Рівність«Мене приваблюють будь-які люди, і гендер не є критерієм». Я пансексуальна людина
«У мене не було жодної кризи ідентичності чи драматичних переживань»
Пансексуальність – це потяг до людини незалежно від її гендеру. На відміну від бісексуальності, де гендер усе ж може відігравати певну роль, тут він узагалі не є критерієм.
У цьому матеріалі ми поговорили з пансексуальною дівчиною. Вона поділилася, як реагували близькі люди на її сексуальну орієнтацію, про хейт всередині ЛГБТКІА+ спільноти, малопомітність пансексуальності в медіа та про те, чому важливо, щоб різні варіації сексуальної орієнтації стали природною частиною соціальної норми.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Текст: Антон Заболотній
Ілюстрації: Граб Анастасія
Про усвідомлення пансексуальності
Я мріяла про цілком гетеронормативну сім’ю: чоловік, діти, от це все. Усвідомлення своєї не гетеросексуальної орієнтації прийшло приблизно в 12 років – тоді в мене з’явилася симпатія до жінки. Але в той час в інформаційному просторі майже не було термінів на кшталт «пансексуальність», тому я спочатку ідентифікувала себе як бісексуальну персону. А коли пізніше, десь у 14–15 років, натрапила на це поняття, то подумала: «О, це воно». І наразі це визначення для мене найбільш точне.
Як я відреагувала? Абсолютно нормально. У мене не було жодної кризи ідентичності чи драматичних переживань типу: «О Боже, мені подобаються жінки або трансперсони, що тепер робити?» Ні. Я просто така: «А, ок». Знайшла цей термін і подумала: «О, клас! Це ярлик, який мене найкраще описує». І мені в його межах стало комфортно. Не було ані ейфорії, ані надмірної радості – просто спокійне розуміння.
Для мене різниця між бі- й пансексуальністю в тому, що бісексуальність – це потяг до двох або більше гендерів, де сам гендер усе ж відіграє певну роль. А пансексуальність – це потяг до людини незалежно від гендеру. Тобто мене можуть приваблювати будь-які люди, і гендер тут зовсім не є критерієм.
У моєму колі мені зазвичай не доводиться нічого пояснювати. Але якось у мене було побачення з гетеросексуальним чоловіком, який не розумів, що таке пансексуальність. Іноді я зустрічаю людей, які не надто хочуть це зрозуміти, – тоді просто кажу, що мене можуть приваблювати будь-які люди, незалежно від гендеру. Це не те, що має для мене значення.
Звісно, мої преференції можуть змінюватися. Наприклад, якийсь час після травматичного досвіду з чоловіками я повністю утримувалася від будь-яких романтичних контактів із ними. Здавалося, що мені подобаються лише жінки, небінарні й трансгендерні люди. Але навесні цього року я ніби переступила через цей блок і знову відчула симпатію до чоловіків.
Мої вподобання можуть коливатися, та однаково гендер ніколи не грає вирішальної ролі. Для мене важливішими є особистість, прив’язаність, симпатія – усе те, що виходить за межі гендерних категорій.
Про реакції людей
Першою про мою орієнтацію дізналася моя найкраща подруга. Ми буквально виросли разом – живемо через два будинки, різниця у віці чотири місяці. Ми разом ходили до школи, разом дорослішали. І момент, коли я сказала їй, що мені подобається дівчина, узагалі не був якимось великим камінгаутом. Це було десь між рядків, як буденна фраза: «Я люблю броколі». І вона просто така: «А, ок». Мої близькі друзі теж знають і ставляться до цього нормально.
Моя мама знає, хоча не до кінця розуміє, що таке пансексуальність. Інколи вона каже: «Мені однаково, хто в тебе буде – головне, щоб ти була щаслива», а іноді: «Я не дуже це розумію». Але якихось жорстких гомофобних реакцій у сім’ї ніколи не було. Тато, до речі, не знає.
Нові люди зазвичай реагують спокійно. Я не ходжу й не розповідаю всім поспіль, хто я. Якщо з кимось знайомлюся – то це здебільшого через дейтингові платформи, де люди, як правило, уже розуміють, що таке пансексуальність. Там одразу видно лейбл, тож мені майже ніколи не доводилося пояснювати чи відповідати на дивні запитання. Можливо, я просто інтуїтивно обираю собі оточення або ж це моя бульбашка, у якій люди приймають різність. Але в цілому негативного досвіду чи відвертого неприйняття я не мала.
