Власний досвід«Спочатку я не розуміла, наскільки це тривалий процес». Жінки про свій досвід психотерапії
Що їх до цього підштовхнуло та як робота з фахівцем допомогла їм
В українському суспільстві тема психотерапії досі оповита упередженнями й міфами. Турботу про себе відкладають «на потім» – через страх стигматизації, внутрішні сумніви, брак коштів, недостатню обізнаність про те, як працює терапія. Однак звертатися до фахівців, коли «не вивозиш», – це нормально й необхідно.
Разом зі платформою психологічної допомоги «ЇЇ підтримка» ми поспілкувалися з жінками, які вирішили звернутися до психологів і психотерапевтів, про те, що їх до цього підштовхнуло, з якими бар’єрами вони стикалися і як терапія допомагає їм.
Текст: Антон Заболотній
Соня Медвідь
HRD у дизайн-агенції The Gradient, кар’єрна й бізнес-консультантка
Сказати «я була у психотерапевта» дорівнювало словам «я була в дурці»
У мене дуже цікавий досвід знайомства з психотерапією. Це було років 16 тому, коли сказати «я була у психотерапевта» дорівнювало словам «я була в дурці». Тоді я була підлітком, мала проблеми з регулюванням власних емоцій: було складно зрозуміти, як керувати ними, як проявляти їх так, щоб не шкодити собі й іншим.
Мама запропонувала мені звернутися до психотерапевта. Так сталося, що донька її колеги займалася терапією. Я довірилася й пішла знайомитися з фахівчинею. Тоді в мене було одне бажання: щоб мені стало легше. Я боялася, що мені скажуть, що зі мною щось не так. Думаю, терапевтка теж відчула, що мене переповнюють емоції, і запевнила, що зі мною все окей – це просто такий період, треба жити своє життя далі. Я це почула – і видихнула. Мені було важливо дізнатися, що зі мною все нормально.
Ми й досі з цією терапевткою працюємо разом – це perfect match. Відтоді я дуже відкрита до терапії, у мене не було стигми щодо цього. Я зрозуміла, що це інструмент, який допомагає вирішувати твої запити набагато швидше.
Ваш терапевт може бути найкращим на планеті, але якщо ви не будете включатися й хотіти щось робити зі своїм життям, то нічого не вдасться
Я мала досвід знайомства й з іншими терапевтами, серед них були ті, які мені не підійшли. І це окей. Буває, що ви з фахівцем просто не підходите одне одному: або тобі важко розслабитися, або тебе відволікає щось у людині, або вона тобі когось нагадує, а ти не хочеш цього. У психотерапії найголовніше – це довіра. Якщо ти з людиною почуваєшся безпечно, можеш розслабитися й сконцентруватися на своїх запитах, то це воно.
Раджу звертатися до терапевта за рекомендацією своїх друзів чи знайомих. І варто пам’ятати, що з першого разу ідеальний контакт із фахівцем може не встановитися. Абсолютно окей дати собі час подумати, чи хочеться продовжувати працювати з терапевтом. У ваших інтересах знайти людину, з якою раз на тиждень, умовно, ви будете витрачати годину свого часу, щоб поговорити про своє життя та зробити його кращим.
У терапії багато залежить не лише від фахівця, а й від вас самих. Ваш терапевт може бути найкращим на планеті, але якщо ви не будете включатися й хотіти щось робити зі своїм життям, то нічого не вдасться. За один раз класно не стане – це довга дорога.
У мене було певне упередження, що я після кожної сесії маю виходити з відчуттям полегшення. Проте інколи бувають зустрічі, на яких терапевт зачіпає певні точки, питання, які мають вас трошки фруструвати, щоб у проміжку між сесіями ви порефлексували.
Тобто інколи зустрічі можуть викликати не дуже приємні почуття. Може бути так, що вам буде за себе соромно або ви будете злитися на себе чи на когось. А ще треба прийняти той факт, що в якийсь момент ви трошки розчаруєтеся у своєму терапевті, адже він не всесильний.
