Власний досвід«На кожну дію росіян у нас була протидія». Це жінки, які беруть участь у партизанських рухах

Моя родина завжди була налаштована проукраїнськи. Саме таке виховання дало мені розуміння того, що Україна має бути цілісною, незалежною, і ніякі «брати» не мають вказувати нам, що робити. Думаю, що це виховання відіграло вирішальну роль і в моїй участі в русі опору.

Раніше тривалий час я їздила на музичні фестивалі, де проводили просвітницькі події з різноманітними спікерами. Щороку до повномасштабної війни намагалася їздити на марш УПА. На цих подіях завжди була висока концентрація свідомих, націоналістично налаштованих людей. Один із таких людей, мій друг, коли почалася повномасштабна війна, став організатором «Жовтої стрічки» й запропонував мені долучитися. Я тільки цього й чекала, щоб почати творити нашу українську історію. Хлопці-організатори більш-менш організували процес, запланувати ціль і завдання, які вони бачать перед собою, і тоді ми вже почали працювати.

Як раніше в Українській повстанській армії були звʼязківці, так і я за схожим принципом працювала в «Жовтій стрічці». Я намагалася відшукати якусь цінну інформацію, наприклад, щодо розташування окупаційних підрозділів чи адміністрацій. Також ми поширювали паперові листівки, привʼязували жовті стрічки до різних місць, щоби люди розуміли, що тут борються, їх ніхто не покинув, і перемога та визволення обовʼязково настануть.

Я також намагалася підтримувати звʼязок із людьми, які залишалися під окупацією та сповідували проукраїнські інтереси. Ми трималися разом, бо я розуміла, наскільки це важливо, коли людина знає, що вона не одна. Щоб вона не здавалася й продовжувала боротися та зберігати любов до України. Іноді ми навіть розробляли свій спеціальний шифр, щоби розуміти, де ми можемо зібратися. Росіяни все прослуховували, для них усе одразу ставало явним. Тому намагалися зустрічатися, враховуючи й такі небезпеки. Це були зустрічі наживо в максимально безпечних місцях, про які ми домовлялися переважно через соціальні мережі або мобільний звʼязок.

Бути жінкою-партизанкою – з одного боку, ніби плюс, а з іншого, мінус. У деяких випадках на тебе менше звертають увагу, бо російські терористи думають, що, якщо ти жінка, то нічого небезпечного не зробиш. Проте було кілька випадків, коли російські військовослужбовці домагалися мене. Дійшло до того, що мені доводилося ледь не застосовувати фізичну силу, щоб вирватися. Бувало, що ти просто йдеш вулицею, і на тебе спрямовані оці хижацькі погляди, ніби ти мʼясо.

Після того, як рашисти зайшли до Херсона й оголосили нашому мерові, що місто захоплене, а ми в окупації, мені було складно орієнтуватися в ситуації, що склалася. Десь два місяці в мене був стан нерозуміння й розгубленості, було внутрішньо важко від усього, що відбувається.

Поступово я збирала різну інформацію й пробувала її фільтрувати, щоб виділити, де правда, і бути в курсі подій у місті. Тоді ми дізнавалися, які міста на Херсонщині захопили окупанти. У мене є родичі в Каховці, які досі живуть під окупацією, тому ми тримаємо звʼязок. У мене навіть у думках не було переходити на бік росії, чого так очікували росіяни. Я чистокровна українка, усі мої рідні з України. Мій дідусь воював проти фашизму, у 19 років пішов у партизани, служив у піхоті, танкових військах. Можна сказати, що боротьба в мене в крові: дідусь проти фашизму, онука проти рашизму. Я не хочу бути зі злом, а росія – це зло.

Коли херсонці виходили на демонстрації та виганяли росіян, то окупанти не розуміли, як себе поводити. Їм же сказали, що їх зустрічатимуть із квітами! З часом росіяни почали застосовувати світло-шумові гранати, постраждали люди, і тоді всі, хто залишився в Херсоні, зрозуміли, що вже немає можливості так відкрито збиратися біля «Білого дому» – це ми так називали облдержадміністрацію (сміється). Але, як і раніше, ми хотіли показувати супротив. Акції вже не були такими явними, ми пішли в підпілля.

