне, і зрадою, відповідно, не вважали, бо «з дівчатами ж не рахується». Тож те, що режисеркою є гетерожінка, трішки ці моменти прояснило. Радію, звісно, що жінки мають нині змогу створювати кіно, проте було б приємніше, якби над серіалом працювала квірна жінка. Серед режисерів були чоловіки, що дало також і свій відбиток на стрічку – лесбійок фетишизували.

У фільмах було б добре підбирати режисерів/ок та операторів/ок, які є квірними. Як хороший приклад можу навести фільм «Портрет дівчини у вогні», у якому жіноче тіло передається не як обʼєкт для чоловічої уваги, а як спосіб комунікації одне з одною. 

Приклад із літератури, який мені подобається, «Путівник по католицькій школі для лесбійок» Сонори Раєс. Вони написали чудову книжку, де в пари був нарешті хороший кінець. 

Завжди приємно подивитися фільм чи почитати книжку, де показується глибина квір-персонажів. У цих персонажах можна зустріти себе.

Юля

22 роки

лесбійка

Репрезентація, де головна риса персонажів – це їхня квірність, часто є поверхневою та не передає реальність квір-людей у всій повноті

Мені не подобається, коли єдина визначальна риса квір-персонажів – це їхня сексуальна орієнтація. Будь-яка людина завжди є комплексною особистістю. Навіть коли питання власної ідентичності справді займає вагому роль у житті, воно однаково не є єдиним. Квір-люди, окрім складнощів із розумінням і прийняттям своєї ідентичності, стикаються з тими самими проблемами, як інші: непорозуміння у дружбі чи родині, труднощі на роботі, у навчанні тощо. Ці всі проблеми не завжди й не обовʼязково спричиненні квір-ідентичністю. Тож репрезентація, де головна риса персонажів – це їхня квірність, часто є поверхневою та не передає реальність квір-людей у всій повноті. 

Трагічність квір-персонажів – інший аспект, що часто засмучує. Мені це часто зчитується як певне «покарання» за квір-ідентичність, ніби квір-люди не заслуговують на хороше та щасливе життя. Коли бачиш у кіно квір-людину, подібну до себе, то радієш, що нарешті є хтось із такими самими проблемами, як у тебе. А коли в кінці ця людина, наприклад, зневірюється чи помирає, то ти мимоволі також думаєш «Невже я пройду через те саме?» Не завжди смерть чи страждання персонажів подаються як саме «покарання» за квірність, але хотілося би бачити більше прикладів, які давали б надію на те, що життя може стати кращим.

У підліткові роки, коли я споживала найбільше різного медіа (серіали, фільми, книги), пряма квір-репрезентація мені майже не зустрічалася. А якщо й зустрічалася, то була мінімальною, у ній квір-персонажі завжди були другорядними. Подорослішавши, я почала навмисно вишукувати медіа з хорошою квір-репрезентацією, дивилася те, що радять люди зі спільноти. 

Для мене прикладом хорошої репрезентації є персонажки Вай і Кейтлін з «Аркейну», де жодна з їхніх проблем не повʼязана з їхньою сексуальною орієнтацією. Їхня історія надзвичайно складна та драматична, проте вона показує, що попри все, вони мають шанс на хороше життя. «Оксамитові пальчики», книга Сари Вотерс, також є прикладом чудової репрезентації, у якій головні героїні книги проходять через низку складних і травматичних подій, які не спричинені їхньою орієнтацією. Вони також мають хороший кінець. 

У такій репрезентації сама мимоволі надихаєшся й розумієш, що у власному житті все також складеться добре, попри будь-які обставини.