Власний досвід«Складно не втрачати віру». Волонтерки про збори і вигорання

​​Волонтерство – це не про добрі справи у вільний час, а повноцінна друга (а іноді й перша) робота, яка виснажує емоційно, фізично й ментально. Вигорання серед волонтерів – реальність, про яку говорять неохоче. Але про неї важливо говорити, щоб вчасно зупинитися, перепочити й мати сили йти далі. Разом з громадською організацією «Почута», ми розпитали жінок-волонтерок, як вони справляються з вигоранням, що допомагає триматися, чи відчувають себе самотніми в цьому.

 Текст: Лариса Ракша

Лера Доля

У вересні приєдналася до «Асоціації родин захисників Азовсталі». Написала, що хочу допомагати. Одразу підключилася до гуманітарного проєкту «Нарешті ти вдома»

З чого все почалося

Я почала волонтерити з початку повномасштабного вторгнення. 24 лютого зібрала друзів, і ми переїхали в підвал Podil East India Company, бо я працювала з цим проєктом і, відповідно, маю класні стосунки з власниками. Там у нас був склад, маленький офіс, загалом хороші умови, – це не той підвал, який сиплеться, усе було комфортно. Перші кілька днів пройшли в тумані, а потім прийшло розуміння: ми в просторі, де є запаси їжі, якими можна ділитися. Тож почалося з простого – дати їжу тим, кому її не вистачає. Тоді ж власниця закладу Hum Hum, Маша Заєць, попросила знайти кому віддати продукти. Так я вийшла на «Київ Волонтерський», ми швидко підключилися до них і почався ритм. Щоранку готували, у кожного були свої задачі, усе йшло по колу, ми підтримували одне одного, така діяльність давала відчуття сенсу. Я відволікалася від нашої екосистеми тільки на повідомлення друга, який тримав оборону Маріуполя, бо коли він виходив на зв’язок – це заспокоювало. На зараз він майже три роки в полоні. 

Так минали дні. Ми готували два місяці з половиною. Коли закінчилась волонтерка – стало важко. Бо коли в тебе немає постійної зайнятості – ти починаєш страждати. З червня до вересня 2022 року я просто ходила на акції, емоційно тримала тему Маріуполя у фокусі, тоді ще здавалося, що треба трішки часу – і все вдасться. 

У вересні приєдналася до «Асоціації родин захисників Азовсталі». Написала дівчатам після першого великого обміну, що хочу допомагати. Одразу підключилася до гуманітарного проєкту «Нарешті ти вдома». Зараз ми намагаємося тримати тему військовополонених в інфопросторі та робити все від нас можливе, щоб пришвидшити зустріч із хлопцями. 

Про вигорання

У певний момент просто зрозуміла: я більше не можу нічого робити. Ні фізично, ні емоційно, ні креативно. Просто немає ідей, як донести людям важливість донатів, і що за військовополонених треба боротися. Складно не втрачати віру, коли здається, що нічого не працює. Комплексно з асоціацією вже проведено багато поїздок, зустрічей та інформаційної діяльності. Кожен обмін, у якому немає імені, яке для мене важливе, це як особиста поразка. Тільки коли бачу хлопців, які повернулись, стає трохи легше. Я думаю: «Клас, що вони вдома. Нічого, дочекаємось інших також». Але одночасно вже не можу нічого робити, бо за кожною спробою стоїть біль. Це стає нестерпно. 

Щодо донатів, то колись я могла зібрати 20 000 за день. Останній збір на      40 000 закривала два тижні. Хочу думати, що просто більше людей почали наважуватись відкривати збори, у кожного є друзі з банками, тому кожен донатить своїм і до мене не завжди долітають донати. Мені образливо, але головне продовжувати.

Усе це дійсно виснажує. Хоча довго не наважувалася визнати факт втоми, бо я ж не в окопі, не на передовій, мені соромно втомлюватися. Але вчуся визнавати: мої емоції – справжні. Бо в якийсь момент твоя шкіра просто огрублює. Ти бачиш новини, читаєш щось, а в тобі вже немає тієї самої реакції. У мене був період, після прощання з Гренкою, коли не могла навіть плакати, біль просто десь у грудях осідав. Я розуміла, що хочу поплакати – прям відчувала, як тіло просить цього, але не могла. Просто сиділа, ніби вмовляла себе: «Давай, будь ласка, поплач, це нормально». Але нічого, воно не йшло, глухо. Щиро заздрила людям, які могли плакати нон-стопом. Бо коли ти плачеш, це означає, що в тобі є щось живе, не все відмерло. Пам’ятаю, як ходила й всім казала: «Я не можу плакати». Ніби відмітка така була – період неплачу. Місяці чотири пішло, щоб я змогла просто лягти на підлогу й поплакати. Я аж записала голосове подружці: «Прикинь, я плачу». Навіть не пам’ятаю, що саме стало тригером – щось не болюче, а радше емпатичне. Я просто щось відчула, і сльоза покотилась. Дуже боялася зупинити цей процес, бо так хочеться – просто виплакатись.