Я рекомендую йти до терапевта, коли відчуваєте, що стає нестерпно, ви витрачаєте дуже багато енергії, щоб тримати себе вкупі. Хоча можна прийти в будь-якому стані, адже немає якоїсь межі, до якої треба опуститися, щоб звернутися до терапевта. Найкраще – не допускати того, що ви вже на дні, бо тоді не буде сил опрацьовувати свій запит.
Також додам: якщо бачите, що комусь із ваших близьких потрібна психологічна допомога, не треба одразу насідати на людину зі словами «у мене є терапевт», «от тобі мільйон контактів», «а я тебе записала». У людини на той момент просто може не бути ресурсу, щоб іти до фахівця. Усе має бути у форматі допомоги або легкої рекомендації.
Олеся Михайленко
Банківська та фінансова юристка, блогерка
Був, можливо, страх відкриватися перед чужою людиною
Удруге я звернулася до фахівця 2023 року. Тоді моя проблема була пов’язана з моїм самопочуттям, тим, як працює мій мозок, адже це мій основний інструмент роботи. Я – юристка, і ця робота потребує великої концентрації, інтелектуального навантаження. Усе завжди було ок, аж раптом мені стало складно справлятися з особистими переживаннями й тривожними думками. Я думала: «Як таке може бути, щоб мій мозок настільки мене підводив?»
У мене повністю зник апетит. Я ніколи не мала таких проблем, ніколи не мала харчових розладів. І тут бам – я можу з’їсти лише половину порції, а тоді мене починає нудити. Для мене це було проявом того, що мені психологічно погано.
Під час пошуку фахівця був, можливо, страх відкриватися перед чужою людиною, страх зіткнутися з дискомфортом. Пам’ятаю, я запостила в сториз прохання порадити психотерапевта, і моя хороша знайома фахівчиня надала великий список рекомендацій.
Спочатку я не розуміла, наскільки терапія – тривалий і нелінійний процес
Я сходила до однієї психотерапевтки, яку також звали Олеся. Це був мій основний критерій вибору на той момент. (сміється) Проте зрозуміла, що ця людина абсолютно далека від мене в розумінні життя, тож більше з нею не контактувала. А другу терапевтку я обрала за більш реальними критеріями – і вона мені підійшла.
Спочатку я не розуміла, наскільки терапія – тривалий і нелінійний процес. Щоразу, коли я починала психотерапію, десь до п’ятого заняття в мене відбувалася битва із собою, коли здавалося, що все не працює. Мені було погано, деколи навіть гірше, ніж було до терапії. Я думала: «Навіщо я це все роблю?» Робота над собою забирає багато енергії.
Я розказала про це психотерапевтці, і вона запевнила, що це нормальний процес, усі його проходять. Крім того, я й сама щось читала на цю тему, тож розуміла, що це етап, який треба пройти. Окрім терапії, я також почала займатися медитацією. І через пів року почала відчувати, що мої думки знову стали мені підконтрольні. Насправді й зараз деколи бувають дні чи навіть тижні, коли я погано почуваюся. Але тепер я принаймні знаю, що це період, який мине.
Під час терапії я зіткнулася з проблемою: наскільки я можу публічно розповідати про те, що мені погано. Я стикалася з тим, що люди казали мені: «Вау, так сміливо, що ти можеш розказати, що тобі погано». Я запитувала: «Чому?» І мені відповідали: «Це великий прояв вразливості, адже тобі можуть сказати, що ти не можеш виконувати важливу роботу, бо в якийсь момент не змогла впоратися зі своїми емоціями й ти слабка людина».
Я говорила про це з психотерапевткою й дійшла висновку, що це, навпаки, прояв сили. Я можу розказати про свій стан – і це не робить мене гіршою людиною, не заважає добре працювати.