Тоді в одну з телеграм-груп скинули посилання на сторінку «Жовтої стрічки». І там був заклик, щоби кожен, хто не байдужий, хто проти того, щоб росія встановлювала свої закони, написав, що Херсон – це Україна й що ми не підтримуємо росії. Уже тоді модератори цієї сторінки фарбували ділянку дороги нашої центральної вулиці в жовтий колір як прояв руху опору. До речі, таке фарбування було й у Маріуполі.

Я собі думала: що я можу зробити для своєї Батьківщини? Проявити те, що я не згодна з усім тим, що коять росіяни в Херсоні? Я купила фарбу, червоний розпилювач, щоби писати графіті. Зеленим я писала «ЗСУ йде», а синім і жовтим малювала прапори, стрічки. Я також різала старий одяг, зшивала синій і жовтий кольори й ходила їх повʼязувати. Почала скидати ці фото в чат-бот «Жовтої стрічки». Організатори дуже раділи, їх мотивувала така робота співмешканців.

Усі листівки я малювала від руки. До референдуму знайшла трафарет, щоби рівно намалювати букви, і писала гасла «Референдуму ні», «Паспортизації ні» – те, що можна було вмістити в одну листівку. Також я ходила містом і знімала все, що робили рашисти, де вони перебували, як вони розтрощили наш залізничний вокзал. Колись мене із сином обігнали двоє росіян. Мій телефон завжди був зі мною, і я знімала, як вони йдуть. Потім із цим фрагментом ми створили листівку з підтекстом, що наші очі завжди стежать за окупантами.

Усю роботу треба було встигнути виконати до комендантської години. Спочатку шукала місце, де можна розклеїти листівки або намалювати українські символи. Наприклад, я залишала букву «Ї» там, де могли проводити референдуми: у школах, різних виборчих установах. Як правило, я малювала графіті й зображувала все, повʼязане з українською символікою, щоб можна було роздратувати рашистів і вони не почували себе в Україні, як удома.

Я вибрала участь у рухах опору, бо саме завдяки цій діяльності я могла хоч якось допомогти своїй країні, бувши під окупацією. Було страшно не тільки за себе, а й за своїх рідних, бо коли ти береш участь у такому русі, то відповідаєш не тільки за себе, а й за близьких, які перебувають на окупованих територіях. Звісно, страшно й від того, що тобі можуть заподіяти російські терористи, бо від них не варто чекати людського ставлення. Однак мотивація перемоги й узагалі долучення до справи, яка допоможе Україні, сильніші за страх. Ми на своїй землі.

На території нашої області росіяни роздавали дуже багато всіляких бюлетенів, газет. Щоби показати, що ми їх не підтримуємо, ми палили ці бюлетені й газети, закреслювали або замальовували жовтою стрічкою їхні плакати. Це була акція «Спали рашизм», у якій я також брала участь.

Коли ворог почав активно видавати російські паспорти всім, хто хотів і не хотів, ми влаштовували акцію проти паспортизації. Росіяни примусово їх видавали, але ні я, ні хтось із моїх рідних чи знайомих – жоден не взяв паспорт і не відчинив двері ворогу. Я розвішувала листівки, малювала графіті з текстом «Чекаємо на ЗСУ». Ми чіпляли жовті стрічки на деревах, на вулицях, будь-де, і росіяни насправді дуже гостро реагували на них. Вони знають про цей рух, про те, що на цій території є люди, причетні до «Жовтої стрічки», які чекають на ЗСУ. А росіянам не раді, їх не підтримують, усі виступають проти них.

Мабуть, найбільш ризикованими заняттями були розклеювання листівок і малювання графіті. По-перше, на це потрібен час, і в цей період треба не зіткнутися з ворогом, не потрапити йому на очі. Щоразу, коли ти виходиш, щоби намалювати графіті, ти 10 разів озираєшся й дивишся, чи немає нікого поруч або ззаду, де взагалі перебуває терорист на цій ділянці.