У мене був період, після прощання з Гренкою, коли не могла плакати, біль десь у грудях осідав. Я розуміла, що хочу поплакати – прям відчувала, як тіло просить цього, але не могла

Що допомагає триматися

Chat GPT рахується? (сміється) Насправді це дійсно мій допоміжний спосіб триматися, бо не буду ж вночі писати друзям, як мені погано, тож розповідаю все йому. Щодо терапії, то я не була в ній ніколи, бо завжди здавалося, що непогано сама справляюсь. Але, якщо чесно, – я ж навіть не пробувала й насправді просто боюся. Терапевт може розкрити мій захисний бар’єр, а я ж так старанно його будувала. Страшно уявити, що буде, коли піду в терапію, наче перестану триматись.

Зараз допомагає дисципліна: спорт, біг, кросфіт, йога. У мене був челендж – 100 днів йоги, але вийшло більше. Могла ввечері випити вина, а після цього ще й легку практику зробити. Це не про показовість, а про опору. Тому що фізичний стан дуже вирішує. Раніше в мене ніколи не було такої щоденної активності. А потім відчула: тіло втомлюється, а голові стає легше. Мені треба, щоби було фізично важко. Сидіти на місці пригнічує. У нас є проєкти з фізичною зайнятістю: склади, пакування, сортування мерчу. Наприклад, ми робимо мерч, щоби транслювати меседж – Free Azovstal Defenders. Також він допомагає підтримувати роботу асоціації. І коли приїжджають футболки, ти просто складаєш по 200 штук і в цей момент ніби зникаєш. Це медитація руками, механічна праця, але вона заспокоює. 

Не можу сказати, що не ловлю стани «Мене більше немає – я закінчилася». Але я звикла заміщати біль дією. Тому йду й роблю далі, не можу зупинитися, бо від цього залежать життя людей. Даю собі постраждати та продовжую. Ну й просто змінюю те, що можу: не подобається робота – змінюю, втомлююся – відпочиваю, і так у всьому.

Юлія Чередник

Моє волонтерство почалося в перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді моя дитина опинилася в окупації в Ізюмі, а я була далеко на роботі в іншому місті

З чого все почалося

Моє волонтерство почалося в перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді моя дитина опинилася в окупації в Ізюмі, а я була далеко на роботі в іншому місті. Дістатися до нього не могла, але таких, як я, тоді було багато, тож почала організовувати евакуацію для інших. Перша колона, на жаль, не забрала мого сина, але забрала інших. Тоді ще не знала, що цей порив допомоги переросте у величезну роботу. Просто поки шукала шлях до власної дитини – рятувала чужих. І саме це допомогло мені триматися. На той момент в Ізюмі взагалі не було культури волонтерства. Люди не розуміли, з чого почати, де брати інформацію, як діяти. Ми з небайдужими людьми з нуля створювали систему – діставали маршрути евакуації, поширювали інформацію, збирали харчі, ліки, теплі речі, навіть надавали правову підтримку. Після деокупації Ізюма у вересні 2022 року зробили найбільшу волонтерську колону в історії України – 49 машин із гуманітарною допомогою. Ми були одними з перших, хто заїхав у місто після звільнення.

Мені допомогла робота з психологом, без неї було б важко подолати те, що накопичилось – і нездорова агресія, і психологічні проблеми

Коли вдалося вивезти сина – ми переїхали до Києва. Але я не зупинилася. Щомісяця робила від 3 до 7 поїздок у найгарячіші точки Донбасу. Я координувала все: пошук машин, пальне, вантажі, пакування, маршрути. Ми допомагали фронтовим лікарням, привозили подарунки дітям у прифронтових селах, доставляли спорядження для військових. Однією з найтепліших ініціатив стала домашня кухня під шпиталями – разом із київськими рестораторами ми годували поранених, дарували їм нагадування про дім, про любов, про турботу.

Люди часто казали мені, що я роблю занадто багато та спалюю себе. Але відчувала до них лише агресію, бо я ж краще знаю, як мені жити, відпочивати чи ні. Дійсно не відчувала, що мені потрібен відпочинок, усе було налаштовано, і я неслася. Тільки згодом зрозуміла, наскільки вони мали рацію.