Якщо у вас є друг чи подруга в терапії, то поговоріть із ним / нею, почуйте, як усе працює, чи дає результат. Говорячи з тим, кого знаєш, і бачачи, як йому / їй це допомагає, легше сам / сама наважуєшся на цей крок. Це як піти до лікаря, якого тобі порекомендували, – живий приклад викликає більше довіри. Також є різні види психотерапії. Тому раджу погуглити їх та обрати той, до якого лежить душа.
Анастасія Бакуліна
Засновниця онлайн-медіа «Свідомі»
Це було щось незнайоме, тому було незвично, страшно
Я вперше звернулася до психолога у 21 рік, коли відчувала забагато емоцій, не справлялася з ними, була виснажена. Моя бакалаврська освіта – психологія, тому до терапії я ставилася без стигматизації. Утім, це було щось незнайоме, тому було незвично, страшно.
Шукати фахівця було дуже складно, оскільки я була в дещо панічному стані: хотілося знайти психолога, але водночас – людину, якій довірюся, про яку я чула. Шукала також того, кого зможу дозволити собі фінансово.
Пам’ятаю, що тоді стежила за однією психологинею у фейсбуці, ми були заочно знайомі. Я до неї звернулася, але вона не мала можливості працювати зі мною, тож порадила свою подругу. Так я і знайшла свою першу психологиню.
У якийсь момент я почала помічати зміни настрою: підвищилась апатія, зменшився інтерес до виходу на вулицю, навіть їжа перестала смакувати. Розповіла про це психологині, і вона відправила мене до психіатра. Я думала, що мені діагностують депресію, але діагностували тривожний розлад зі схильністю до депресії й виписали антидепресанти.
Важливо більше дізнаватися про те, що проживають люди з депресією, тривожним розладом. І також самим говорити з близькими про свій стан
Коли починаєш приймати антидепресанти, мусиш чітко дотримуватися інструкції, інакше буде синдром відміни (реакція організму на різке припинення приймання ліків чи речовин, до яких він звик. – ред.). Він впливає на ментальний і фізичний стани. Наприклад, у мене було прискорене серцебиття й дивні відчуття в руці, ніби вібрація. Не страшно пропустити один день приймання ліків, але зазвичай на другий-третій день починається синдром відміни.
Я досі шукаю те, що може мені допомогти, адже тривожний розлад складно лікувати. Утім, потрібно. Варто звертатися до психологів, психіатрів, не покладатися надто на своє оточення. Важливо не очікувати, що тобі допоможе хтось без належної освіти. Близькі люди можуть не допомогти коректно, та й не у всіх може вистачити терпіння для цього. І також не варто очікувати, що зможете впоратися самостійно. Для цього є фахівці.
Нині ми живемо в контексті війни, постійних тривог, прильотів тощо, і чимало людей страждають, не усвідомлюючи, що їм потрібна допомога. Важливо більше дізнаватися про те, що проживають люди з депресією, тривожним розладом. І також самим говорити з близькими про свій стан. Наприклад, я можу розповісти, що в мене тривожний розлад, коли це доречно. Це частинка мене. Мені буквально нещодавно психолог сказав: «Настю Бакуліну неможливо полюбити без тривожного розладу, бо на цьому етапі це вже є її частинка».
Якщо у вас немає досвіду терапії, але хочеться його набути, то почати можна з читання відповідної літератури – залежить від вашої проблеми. Це буде невеличке інтро для розуміння, що з вами відбувається. Я раджу книжки Володимира Станчишина.
Також можна подосліджувати психологів, почитати інформацію про них, відгуки. Знаю, що декому не вдається одразу знайти свого фахівця. Крім того, у психологічній сфері є чимало людей без належної кваліфікації. Тож важливо розуміти, де й кого шукати. Варто відвідати перші три сеанси, і якщо після них фахівець усе одно не подобається, то шукати наступного. Це не означає, що з вами щось не так, чи що вам не потрібен психолог. Просто не сформувався зв’язок із фахівцем і потрібно шукати далі.
Варто пам’ятати, що психолог не має говорити вам, що робити, а також не має права виписувати ліки – це робить психіатр. Також нормально перевіряти освіту свого фахівця. Бо іноді людина розвиває особистий бренд, і ти йдеш до неї, думаючи, що вона класна, проте насправді вона може зробити тобі ще гірше.
