Власний досвід«Ніхто нічого не хотів помічати». Жінки про досвід сексуального насильства в дитинстві
І про те, як це може впливати на доросле життя людини
Сексуальне насильство в дитинстві може стати травмою, яка впливає на все подальше життя людини. Особливо болісним цей досвід є тоді, коли насильник є кимось із близьких, кому довіряєш безумовно через родинні зв’язки.
За даними ЮНІСЕФ, кожна восьма дівчина у світі пережила зґвалтування або різні форми сексуалізованого насильства до 18 років. Водночас більшість замовчують те, що з ними сталося. Причини можуть бути різні: страх або сором дитини, недовіра батьків до її слів, страх втратити близького дорослого тощо.
Ми поспілкувалися з жінками, які пережили сексуалізоване насильство в дитинстві, щоб дізнатися, чому батьки можуть не помічати таких ситуацій, яку роль у цьому відіграє сексуальна освіта, а також запитали психотерапевтку та засновницю платформи «ЇЇ підтримка» Анну Хаєцьку, як це може впливати на доросле життя людини.
Проєкт реалізується за підтримки KSE Foundation – благодійного фонду Київської школи економіки.
Текст: Іоланта Троць
Анна
Багато батьків навіть не уявляють, що може приховуватися за надмірною «увагою»
У дитинстві, коли мені було 9–10 років, під час літніх канікул я їздила відпочивати до своєї бабці в село. Там познайомилася з родичем – братом бабусі, якому було близько 50 років.
Він приділяв мені багато уваги: поводився як друг, пригощав, розмовляв, пропонував гратися. Знаєте, як усі дорослі реагували, коли в нього з'являлася якась схожа підвищена увага? Вони казали: «О, це Володя так робить, бо він не має дітей, а він дуже хоче й дуже їх любить. І тому він приділяє їм так багато уваги».
Дивна поведінка почала проявлятися тоді, коли ніхто не бачив або коли ми залишалися наодинці. Він міг лягати поруч, торкатися моїх інтимних частин тіла, показував свої статеві органи, називаючи це «грою», про яку нікому не можна говорити.
Одного разу, коли мені було 10, я пішла збирати малину, а він слідом. Він схопив мене, почав торкатися під спідницею та знімати труси. Коли почала вириватися, міцно тримав і затуляв рот. А відпустив лише тоді, коли я почала кричати та кликати на допомогу.
Я думаю, він знав, що мій тато поїхав за кордон на заробітки. Чоловіка вдома не було, навколо лише жінки та дитина. І що йому буде? Нічого. Ситуація могла закінчитися інакше – він міг задушити мене й залишити десь у кущах. Але, мабуть, розумів, що мене шукатимуть.
Така увага тривала протягом двох літніх канікул. Однак ніхто нічого не хотів помічати. Мене не запитували чому, коли я казала, що не хочу туди їхати, бо відправити мене в село було простіше.
Після цього я більше ніколи туди не їздила. Тоді я до кінця не усвідомлювала, що саме сталося, і водночас боялася довіритися матері – тому просто відмовлялася від поїздок. Лише потім, подорослішавши, змогла зрозуміти, що насправді відбувалося.
Цього можуть не розуміти, але коли дитина опиняється в такій ситуації, то, по-перше, їй соромно. По-друге, з ким у тебе такі довірливі стосунки, щоб ти міг про таке розповісти? Так, ти підсвідомо розумієш, що щось не так, але навіть коли подорослішала, я не могла туди поїхати, бо розуміла, що можу побачити його знову.
Уперше я заговорила про пережите лише у 25 років, коли дізналася, що в те саме село хочуть відправити онуків іншого родича. Я сказала, щоб не робили цього, і пояснила, чому… Однак бабуся не повірила. Мене висміяли, сказали, що я все придумала. «Ну він не міг такого зробити. Це мій брат, що ти наговорюєш і придумуєш. Він не міг».
Багато батьків навіть не уявляють, що може приховуватися за надмірною «увагою», яку вони сприймають як доброзичливість, і що цієї ситуації могло взагалі не статися, якби дорослі просто були уважніші.
Дітей потрібно змалечку навчати основ сексуальної освіти й пояснювати, що їхнє тіло – це їхній простір, який ніхто не має права порушувати. Я пам'ятаю, у моїй сім'ї це була табуйована тема. Ніби немає ні інтимних частин тіла, нічого. Мама навіть не розповідала мені про статеве дозрівання. А я вважаю, що дорослі повинні про це говорити: що ніхто не має тебе торкатися, і що це ненормально, якщо чужа людина робить щось подібне.