Про вигорання

Наведу приклад із технікою: коли ти вмикаєш міксер на максимальну потужність і тримаєш його занадто довго в такому режимі, то він починає іскрити та просто ламається. Добре, якщо він підлягає ремонту, бо буває, що ні. Так само стається з людьми, які живуть, працюють, волонтерять на повній потужності, і все це без пауз. Я сама так жила та думала: «Нормально, я справляюся, всі, хто кажуть зупинитися, мене не розуміють». Усе відбувалося на характері та драйві, здавалося, що маю силу віддавати. Ця впевненість іноді звучала як агресія – «чого ви до мене пристали?», «мені добре», «я знаю, як мені краще». Але це вже виснаження, після якого починається страшне падіння. Я стала сильно дратівливою й однаково їхала в Краматорськ, тягнула фуру допомоги в лікарню, тягнула на собі все, як завжди. Потім почала набирати вагу, не відчувати енергію, постійно було погано й виявилося, що в мене пупкова грижа, яка потребувала операції. Були ускладнення та ще дві операції – три з половиною місяці життя в одній позі без руху. Це був мій стоп. Мене зупинило тіло, бо я не могла зупинитися сама. Ось до чого веде справжнє вигорання, не метафоричне, а те, коли ти доходиш до точки неповернення. Лише в грудні змогла знову щось робити. Повернулась до роботи, бо ж треба жити, виховувати дитину, якось виживати в Києві, де немає свого житла. Але цей досвід залишився зі мною назавжди. Якщо я щось зрозуміла – то це те, що немає нічого героїчного в самознищенні. І немає нічого слабкого в тому, щоб зупинитись. Бо інакше тебе зупинить щось значно сильніше.

Важливо зрозуміти, що волонтери залишаються без системної підтримки. У мене була платна операція, яку ніхто не компенсує. Тому волонтер має сам пам’ятати: якщо вигорить, то йому ніхто не допоможе. Може, це усвідомлення зупинить від зайвого геройства. Бо волонтерське вигорання – теж розлад. Це спроба психіки впоратися зі стресом. Коли я не могла вплинути на ситуацію з дитиною, яка була в окупації, без зв’язку, я почала волонтерити, бо це був єдиний спосіб хоч якось контролювати життя. 

Що допомагає триматися

Мені дуже допомогло, що почала працювати з психологом. Це вже була більш глибока робота, і без неї було б важко подолати те, що накопичилось – і нездорова агресія, і психологічні проблеми. Бо якщо працювати на максимумі, вкладати всю себе, це обов’язково вкладе і твоє здоров’я на лопатки. 

Також рятує нове знання: волонтер – це той, хто має чим поділитися, і може це зробити без шкоди собі. Якщо ти віддаєш, відриваючи від себе останнє, то ти нікому не допомагаєш. Можливо, рятуєш когось, але вбиваєш себе. Але твоя смерть чи каліцтво теж впливає на інших, на твоїх дітей, на твоє оточення. Можливо, ти зміг би зробити більше, якби жив далі. Я досі не можу оговтатися. З серпня 2024 року пройшло вже багато часу, але організм не відновився. Після трьох операцій, наркозів, стресів – усе повилазило. Я багато років не хворіла, а тепер усе лізе. Лікарі й психологи кажуть: скільки часу віддавала, стільки ж потрібно для відновлення. Не може бути так, що три роки ти працюєш у надрив, а потім за місяць стаєш новою людиною. Це не за законами природи.

Тепер я пішла іншим шляхом: пройшла акредитовані державні курси, отримала сертифікат військового психолога, вступила до університету, бо не мала вищої освіти, і навчаюся на практичного психолога. Це для мене новий формат допомоги. Я можу сама вирішувати, чи хочу працювати з конкретною людиною. І це мені не шкодить. Зі зборами також допомагаю, але не в такому темпі. Це моя нова точка балансу.