Психотерапія – це моя опора. Я знаю, що кожного тижня в конкретний день у мене є 50 хвилин, щоб поговорити з фахівцем. Дуже добре мати опору в житті, яка допоможе вийти зі стану кризи.
Олександра Попруга
Дизайнерка студії Anumo Plastic
Я завжди пропагую терапію – це найкраще, що зі мною трапилось
У моєму дитинстві тема психотерапії була не дуже розкрита, навіть табуйована, мовляв, до спеціалістів звертаються тільки люди в крайніх емоційних станах. Коли мені було приблизно дев’ять років, моя мама розходилася з моїм вітчимом. Вона вирішила повести мене до психолога, щоб я простіше до цього ставилася. Спочатку мама не сказала, куди ми їдемо, а коли я дізналася, то дуже бурхливо відреагувала: плакала й казала, що зі мною все гаразд, я не божевільна.
Уперше я звернулася до психотерапевта 2020 року. На той момент я була у стосунках, не могла сама розібратися [з негараздами в них], тож звернулася до терапевта. Спочатку з однією проблемою, але за кілька сесій зрозуміла, що насправді проблема в іншому: я була в аб’юзивних стосунках, які мене руйнували. Я зрозуміла, чому я там, і змогла достатньо швидко вийти з них.
Моя перша терапевтка працювала в напрямі КПТ, мені сподобалося. Хоча на перших сесіях було ніяково, але я така людина, якій потрібно ділитися переживаннями. Я хвилювалася, чи не забагато розповідаю, думала, можливо, треба також про щось запитувати терапевтку. Чи не подумає вона, що я якась «не така»? З часом я зрозуміла, що це її робота, а засуджувати – не в її компетенції.
Мені відразу сподобалася терапія, бо це чудова можливість для глибинної рефлексії з різних кутів
Сеанси психотерапії нагадували мені книжковий клуб чи уроки літератури, під час яких ви розбираєте персонажів і думаєте, чому вони так учинили. Тільки головний герой – ти. Мені відразу сподобалася терапія, бо це чудова можливість для глибинної рефлексії з різних кутів, під якими без спеціаліста ти сама на себе не можеш подивитися.
Завдяки психотерапії я навчилася методів ненасильницької комунікації. Почала помічати повторювані патерни поведінки людей, які мене могли притягувати через власні травми. Зараз я вчуся приймати й розуміти себе, а не тільки вимагати та докоряти.
Були моменти, коли мене хвилювало щось, і я говорила про це багато разів. У певний момент мені вже було незручно знову про це говорити, були думки припинити терапію. Але фахівчиня якраз поруч для того, щоб усоте допомогти з усім розібратися.
Я завжди пропагую терапію – це найкраще, що зі мною трапилось. А далі вже людина сама має зрозуміти, готова вона чи ні. Бо бажання має йти саме від людини, примус не спрацює.
Орися Хімяк
Керівниця відділу комунікацій у miltech-компанії, викладачка курсу з основ піару
Терапія для мене – це спосіб стати дійсно кращою версією себе
Я спостерігала за дуже близькою мені подругою, у якої була клінічна депресія. Я бачила, що це не про «та відпочинь», «та зберися», «та працюй». Це вже був момент, коли нервова система людини була настільки пригнічена, що та не могла дати собі ради. Подруга тоді сказала, що ми, як правило, ідемо в психотерапію, коли стає дуже кепсько, коли вже пожежа. Проте не варто нехтувати своїм станом, навпаки, слід прислухатися до свого організму. Тож, гадаю, я надихнулася прикладом своєї подруги й вирішила, що не йтиму до фахівця тоді, коли в мене трапиться пожежа.