Ольга
Я неодноразово говорила про все бабусі. Вона ж казала: «Чого ти кричиш? Він до тебе так гарно ставиться, він тебе любить
Це сталося, коли мені було 10 років. Я переїхала жити до бабусі, бо мої батьки поїхали працювати за кордон на три роки. У тому ж будинку жив і брат моєї матері – мій дядько, старший за мене на десять років. У нього були психічні захворювання, про що знали майже всі.
Насильство тривало протягом трьох років, із перервами, коли він перебував у в’язниці. Він міг під ранок залізти до мене в ліжко й почати мастурбувати. Це було без проникнення, але мені завжди було дуже страшно. Я впадала у стан завмирання.
Коли насильство чинить родич, ситуація зовсім інша. Адже якщо це стороння людина, у тебе більше можливостей діяти – можна втекти, кричати, знайти допомогу. А тут я була замкнена в одній хаті, без виходу. Моєю реакцією був повний параліч. Я знала, що в тому домі мені ніхто не допоможе. Він вибирав моменти, коли бабуся, наприклад, була на подвір’ї біля курей, щоб упевнитись, що мене ніхто не почує й не допоможе.
Пізніше я розповідала про це родичам, намагалася писати батькам, але мої листи не доходили – я була ще занадто мала, щоб правильно їх відправити. Також я неодноразово говорила про все бабусі. Вона ж казала: «Чого ти кричиш? Він до тебе так гарно ставиться, він тебе любить. Про це не можна нікому казати».
Коли батьки повернулися з відрядження, ми переїхали до Сум. Але бабця хотіла, щоб дядько теж переїхав сюди, вступив на навчання й «почав життя спочатку». Вона виправдовувала його поведінку, ігноруючи поради лікарів. Психіатри неодноразово рекомендували йому лікування, видавали довідки про непридатність до роботи, але бабуся не лікувала його. Частину довідок вона знищувала. Можливо, це була її спроба приховати проблему – тоді психіатрія була сильно стигматизована.
Пізніше я намагалася опрацювати цей досвід із психологами. Дехто з них навіть не витримував моїх розповідей. Однак я вважаю, що згодом у мене це вийшло, і доволі таки успішно.
Зараз я бачу, що подібне трапляється дуже часто. Вважаю, що важливо, щоб і підлітки, і діти знали про це, а батьки не боялися говорити з ними на такі теми. Не можна замовчувати сексуальне насильство, адже поінформованість допомагає вчасно розпізнати небезпеку й не допустити до себе такого ставлення.
Єва
Я була в шоці й відчувала себе брудною, ніби він використав мене
Це сталося коли мені було близько 8 чи 9 років. Мама попросила мого двоюрідного брата приглянути за мною вдома. Йому тоді було 14-15 років. Наші стосунки завжди були як у сестри з братом: ми дуркували, билися, сміялися, проводили літо в бабусі. Мені здавалося, що він мені як рідний брат.
Я не пам’ятаю всіх деталей того, що він зробив, але добре пам’ятаю, як це почалося. Він запропонував гру, від якої, за його словами, мало бути приємно, і я погодилася. Потім він дістав свій член і сказав, щоб я його торкнулася. Я була розгублена, адже ніколи раніше не бачила чоловічих статевих органів. Під примусом і начебто в жартівливій формі він змусив мене задовольнити його.
Після цього він не змінився. Він забув про ситуацію, наче цього ніколи цього не було: поводився як і раніше, намагався відволікти мультиками. А я була в шоці й відчувала себе брудною, ніби він використав мене.
Я ще довго думала, чому це сталося. Я була така маленька, на мене тиснуло відчуття, що ми ж «рідні» і я маю його любити, як колись. Я більше думала про інших, ніж про себе, бо дуже любила свою родину й боялася, що, якщо відвернуся від нього, зроблю гірше для всіх.
Саме тому протягом десяти років я намагалася не помічати цього, «проковтнула» ситуацію і залишалася для нього «хорошою сестрою». Лише після початку повномасштабного вторгнення, коли мені виповнилося 18, я втомилася приховувати і зізналася мамі.
Її реакція була… Мені важко про це говорити, навіть зараз навертаються сльози. Вона дуже засмутилася, що не змогла мене захистити. І від цього я плакала ще сильніше.
