Власний досвід«Світ, де змішалися міфологія й найгірший тріп усього життя». Я живу із шизоафективним розладом

Шизоафективний розлад – такий діагноз я отримала після останнього психозу (хоча не всі симптоми мого розладу йому відповідають). Я пам’ятаю, як розлад уперше активно проявився (маніфестував). У мене було звичне життя, я працювала заступницею редактора в модному журналі. Була в токсичних стосунках. Одного разу пішла [з хлопцем] у бар, покурила там траву – і побачила, що мій партнер став якоюсь істотою на кшталт ельфа. 

У [таких маячіннях] я провела кілька днів. Тепер розумію, що це був мій перший психоз (психічний стан, що супроводжується змінами сприйняття реальності, мислення або поведінки. – ред.). Я не розуміла, що відбувається. Потім активна фаза минула, і стан став приглушеним. Рік чи півтора я жила, маючи дивні думки, про які нікому не розповідала. Мені здавалося, що мене переслідують. Була нав’язлива думка, що мене хочуть убити. Я була у світі, де змішалися міфологія, горор і найгірший тріп усього життя про іншопланетян і спецслужби, які прослуховують мої думки.

За півтора року в мене була спроба самогубства. Тоді я вже впродовж певного часу чула голоси в голові, але цього разу вони були директивними. Сказали, якщо я не накладу на себе руки, то моїм близьким буде погано. Я чула, наче їх мучать, і як голоси це коментують. Тоді я залізла на дах будинку та стрибнула.

На щастя, це був десь третій поверх звичайного будинку. Я отямилася на землі, відчувала сильний біль. Не могла ходити, тож до дверей будинку доповзла. Усім сказала, що впала з дерева. Мене повезли в лікарню – звісно, я вже мала маячіння – оглянули й нічого не побачили. Лише за кілька місяців я дізналася, що зламала тоді хребет і потребувала операції. Утім, перелам я перенесла «на ногах». 

Батьки забрали мене з лікарні й почали шукати способи, як мені допомогти. Ми пройшли різних фахівців: від якихось псевдоспеціалістів до священника в церкві. Потім, на щастя, потрапили до лікаря, який і досі мене супроводжує. Він окреслив мій стан як первинний психотичний епізод і сказав лягати в психіатричну лікарню. 

В Україні діє закон, за яким не можна госпіталізувати людину без її згоди, якщо вона не становить загрози для інших. Коли мене клали в лікарню, головний лікар якось втерся мені в довіру. Я бачила його як добру істоту. Я підписала [згоду на госпіталізацію], але, звісно, не розуміла, що відбувається. 

У мене був хороший досвід перебування в лікарні. Маячіння продовжувалося, але я почала приймати ліки. Спочатку зі мною в палаті залишалася мама, утім, перебувати поряд із людиною у психозі – складно. Коли я бачила батьків, то думала, що це хтось інший, просто в їхньому тілі, і вони бажають мені зла. Це було складно. Потім мама просто почала до мене приїжджати та приносити посилки. Коли мені стало краще, мене навідували друзі, також я могла виходити гуляти на подвір’я. У лікарні я провела близько півтора місяця, а потім мене відпустили додому. 

Стан продовжувався, я приймала ліки. І якось почала задумуватися: «А що як мої голоси – це дійсно хвороба? Ну, хоча б деякі». Вони нагадували театр персонажів, з яким я стикалася, коли не спала. Памʼятаю, як сказала своїм голосам піти. Дивно, проте за деякий час це спрацювало. Мабуть, такий шлях одужання. Крок за кроком у мене ставало менше симптомів, я почала сама виходити на вулицю. 

Одночасно з цим я переживала велику кризу. У мене була прикольна кар’єра, але я її втратила й думала, що це кінець мого життя. Як пояснював мені лікар, психоз – це коли в тебе розчіпляється его. І дійсно, мене наче «не ставало», треба було збирати себе докупи, допомогти собі зʼявитися. У мене було три психози, усі з госпіталізацією. Щоразу коли я виходила з цього стану, доводилося будувати заново своє життя. Моя перша постпсихозна депресія була жахливою. Я весь час думала, про що мені подумати, інакше в моїй голові зовсім не було думок, і це було дуже боляче.