Першу фахівчиню я, здається, знайшла за рекомендаціями. У мене було запитання, відповіді на яке я не знаходила, – і це мені дошкуляло. Тоді я ще не розуміла, що є КПТ, гештальт-терапія й інші напрями. Основною метрикою для мене була рекомендація від знайомих. Ще однією – це чи буде вайб, чи захочеться довіритися людині. Це складно, адже зв’язок вибудовується поступово.
До першого психолога я йшла з конкретним запитанням. І чомусь дуже заповзято хотіла довести, що от не буду плакати до терапії, я втримаюсь. Мабуть, це також якийсь тригер чи якась моя тема. На одній із сесій дамбу цих емоцій прорвало: я виплакалася. Ми з фахівчинею знайшли мою больову точку. Після кількох перших сесій із психологинею я відчула, що мені полегшало, я проробила роботу та принаймні на одне запитання відповідь знайшла. Це було класне відчуття – розуміння того, що я молодець, бо я доклала дуже багато зусиль, щоб дійти до цього результату.
Загалом терапія дасть змогу зрозуміти, який спектр емоцій ви відчуваєте й чому. Терапія – це така експедиція всередину себе.
Думаю, моїм близьким було трішки прикро чути, що я пішла до психолога. Вони такі: «Чому ти не прийдеш до нас, якщо тебе щось хвилює?» У мене дуже хороші стосунки із сім’єю, також я маю велике, тепле оточення друзів і близьких. Але, на жаль, є моменти, коли вони не можуть допомогти вам, бо вони не спеціалісти. Вони самі можуть не знати, коли був момент, де травма змінила ваш хід мислення, яка серія подій привела до такого стану, що зробити, щоб так більше не було.
Крім цього, ми також звикаємо до себе й не знаємо, чи є в нас неправильні механіки поведінки, що з’явилися через травми. Простежувати хід своїх думок, блокувати негативні чи викривлені думки через свою суб’єктивність, призму, травми – це дуже складно.
Наразі психотерапія стала для мене шляхом спробувати врятувати мої стосунки. Я у стосунках з емоційно зрілою, дорослою людиною. У якийсь момент мої травми стали причиною багатьох конфліктів і проблем усередині пари. І я розуміла, що партнер, хоч і витримує мої травми, та не зобов’язаний цього робити. Я як самостійна доросла одиниця мушу пропрацювати свої проблеми й не тягнути їх у стосунки. Тому зараз терапія для мене – це спосіб стати дійсно кращою версією себе й краще почуватися наодинці із собою, не тікати від якихось тем, запитань, знайти багато відповідей.
Довкола психотерапії досі багато стигми, але ми почали рухатися в бік обізнаності. Я рада, що питання самопочуття, здоров’я почали порушувати частіше. Мрію, що зникнуть нездорові наративи на кшталт: «твої бабусі й дідусі без психотерапії нормально жили». Якщо зараз є доступ до найкращих послуг, то чому цим не користуватися? Ми ж ходимо в спортзал, тренуємо м’язи, тож чому не можемо робити те саме з мізками, з психікою? І з огляду на нинішні обставини, суспільству доведеться глибше вивчати, що таке [психічні розлади], як бути готовими з цим взаємодіяти. Тож треба починати із себе – і пірнати в ці теми.
Не варто боятися просити про фахову допомогу й шукати можливість витягати себе з кепських станів: коли тобі здається, що ти дрібна, що сама не подужаєш чогось; коли тобі відверто важко прокидатися, робити побутову рутину, коли практично нічого не відчуваєш чи забула, що таке стан щастя; коли в житті трапилася дуже сильна подія, яка тебе травмувала.
Класно мати людину, яка пояснить, чому ви саме так поводитеся, чому ваш організм зараз страждає, чому треба собі дати можливість чи постраждати, чи позлитися. Загалом терапія дасть змогу зрозуміти, який спектр емоцій ви відчуваєте й чому. Терапія – це така експедиція всередину себе.