Коли зараз дивлюсь на дітей такого ж віку, якою була я, постійно думаю як можна було таке зробити – вони ж зовсім маленькі. І відповіді я досі не знайшла. Думаю, що стала легкою мішенню, бо занадто йому довіряла.
Тому зараз я вважаю, що про такі історії потрібно розповідати, насамперед заради дівчат, які це пережили. Усі ці роки я залишалася сам на сам зі своїм болем, і це було неправильно. Діти не повинні проживати цей досвід у самотності – їм потрібна підтримка.
Як сексуалізоване насильство пережите в дитинстві, впливає на доросле життя
За даними ЮНІСЕФ, в Україні кожна п’ята дитина вказує на досвід небажаного сексуального контакту або домагань із боку знайомих дорослих.
Сексуалізоване насильство щодо дівчат у дитячому віці – системне явище, масштаби якого залишаються тривожними та стабільно високими. Важливо пам’ятати, що в більшості випадків кривдник – це не «сторонній незнайомець», а хтось, кому дитина довіряє: член родини, родич, вітчим, знайомий дорослий. Ця близькість не лише ускладнює виявлення злочину й захист дитини, але й суттєво впливає на характер і глибину наслідків.
За результатами метааналізу 217 досліджень у 96 країнах (Stoltenborgh et al., 2011), приблизно 1 з 5 дівчат у світі зазнає сексуального насильства до 18 років і близько половини цих випадків пов’язані з родинним чи близьким оточенням. У США, за даними Центру контролю захворювань (CDC), 25% жінок повідомляють про сексуальні домагання або насильство в дитячому віці, найчастіше – з боку знайомих або родичів.
Якщо насильство відбувається неодноразово, триває роками, а кривдником є фігура, яка водночас є джерелом безпеки (батько, вітчим, старший брат) – психіка дитини формує складну систему захисних реакцій, які, на жаль, повністю не зникають із віком. Саме тому в останні роки стосовно подібних випадків медична спільнота перейшла від діагнозу посттравматичного стресового розладу (ПТСР) до комплексного посттравматичного стресового розладу (КПТСР), офіційно включеного до МКХ-11 у 2019 році.
Одна з ключових дослідниць дитячої сексуальної травми, психіатриня Джудіт Герман, ще в 1992 році описала це як «зраду з боку тих, хто мав бути джерелом захисту». У своїй книжці «Психологічна травма та шлях до видужання» вона показала, що сексуалізоване насильство в дитинстві ламає не лише відчуття безпеки, а й саме уявлення про себе як суб’єкта, який має право на тіло, кордони й вибір, що впливає на подальше життя.
Статистично, у жінок, які пережили сексуальне насильство в дитинстві, значно зростають ризики депресивних епізодів і залежностей:
- підвищується у 2–4 рази ризик клінічної депресії;
- ризик суїцидальних думок або спроб зростає у 2,8 раза;
- підвищений ризик алкогольної, наркотичної залежності, розладів харчової поведінки, самопошкоджень;
- часті психосоматичні скарги: хронічний біль, мігрені, фіброміалгія, розлади шлунково-кишкового тракту – з доведеною кореляцією із сексуалізованою травмою в дитинстві.
Крім того, люди з таким досвідом часто опиняються в повторних травматичних стосунках. Це не їхній свідомий вибір, а внутрішня модель прив’язаності, у якій контроль, сором, залежність і страх переплітаються з потребою визнання й близькості.
Нерідко такі люди не одразу усвідомлюють, що мають право на терапію, підтримку або навіть просто на те, щоб розповісти про власний досвід, у них формується глибоке почуття провини, яке довго не дає розповісти про те, що трапилося. І в цьому контексті, не лише факт насильства є травмувальним, тут підключаються ще супутні чинники: тривалий брак безпечного середовища після насильства та підтримки, замовчування, знецінення або табуювання теми в родині.
Проте важливо пам’ятати, що з цими наслідками можна працювати в терапії й допомогти собі адаптуватися до життя. Психотерапія, стабільне середовище, право на розповідь без сумніву й осуду – усе це може поступово повертати людину до себе та зцілювати.
Якщо ви потерпіли від сексуального насильства, ви можете написати на пошту громадської організації «Почута» ([email protected]), і ми надамо вашій історії розголос. Якщо вам потрібна допомога психолога, на платформі «ЇЇ підтримка» ви зможете отримати безплатну психологічну допомогу.