У повсякденному житті в мене теж не було ситуацій, коли хтось реагував би з нерозумінням або ставився упереджено. Але я й сама фільтрую, кому й коли про це говорити. Якщо розумію, що людина консервативних або гомофобних поглядів – просто не бачу сенсу виносити це в розмову. Не через сором чи страх, а тому, що не хочу витрачати ресурс на суперечки або наражати себе на потенційно неприємні ситуації.
Бували люди, які щиро не знали, що таке пансексуальність. Я пояснювала, і на цьому все закінчувалося. Без осуду, без спроб переконати.
Я стикалася з біфобією – і для мене це взагалі незрозуміло. Думаю, що частково це стосується й пансексуальності, тому що на слуху зазвичай лише кілька орієнтацій – гетеро, гей, лесбійка, бісексуал. Я ніколи не почувалася якось «менш видимою» через це. Але от саме з біфобією стикалася, і це для мене дуже дивно. Іноді навіть усередині ком’юніті. Наприклад, мій найкращий друг – гей, але в нього теж є якесь упереджене ставлення до бісексуальних людей. Коли він обирає собі партнера, то віддає перевагу гомосексуальному хлопцю. І я не розумію, чому. У добу, коли всі говорять про прийняття, різноманітність, якось дивно, що біфобія досі існує.
Про лейбли як інструмент – і про їхні ризики
А щодо лейблів – тут цікаво. Раніше я не особливо любила «вивішувати» на себе ярлики. Жила, як відчувалося, просто робила, як робиться. Але якийсь час у мене була справжня обсесія з тим, щоб визначитися: «Мені треба якось себе позначити, запхати в межі». Це стосувалося не стільки сексуальної орієнтації, скільки гендерної ідентичності.
У мене був період, коли мені дуже хотілося знайти «свій» лейбл. Не просто щоб його мати, а тому, що він давав відчуття приналежності – ніби я належу до якоїсь спільноти, що я не одна. Хотілося себе якось назвати, ідентифікувати.
Але згодом це минуло. Не знаю, що саме вплинуло – можливо, просто стало забагато подій у житті, і не залишалося простору для роздумів про свою ідентичність. З часом це просто відійшло. Зараз моє ставлення до лейблів нейтральне. Я розумію, що комусь це справді потрібно, а комусь – ні, і це абсолютно окей.
Я скоріше належу до тих людей, які думають: якщо можна не чіпляти лейбл – то й навіщо. Але це лише мій досвід. Якщо комусь важливо знайти слово, яке допомагає себе зрозуміти – я це повністю підтримую. Просто для себе обираю інше: живу, як відчуваю. Якщо в процесі трапляється якийсь лейбл, який мені підходить, – чудово. Але я не шукаю його цілеспрямовано.
Я думаю, що самі по собі лейбли – це не проблема. Проблема в тому, як їх сприймають. Для когось це інструмент самоусвідомлення, а для когось – межі.
Мені здається, це така людська штука: ми самі схильні встановлювати межі, коли щось на себе «начіплюємо». А потім починаємо або від себе вимагати відповідати цим межам, або чуємо це від інших, мовляв, «ой, щось ти зробила не дуже пансексуально».
От тут якраз палка на два кінці. Лейбли важливі – певною мірою вони дають відчуття приналежності, ніби ти частина якоїсь спільноти. І для багатьох це дійсно дуже потрібно: слово допомагає усвідомити себе й не почуватися самотнім.
Але, з іншого боку, люди можуть перетворити це на щось шкідливе – починається розділення на «своїх» і «чужих». Тому з лейблами треба бути обережними. Мені це нагадує молоток: ним можна забити цвях – і це корисно, а можна вдарити когось по голові – і це зле. Це не означає, що молоток сам по собі хороший чи поганий – усе залежить від того, як його використовують. Власне, так само і з ярликами: проблема не в слові, а в тому, як люди його застосовують.
Про те, чому пансексуальність малопомітна в медіа
Пансексуальність справді малопомітна в медіа. Хоча якщо говорити про мою особисту бульбашку, то там вона цілком помітна й нормально представлена. Але якщо подивитися ширше – у публічному просторі, у великих медіа, – то зазвичай фігурують одні й ті самі «чотири слони»: гетеросексуали, геї, лесбійки та бісексуали.
Мені здається, що пансексуальність часто просто підмінюють поняттям бісексуальності. Мовляв, навіщо пояснювати додатково, якщо «воно десь там поруч». І, можливо, це ще й пов’язано з побоюванням, що широка аудиторія може не знати, що таке пансексуальність. Тож медіа, орієнтуючись на «усередненого читача», просто не заглиблюються в термінологію.