Ольга Рубльова

Ми віддавали 80% свого доходу. Для мене це більше не про волонтерство, а про нормальну людську реакцію – допомогти, коли бачиш біду

Як усе почалося

24 лютого 2022 року жодної паніки в мене з чоловіком не було. Лише злість через зруйновані плани: я мала відкривати новий бізнес, ішло будівництво будинку, були мрії та цілі. Коли все зруйнувалося, то, звісно, відчувала несправедливість. Але ми розуміли: треба діяти. Тому виводили готівку, робили закупи, збирали родичів, облаштовували приміщення під укриття. Мій старший брат мав трьох маленьких дітей, а його майже не було вдома. Я подзвонила йому 26 лютого та сказала: «Я їду по дітей». Дорогою на трасі натрапила на блокпост, де стояли хлопці зі зброєю. Тоді ж був дощ, вітер, сніг, холодно дуже, тому я запитала, чи вони голодні, і пообіцяла повернутися з пиріжками та чаєм. Так ми почали опікуватися блокпостами в нашому ОТГ. Це приблизно 100–120 людей. Потім їх відправляли на фронт, я їм залишала свій номер телефону, тож вони телефонували, коли їм щось було потрібно – і до сьогодні я закриваю потреби різних підрозділів. За ці три роки було безліч історій: ми їздили на фронт із допомогою, віддали свою машину, збирали на дрони, віддавали 80% свого доходу. Для мене це більше не про волонтерство, а про нормальну людську реакцію – допомогти, коли бачиш біду.

Про вигорання

Я завжди ставлю собі запитання – для чого я цим займаюся? Це не риторичне запитання, воно побудоване з утоми. У грудні ми не могли закрити невеликий збір на 50 000, він дуже важко йшов, донька допомагала записувати різні відеоролики, які залітали, але донатів більше не було. Але хлопці продовжують звертатися, тому я продовжую відкривати збори, закуповувати їм все необхідне, як можна їм відмовити. 

Усередині моє вигорання відчувається, наче провина. Щоразу, коли збір йде важко, я не розумію, що роблю не так. Зараз вчуся не відчувати провини, коли люди обирають задонатити Гороховському на ядерку, а не мені. Я вважаю, що підтримка адресних волонтерів більш правильна, бо є людина, до якої звернувся конкретний підрозділ, і ця людина збирає кошти та звітує.

Мені постійно страшно, що я зберу гроші, закуплю все необхідне, а передавати вже не буде кому. Це мій страшний сон, намагаюся не думати про це, але не виходить

Ще мені постійно страшно, що я зберу гроші, закуплю все необхідне, а передавати вже не буде кому. Це мій страшний сон, намагаюся не думати про це, але не виходить. Тому коли збори затягуються, то зростає агресія до байдужості людей, наче вони живуть поза контекстом. У такі моменти опускаються руки. Це замкнене коло: розчарування поруч із вигоранням і розуміння – я не можу кинути наших захисників. Проживати подібні емоційні гойдалки важко, іноді нестерпно, всі волонтери з цим стикаються, хочеться від людей включеності. 

Іноді я ловлю себе в станах, коли не можу більше. Просто не можу нічого робити, я дратуюся на всіх байдужих, обіцяю собі припинити волонтерити, бо чому хтось живе своє життя, а інші мають віддавати останнє. Проте все одно продовжую, інакше не можу. 

Що допомагає триматися 

Першим кроком стала поїздка на ретрит у Карпати для волонтерів від «Української Волонтерської Служби». Там я нарешті відпочивала серед однодумців, змогла відчути, що не самотня у своїх переживаннях, ми всі переживаємо однакові емоції безсилля та розчарування. Контакт із природою також лікує, коли ти просто гуляєш, насолоджуєшся, торкаєшся дерев і перебуваєш у контакті із собою. Мені соромно за це, але я навіть двічі забула, що йде війна – настільки вимкнулася голова. Далі я цю звичку забрала із собою додому, бо живу за містом і маю таку можливість – контактувати з природою. 

Тобто в боротьбі з вигоранням я чіпляюся за природу. Напевно, якби жила в місті, то з’їхала б із глузду. Природа – це опора. Я точно знаю: сьогодні в мене зацвіте черешня, завтра – вишня, а там вже й аґрус. І попри те, яка б дупа не відбувалася навколо, які б стовпи стабільності не руйнувалися, яке б чергове дно не пробивалося – є щось, що лишається. І це зміни пір року, схід і захід сонця, день і ніч, ранок і вечір. Ми не можемо на це вплинути. Я чіпляюсь за це. Наприклад, сьогодні я завершила всі справи та пішла в сад косити траву. Трошки покосила – фізично втомилася, але відчула, що зробила щось контрольоване. Я розумію, якими б ми себе не уявляли – серйозними, великими – ми просто прищі на тілі Землі. Прийшли й підемо. 

Ще допомагає планування. Я знаю, що мені не можна зупинятись, бо апатія затягує. Якщо я розумію, що на межі – починаю робити маленькі задачі, пишу задачі, ставлю плюсики, щоб побачити, що день не минув дарма.