Ольга Вінтонік
Продакт-менеджерка, кар’єрна консультантка
Я не мала міцної внутрішньої опори, тож потребувала, щоб хтось ззовні підкріпив мою цінність
У той час терапія не була «в тренді» – люди могли дивуватися, мовляв, навіщо тобі ходити до якогось психолога, камон. Серед моїх знайомих тільки-тільки почалися перші розмови про те, що можна піти до психотерапевта, поспілкуватися. Власне, моя перша фахівчиня була знайомою знайомих. Утім, довго я з нею не працювала, оскільки не відчувала, що вона залишається нейтральною. Вважаю, що терапевт має бути таким наглядачем збоку, який не стає ні за тебе, ні проти тебе. А мені здавалося, що часом моя фахівчиня все ж таки обирала бік.
За останні років 8–9 я зверталася до п’яти спеціалістів. Однією з причин було те, що не відчувся конект із людиною. Інша причина – один фахівець не може покрити всі твої запити. І це окей. У різні етапи мого життя ці запити були різними, і тому люди, які мені з ними допомагали, теж змінювалися.
Завдяки терапії я більше навчилася приймати якісь речі й легше на них дивитися
З однією з терапевток я припинила працювати, бо відчувала, що ми просто ходимо по колу, а мені не кращає. Тоді я звернулася до іншої фахівчині. Вона підказала, що мені варто піти до психіатра, бо в мене яскраво виражені риси тривожності, зокрема на фізичному рівні – через тривогу мене могло знудити перед важливою робочою зустріччю. І дійсно, мені діагностували генералізований тривожний розлад і виписали антидепресанти. Я їх дуже боялася, вважала, що це вже для когось у дуже страшних станах, як-от суїцидальних. Думала: «Як це, я сама не витягну? Я молода, маю роботу, проєкти, які антидепресанти?»
Коли вперше пила виписані ліки на ніч, то боялася, що мене розмаже, я буду овочем. Я спеціально лягла о десятій вечора, щоб не проспати ранкові дзвінки наступного дня. А коли прокинулася, то перше, що подумала, було: «Я так добре поспала!» Навіть живіт від тривоги не крутило. Оце було дуже класно.
Не скажу, що на антидепресантах я тепер пурхаю, як метелик. Усе ж таки, ми вже стільки років живемо у війні, і я дуже через це переживаю. Однак якісь тривіальні штуки я сприймаю спокійніше, хоча раніше я бігала б у паніці.
Завдяки терапії я більше навчилася приймати якісь речі й легше на них дивитися. Змінилися мої межі, вимоги до дружнього кола й романтичних стосунків. Якщо раніше я хотіла, умовно, щоб люди поводилися так-то і щоб мене всі любили, то зараз я навчилася приймати людей такими, які вони є. Мені здається, я сама після терапії стала кращим другом і кращим партнером. І сама почала вибирати кращих друзів і кращого партнера.
Раніше я була б суперхорошою дівчиною, яка намагалася б усім догодити, вгадувати будь-які бажання інших, щоб мене любили та прийняли. А зараз я легше до цього ставлюся. Я стала собою. Наприклад, у новій компанії можу по-дурному пожартувати й не паритися через це, хоча раніше вмерла б від сорому. Можу без проблем зізнатися, що дивлюся безглузде шоу на Netflix або читаю еротичну літературу замість класики.
Варто звертатися до фахівця, коли ваш емоційний стан заважає нормальній діяльності. Коли ви не можете спати, їсти, тяжко встати з ліжка, абсолютно нічого не хочеться, ви постійно плачете, закриваєтесь у собі. Тобто є зміни у фізичному стані, які вам непритаманні і які не минають тривалий час. Байдужість до свого життя, зовнішності, стану здоров’я, майбутнього – це тривожні дзвіночки.
Нам буває сумно – і це окей. Проте якщо це триває певний час і заважає нормально жити – це не окей. Ми зараз перебуваємо в страшному контексті, наша бідна психіка справляється, як може. Тож нема нічого ганебного в тому, щоб допомогти їй.
Якщо вам потрібна психологічна допомога, ви можете звернутися до «Її підтримки» – це платформа безоплатної психологічної допомоги для жінок і ЛГБТ+ людей.