У мене самої колись був досвід, коли я казала, що я бісексуалка, а не пансексуалка – просто щоб уникнути зайвих запитань або пояснень.
Тому, думаю, усе залежить від того, про які саме медіа ми говоримо. У профільних – ЛГБТК+ або тих, що займаються сексуальною освітою, – пансексуальність видима й нормально представлена. А от у великих загальнонаціональних ЗМІ цього майже немає. Вони просто не копають настільки глибоко, бо орієнтуються на дуже широку аудиторію, для якої ці терміни можуть здатися незрозумілими.
Про рівень толерантності в Україні
Мені складно оцінити рівень толерантності в Україні загалом. Я розумію, що нам ще є куди рости. Є країни, де ситуація гірша, є – де краща. У моїй бульбашці все більш-менш ок: я почуваюся комфортно, не стикаюся з агресією чи прямими проявами гомофобії.
Так, у мережі можна побачити стандартні вислови на кшталт «це ненормально» чи «навіщо про це говорити», але якихось відкрито злих, агресивних реакцій – ні, такого я не спостерігала.
Цікаво, що до жінок – бісексуалок, пансексуалок чи лесбійок – загалом ставляться лояльніше, ніж до чоловіків, яким подобаються чоловіки. І це, мені здається, наслідок патріархальних установок. Особливо помітно це з боку гетеросексуальних чоловіків: вони значно спокійніше реагують на жінок, яким подобаються жінки, ніж на чоловіків, яким подобаються чоловіки.
І я думаю, що це не про справжню толерантність, а радше про фетишизацію. У гетерочоловічій культурі взаємодія двох жінок часто сприймається як щось сексуальне, «збуджувальне». Це, звісно, не про прийняття, а про об’єктивацію.
Пригадую випадок на роботі. У мене є колега, зараз він мій друг, але тоді ми просто спілкувалися. Якось розмова зайшла про гей-клуби, і він видав щось у стилі: «Та ні, я туди не піду, не хочу дивитися, як два чоловіки обіймаються». І взагалі всі його коментарі були саме про чоловіків.
Потім він ще щось кинув про «пропаганду», ну, як це часто буває. Ми тоді з ним мали дуже довгу розмову. Я спробувала пояснити, розповіла про свій досвід, про свою орієнтацію. І це спрацювало.
Ось ці його висловлювання – «це не ок», «це пропаганда», «це щось не те» – навіть не були справжніми переконаннями. Це просто те, що він чув від суспільства, від сім’ї, і як губка все це ввібрав, ніколи не ставлячи під сумнів і не аналізуючи. Мені здається, що багато людей поводяться так само: просто засвоюють те, що їм говорять, і живуть далі з цим, навіть не задумуючись, звідки це взялося.
А коли ми з ним детальніше це обговорили, він раптом такий: «Блін, та це ж нормально». Тобто людина просто ніколи не замислювалась, не намагалася перевірити чи зрозуміти – просто прийняла чужі слова як даність.
Бо коли тобі з дитинства щось повторюють, ти це всотуєш і далі не аналізуєш. Думаю, це взагалі стосується багатьох речей, не лише цього. Але для мене це був позитивний досвід – я зрозуміла, що переді мною свідома людина, яка просто раніше не мала нагоди поговорити про це або дізнатися щось інше.
Загалом я вірю, що молодь має шанс вибудувати більш толерантне суспільство, і не все так погано. У моїй бульбашці я почуваюся комфортно, але, звісно, толерантність далеко не на тому рівні, на якому хотілося б. Люди часто помилково думають, що ЛГБТК+ спільнота прагне якихось привілеїв. Насправді ми просто хочемо, щоб до нас ставилися як до звичайних людей – без особливого ставлення, просто дайте нам робити те, що ми хочемо.
Ще поширена проблема – це хибне уявлення, що орієнтація – це вибір. Вона може бути флюїдною, змінюватися під впливом певних чинників, але зазвичай вона генетично або природно сформована. Тому вислів «це твій вибір» для мене неприйнятний – це не вибір, я не обирала.
Мені б хотілося відчувати такий рівень комфорту, щоб можна було не аналізувати оточення й просто говорити про свою орієнтацію: «Так, у мене партнерка», «Так, я бісексуальна», «Так, я пансексуальна», «Так, я лесбійка». Щоб це була просто інформація, без оцінки, без добре чи погано – так, як ти можеш сказати: «Мій улюблений колір зелений».
Звісно, у нашому світі це майже неможливо. У людей завжди будуть свої преференції та досвід, які накладають оцінки. Але будь-яке покращення в соціальній сфері, у медіа, в рівні толерантності я сприймаю дуже позитивно. Я бачу позитивну динаміку, хоч і не так швидко, як хотілося б. Для цього потрібно ще багато працювати, пояснювати базові речі, переконувати, що ЛГБТК+ люди – це просто звичайні люди.
