Власний досвід«Моя партнерка вміє класти цемент і підлогу». Маруся Маруженко про життя лесбійської пари в селі

Про прийняття себе як лесбійки

Я дуже рано усвідомила, що мені подобаються жінки – десь у шість років. У мене була однокласниця, яку я дуже любила і з якою проводила багато часу, хоча, звісно, тоді ще не сповна розуміла своїх почуттів. Потім у мене було дуже насичене дитинство: я ходила до спортивної школи, дуже багато займалася великим тенісом – настільки, що постало питання професійної спортивної кар’єри. З 15 років я навчалася у фізико-математичному ліцеї при КПІ, мала дуже багато репетиторів і загалом насичений графік, тому не мала часу подумати про ідентичність і свої бажання в цьому житті. Десь в одинадцятому класі я зрозуміла, що в мене романтичні почуття лише до жінок. У такому віці багато дівчат уже зустрічаються з хлопцями, а я до них не відчувала нічого – лише грала з ними у футбол, спілкувалася, дружила. 

Я дуже прямолінійна людина, тож коли в мене з’явилася перша дівчина, я одразу привела її додому – знайомити з батьком. У нас у родині завжди було заведено ділитися всім, до того ж для мене мої почуття видавалися природними. Я навіть не могла подумати, що на таке може бути негативна реакція. Однак батько не одразу прийняв мою ідентичність, і йому з мамою знадобився час на те, щоб усе осягнути й не обмежувати мене в моїх виборах. Зараз мене всі в родині приймають.

Ми з партнеркою вирішили принаймні на якийсь час залишатися в селі та створювати для себе умови тут. Це було тимчасове рішення, як і всі, що робимо зараз 

Про реновацію будинку

Ми живемо в будинку, який 70 років тому побудував дідусь моєї партнерки, у ньому вона провела дитинство. Хата зведена добре, але коли ми переїхали, тут не було навіть базових умов для життя. Першим ділом, ще перед санвузлом, ми провели інтернет. Потім почали самотужки перекладати проводку, перекривати дах, копати септик, робити ремонт. Загалом за всі «серйозні» аспекти реновації відповідає Даша. Наша сусідка каже, що вона займається «чоловічою роботою». Моя партнерка знає, як ремонтувати електрику, класти цемент чи підлогу, прокладати труби. Вона збудувала наш курник із цегли на півметровому фундаменті – капітальна споруда, у якій жити можна. 

Я ж не дуже люблю розбиратися в цих темах. Мені більше подобається займатися затишком, створювати атмосферу. Люблю обирати меблі, освітлення, колір стін, загалом візуалізувати інтер’єр. Мені весь час хочеться ремонтів. Це моє все: у всіх помешканнях, де жила раніше, я завжди робила ремонти. Буває, мені треба повісити картину, але випадково виходить завелика дірка у стіні; ми її шпаклюємо, і у процесі в мене виникає бажання перефарбувати всі стіни. 

Мені більше подобається займатися затишком, створювати атмосферу

Життя у приватному будинку, навіть новому – це постійна потреба щось лагодити: десь ринва посунулася, десь підтікає, щось застрягло чи поламалось

Про домашнє господарство

Коли ми переїхали з Ірпеня, у нас було три собаки. Також маємо котів, яких нам підкинули. Інших тварин, яких заводимо у дворі, я теж сприймаю як домашніх улюбленців. Мені цікаво, як це взагалі – заводити свійських тварин, але не вбивати їх, а просто спостерігати за ними. Зараз у нас є індички, кури й перепілки. Поки я не готова до корови чи коня, бо вони потребують дуже багато догляду та грошей, плюс це велика відповідальність, яка сильно прив’язує. А з птахами трохи простіше, бо можна попросити сусідку чи родичів доглянути за ними, якщо ми кудись їдемо.

Майже всі тварини, які в нас живуть, вважаються «бракованими». Як каже наша сусідка, я підбираю «всяке ніяке»: наприклад, у нас є курочки з інвалідністю, яких хотіли зарубати. У нас вони просто живуть, бігають собі, а мені подобається доглядати за ними чи просто спостерігати. Оскільки я вже живу в селі, то й розважатися треба по-сільському. 

Загалом я все життя мріяла мати багато тварин, але не планувала, що так усе і станеться. Тепер уже не уявляю, як витримувати те, що відбувається, без них. Наприклад, якщо мені важко та складно, я просто йду, сідаю на стільчик, годую індичок і перемикаюсь. Вони дуже розумні та красиві; взаємодіяти з ними – надзвичайно помічне заняття. Моя терапевтка каже, що так я сама створюю для себе умови, щоб справлятися зі стресом.

Якщо мені важко та складно, я просто йду, сідаю на стільчик, годую індичок і перемикаюсь

Господарство дуже дисциплінує та структурує кожен день

Крім тварин, маємо город, на якому росте дуже багато культур – я люблю садити різні нетипові для нас рослини. Але посадити – це найпростіше. Усі труднощі починаються потім, коли треба доглядати й обробляти посаджене. Нам у цьому дуже допомагає сусідка, яка нас любить і навчає багатьох речей у господарстві. Коли в мене ввечері закінчується робота, вона приходить із сапками під наші ворота й каже: «Ходімо на фітнес». І ми йдемо на город, розмовляємо, жартуємо – і вже непомітно для себе пересапали половину ділянки. Я розумію, що їй і нудно самій, і цікаво поспілкуватися з нами, бо ми незвичайні мешканки села. 