Навіть коли я не у психозі, симптоми супроводжують мене все життя. Є таке поняття як ремісія, коли «здорова» частина мозку перемагає «нездорову». Але навіть у ремісії, навіть коли я вживаю ліки, у мене можуть бути думки, які інші розцінили б як нездорові. 

Уже довгий час я в терапії. Вона допомогла мені усвідомити мої стани, допомогла зрозуміти, як із цим можна жити. На психотерапії я вперше розплакалася через свій діагноз – за 12–13 років після того, як у мене з’явився розлад. Так багато часу мені потрібно було, щоб зрозуміти, що зі мною відбувається й що це назавжди. 

Я розвиваю самокритику: не довіряю всім своїм думкам, намагаюся завжди знаходити логіку в тому, що відбувається зовні й усередині. Я – це не мої думки. Я – це та, хто вирішує, які думки насправді брати до уваги. 

А ще мені дуже допомагає робота, вона структурує моє життя й думки. Після першого психозу я достатньо швидко пішла працювати. Мені було дуже складно, я була на великій дозі ліків. Але ліки не такі страшні, як про них говорять. Психоз – набагато страшніше. Розумова робота допомагає не занурюватися в нав’язливі думки. Коли в мене загострення, я намагаюсь більше працювати, сконцентруватися на чомусь реальному. Такі думки про роботу, яку я ціную, у якомусь сенсі можуть витіснити нездорові думки. Також мені допомагає підтримка друзів і родини.

Ми не бігаємо по стелях, як нас зображують у кіно. Ми не намагаємося весь час когось убити. Відсоток людей із психічними захворюваннями, які коять насильницькі злочини, такий самий, як і в здорових. Ми – люди, у нас є хвороба чи розлад. Це те саме, як у когось, наприклад, є діабет. Звісно, ми не обирали свій діагноз.

Якщо серед вашого оточення є людина з таким розладом, то не варто давати їй поради чи ставити свої діагнози. Ви не спеціаліст; тут трави, афірмації, екстрасенси чи голодування не допоможуть. Натомість слід почитати про цей розлад більше, можна проконсультуватися з [фахівцем]. Класно зрозуміти хоча б приблизно, що переживає ця людина, тому що це складні й неприємні стани, це виклик, з яким стикаєшся щодня. І коли зовсім нічого про нього не розумієш, то можеш зробити гірше.

Суспільство дуже мало про нас знає, а порушення психічного здоровʼя дуже стигматизовані. Ще з радянських часів усе, що починається із «шизо», у нашій країні вважається причиною виключити тебе із суспільства. Причина цього – практика каральної психіатрії [в СРСР], коли «незручну» для влади людину примусово запроторювали до психлікарні. Коли зараз чуєш, як певні жахливі вчинки описують як «шизофренію», то думаєш: «Та ні, ви не розумієте, шизофренія – це хвороба, а це, [наприклад], терористи». Я слухаю подкасти про політику, читаю новини, і там ставлять цей діагноз, скажімо, путіну. Запевняю вас, у нього немає шизофренії.

Ми дуже стигматизоване суспільство щодо психіатрії. А дуже багато людей живуть із психічними розладами. І, на жаль, в Україні їх діагностуватимуть частіше, тож нам час починати вміти з цим жити, приймати цих людей. 

Шизоафективний розлад – це не вирок. З ним можна жити – якісно, наповнено, мати друзів, стосунки, підтримку, вдосталь заробляти, подорожувати. Варто розвивати самокритику. Розумію, що в психозі не можна логічно оцінити свій стан. Проте в ремісії треба вчасно звертатися до лікаря й уважно до себе ставитись. 

Зараз у мене абсолютно звичне життя. Якщо ви побачите мене, ви ніколи не здогадаєтеся, ні через що я пройшла, ні через що проходжу щодня. У мене невеликий бізнес. Мені подобається моя робота. Я ходжу на різні події, що стосуються мого фаху, інколи виступаю.

Я подорожую, читаю, маю гарну бібліотеку та різні хобі. У мене є друзі, які знають про мій розлад і підтримують мене. Я намагаюся правильно харчуватися, займатися спортом, беру уроки шахів. Стежу за новинами та мрію про мир. 

У мене шизоафективний розлад, але я – більша за свій діагноз. У мене купа мрій, професіоналізму, сил та іронії.