Що стосується політики й так званих «традиційних цінностей» – я це взагалі не сприймаю. Для мене визначення цих цінностей – це суто стандартна патріархальна картина: жінка слухається, виконує всі справи, народжує дітей, варить борщ і не перечить нікому. У таких «традиційних цінностях» немає місця ні для гендерної ідентичності, ні для сексуальної орієнтації.
Тому я взагалі не розумію, чому хтось просуває ці «цінності», чому вони мають вплив у політиці і як політика взагалі може втручатися в моє романтично-сексуальне життя. Це абсурд. Я просто роздратована цим і не бачу жодного сенсу у всій цій темі.
Про видимість
Особисто я не відчуваю потреби активно заявляти про себе як пансексуальна людина, тому що у своєму оточенні я вже відчуваю себе видимою. Я можу проявлятися так, як хочу, і мені цього вистачає. Звісно, це лише мій досвід. Є люди, яким у їхньому оточенні не так комфортно, і вони відчувають потребу бути більш помітними, говорити про свою орієнтацію відкрито й не замислюватися про те, як їх сприймуть.
Люди хочуть просто жити своїм життям, не боячись, що за руку підуть із партнером того самого гендеру – чи то чоловіки, чи жінки, чи небінарні люди. Видимість і пояснення того, що це нормально, – це шлях до того, щоб це стало просто частиною норми. Для мене моя орієнтація – це не щось святкове чи особливе, це просто я, це норма. І я хочу, щоб суспільство теж це сприймало як нормальну частину життя, без оцінювання чи виділення.
Саме тому важлива видимість, важливо говорити про це, пояснювати, що це нормально. Такі заходи й медійні матеріали – це не просто свято, це спосіб наблизитися до того, щоб різні варіації сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності стали природною частиною соціальної норми.
Про пораду людині зі спільноти
Якби я хотіла дати пораду людині, яка тільки усвідомлює свою пансексуальність, я б сказала: це нормально. Це класно, що ти починаєш розуміти себе. Орієнтація сама по собі не є ні плюсом, ні мінусом – будь-які позитивні чи негативні наслідки залежать лише від ставлення оточення.
Коли ти дізнаєшся щось нове про себе, це круто. Ти пізнаєш себе, розумієш, хто ти, і визначаєш свої межі. Пізнавати себе завжди корисно й цікаво, незалежно від того, про що йдеться – орієнтація, вподобання чи інші аспекти особистості.
І це абсолютно окей, якщо спершу ти хочеш використати якийсь ярлик, а потім він зміниться. Ти нікому нічого не винен. Наскільки комфортно зараз себе ідентифікувати тим чи іншим терміном – настільки й добре. Не обов’язково одразу всім про це розповідати.
Не варто тиснути на себе чи поспішати. Кожна людина рухається у своєму темпі, і це нормально – витрачати час на прийняття себе та дослідження своєї ідентичності. Ніхто не змушує тебе ставати видимим чи одразу пояснювати все навколишнім.
Головне – підтримувати себе, не вимагати від себе одразу всіх відповідей і не намагатися застосувати всі терміни й визначення правильно з першого разу. Це процес, і він має бути комфортним для тебе.
Як підтримувати людей, які усвідомлюють свою пансексуальність
Тут усе залежить від конкретної людини. Особисто мені особливої підтримки не треба було – я просто раділа: «У, клас, пансексуальність, супер». Але для когось це може бути складно: хтось боїться, хтось не знає, що робити, комусь потрібне просто підтвердження, що все нормально, і твоє ставлення до них не змінюється через орієнтацію.
Іноді людям хочеться поділитися своїм досвідом, комусь треба підказати, де почитати або дізнатися більше. Часто страх або хвилювання йдуть від незнання, і перше, що можна зробити – це знайти перевірені матеріали, поспілкуватися з іншими людьми, які вже проходили цей шлях. Що більше ти дізнаєшся, то легше сприймати себе та світ.
Важливо обирати джерела інформації ретельно, бо в інфопросторі багато псевдонаукової інформації. Тому підтримка має бути індивідуальною: орієнтуватися на емоції, почуття та потреби конкретної людини.
Головне правило для мене – не змінювати ставлення до людини. Усвідомлення себе – це круто, це класно, і це не змінює особистість людини. Вона така сама, просто краще розуміє себе. І це варто лише підтримати та порадіти разом із нею.