Коли живеш близько до землі, дуже відчуваєш, як змінюються пори року. Це зовсім інший досвід, ніж життя в багатоквартирному будинку. Наприклад, зараз, восени, я відчуваю потребу «схлопнутися»: збирати врожай, робити заготівлі на зиму, проводити час у хаті й планувати, що посадити наступного року. Ми щороку кажемо, що більше ніяких городів, нічого садити чи заводити не будемо, однак наступає весна, ти їдеш на базар і «випадково» купуєш індичок чи качок.

Господарство дуже дисциплінує та структурує кожен день. Ти не можеш лежати до десятої ранку, і неважливо, чи надворі дощ, чи болото по коліна – треба відкривати птахів, усіх нагодувати, із собаками й котами погуляти. 

Про нас усі знають, ми відкриті, і за весь час ні в кого з цим не виникало проблем

Ми маємо долати довгий і складний шлях, щоб захистити одне одного й мати ті самі можливості

Про необхідність узаконити стосунки

Для мене тема цивільних партнерств – це не просто правозахисне питання, а частина щоденних обмежень. Ми з моєю партнеркою разом уже вісім років. У нас спільний дім, машина, спільний бюджет, ми підтримуємо одна одну у всьому – але для держави ми «ніхто».

Наші спільні фінанси – це не один родинний рахунок, а просто «рухи по карті», які банки трактують як транзакції між сторонніми людьми. Якщо йдеться про нерухомість чи машину – ми не можемо володіти майном на двох, як сім’я. Ми не можемо бути повноцінно мамами одній дитині – для цього в Україні досі немає законодавчої можливості. І якщо щось трапиться зі мною в лікарні, моя дружина не зможе ухвалити за мене рішення чи навіть отримати інформацію від лікаря.

Це все – базові права, які гетеросексуальні пари отримують автоматично, бо для цього є законодавчі механізми. Ми ж маємо долати довгий і складний шлях, щоб захистити одне одного й мати ті самі можливості. Але віримо, що цей шлях приведе до змін – і тому я долучилася до команди ГО «Точка опори ЮА». Для мене це спосіб бути дотичною до розробки реальних механізмів визнання цивільних партнерств і до адвокації цих законів. Я хочу, щоб такі пари, як ми, могли жити відкрито, відповідально й захищено – не просячи нічого зайвого, лише рівності.

Про стереотипи й романтизацію села

Я ніколи не жила в селі, у мене навіть не було ніяких родичів хоча б із дачею чи власною хатою. Я уявляла, що тут немає роботи, процвітає кримінал, люди бідні розумом і постійно пиячать. Перед переїздом я готувалася до найгіршого: думала, що треба буде всюди поставити камери, що місцеві будуть засуджувати нас із партнеркою. Мої друзі теж переживали: казали, що вони нас «загубили», що ми нібито будемо вічно зайняті та втратимо «відчуття прекрасного», бо за господарством перестанемо цікавитися культурою. 

Однак нічого з цього не виявилося реальністю. Мої уявлення були стереотипами, які розвіялися. Тепер я вже амбасадорка життя в селі. Заохочую інших переїжджати й навіть придивляюся по сусідству землю для друзів із Києва. Бо це така насолода: відчувати зміну сезонів, ходити босими ногами по землі, бачити відкрите небо. Доводиться багато працювати, але ця робота дає плоди. Можна спробувати виростити собі їжу, заготовити її – це раніше невідоме мені відчуття, однак дуже приємне. Колись я не розуміла, навіщо займатися тим, що коштує копійки. Запитувала в сусідів, приміром, скільки коштує морква в магазині, а вони мені: «Ми не купуємо нічого в магазині, у нас усе своє». Тепер ми вже четвертий рік у селі, і в нас теж усе своє. Воно справді коштує копійки, але дуже приємно, що ти це сама доглянула, виростила, і тепер погріб наповнений власною городиною. 

Це така насолода: відчувати зміну сезонів, ходити босими ногами по землі, бачити відкрите небо

Варто розуміти, що романтизація села, яку можна побачити в соцмережах, також є однобокою й не показує повної картини

Якщо говорити про дозвілля й потребу в прекрасному, то, мені не здається, що я щось втратила, переїхавши з Києва. Мої інтереси не змінилися, тому намагаюся шукати чи створювати можливості довкола себе. Наприклад, за 15 кілометрів від нас два роки тому відкрився кінотеатр, де показують те саме, що й у «Жовтні». За годину на машині можна дістатися до Рівного, де проходять концерти, вистави й покази фільмів. Також ми досліджуємо все навколо: у радіусі 200 кілометрів уже об’їздили всі наявні закинуті замки, мандруємо в різні міста, я регулярно приїжджаю до Києва, часом буваю за кордоном по роботі. Ми непосидючі, вічно нам кудись треба. 

Однак варто розуміти, що романтизація села, яку можна побачити в соцмережах, також є однобокою й не показує повної картини. Люди, які переїхали в село й намагаються тут жити, розуміють, що свіже повітря, красиві світанки, шашлики, грубка в хаті, екологічність – це маленька частинка бонусу за те, що ти впахуєш. Хоч і не вважаю себе надзвичайною робітницею, але все-таки я дуже багато працюю й мушу постійно думати про багато обов’язків і незапланованих ситуацій. Адже труба може протекти, на лінію електропередач може впасти гілка, потрібно регулярно чистити септик і курник, тварини можуть захворіти й так далі.