Рівність«Я стомилися пояснювати себе». Про небінарність, пошук і прийняття

Перша відгадка 

Колись давно, класі в п’ятому, ми з моїми тодішніми подругами ховалися в роздягальні від учителя фізкультури. І хтось із нас запропонував кликати одне одного хлопчачими іменами. Ця гра тривала недовго – хвилин зо п’ять, а тоді марійки й катеринки повернулися, гра швидко забулася. Проте не для всіх. Мене от накрила перша хвиля усвідомлення власної гендерної ідентичності – і що мені в ній не ок. 

А ось чому не ок – вдалося з’ясувати лише за багато років. А до того я цілком відповідали позначці у свідоцтві про народження: гралися ляльками, приміряли мамині туфлі на підборах, дивилися мультфільми про принцес. У свої майже двадцять я, намагаючись розгадати себе, пригадуватиму, що мені також подобалися «Черепашки-нінздя» – навіть більше, ніж принцеси, – книжки про морські подорожі, машинки, футбол (але недовго). Що я віддавали перевагу кросівкам і джинсам, і коли на випускний у дев’ятому класі довелося вдягти рожеву квітчасту сукню, мені було до сліз некомфортно – бо це не я. 

Тож на випускному в одинадцятому класі я вбралися в чорний костюм. І хлопець із паралелі сумнівався, чи варто подавати мені руку, щоб допомогти піднятися на сцену. Бо костюм одразу перетворив мене на хлопця, правда ж?

А ще тоді я вперше коротко зістригли волосся. Пам’ятаю, коли вийшли з перукарні, я, погано маскуючи захват від нової зачіски, жартували – ось, мовляв, тепер люди на вулиці вбачатимуть у мені хлопця.

Зрештою, так і сталося: моє волосся коротшало з кожним походом до перукарні, а поглядів у мій бік ставало більше. Деякі люди вважали за норму раптово підійти до мене впритул і запитати, я «пацан чи дєвка». У той період я також перестали робити манікюр, брити ноги, щипати брови й використовувати будь-яку косметику. Кожне рішення, яке віддаляло мене від «дівчачості», відчувалося так, ніби з моїх плечей одне за одним знімали тяжке каміння. 

Тож у свої майже двадцять я, намагаючись розгадати себе, знайшли першу відгадку: я трансгендерний хлопець. 

Допомогла мені з цим психологиня. Пояснивши, що зі мною все окей і що я маю право визначати себе так, як мені комфортно, вона вселила в мене спокій, а також натхнення й надію, що всі довкола з радістю приймуть мене й мої нові займенники. Очевидно, під час дослідження теми трансгендерності я десь випустили частину про дискримінацію й неприйняття з боку суспільства. Бо як можна було так наївно вірити в те, що мене всюди прийматимуть і поважатимуть?

Мама сказала, що краще б мене кілька разів шарахнуло блискавкою – може, тоді не виникало би бажання «гратися з гендерами». Запитала, хто довів мене до цього. З ким я спілкуюся в інтернеті? Чому я знущаюся з неї? Це нова мода? Це тимчасово? Як їй виправдовуватися перед людьми? Чи можу я вдома бути ким захочу, а людях – ким скаже мама?

Хлопець, який мені подобався, сказав, що я «помилка людства». Близькі друзі не стали на мій захист, коли мене ображали в компанії спільних знайомих.

Мені завжди було складно відстоювати свої потреби й кордони, а в такій темі й поготів. Виявилося, що не можна просто зробити камінг-аут перед собою й жити спокійно, бо, мовляв, уже знаєш, хто ти. Ні, це постійне самокопання: а може, я обманюю себе; а може, мені просто складно миритися з гендерними стереотипами й дискримінацією жінок; а може, мені просто треба трохи схуднути й навчитися фарбуватися. 

Одне з труднощів, з якими стикаються транслюди, – це намагання вписатися в ту когорту людей, з якими себе ідентифікуєш. Зазвичай це означає, що ти мусиш переходити від одного набору стереотипів до іншого. Ти трансгендерний хлопець? Тоді купуй лише «чоловічий» одяг, підкачай м’язи, не дивися корейські серіали, навчися лагодити побутову техніку, проводь більше часу з іншими хлопцями, сховай груди, не фарбуйся. Трансгендерна дівчина? Не виходь нікуди без макіяжу, носи спідниці й сукні, перестань цікавитися «хлопчачими» темами, будь ніжною й тендітною, зроби кілька пластичних операцій, читай більше любовних романів.

Чи дійсно людина, яка робить трансперехід, хоче дотримуватися всіх цих вимог? Навряд чи, але часто мусить, якщо хоче почуватися прийнятою. Якщо не хоче пояснювати себе. Коли я вперше після камінг-ауту заговорили про спідниці й манікюр, батьки сприйняли це як ознаку того, що я «повертаюся» та «знову буду дівчинкою». Ніби гендерна ідентичність – це як вимикач, який можна туди-сюди клацати. Відсьогодні обираю бути хлопцем, бо мені подобається грати в стрілялки. Але за пів року знову стану дівчиною, бо піду на концерт Тейлор Свіфт. 

Це так не працює.

Друга відгадка

Я знали про випадки, коли людина спочатку ідентифікувала себе одним чином, але з часом її розуміння й відчуття себе змінювалося. Скажімо, жінка могла тривалий час вважати себе лесбійкою, але в певний момент свого життя зрозуміла, що їй більш релевантний термін «пансексуальність». І це нормально. Ми досліджуємо себе, дізнаємося більше інформації, наші погляди можуть змінюватися. 

Так само й мені ставало дедалі «тісніше» у визначенні себе як трансгендерного хлопця. Знову почалися роздуми: хто я, як я почуваюся, чому мені й досі дискомфортно зі своїм гендером. Тоді я більше дізнавалися про ЛГБТК+ спільноту загалом і про гендерну ідентичність зокрема. Мене дивувала й водночас захоплювала ця різноманітність: небінарні люди, гендерфлюїдні, агендерні, бігендерні… 

І все почалося спочатку: пояснення себе, своїх займенників, своєї поведінки, своєї гендерної експресії. До речі, вона – гендерна експресія – не обов’язково повинна збігатися з очікуваннями суспільства від людини. Ми можемо вдягатися й фарбуватися так, як нам хочеться, а не як диктують інші. Хоча часто виходить навпаки: щоб не нарватися на критику, безглузді запитання чи насильство, люди стараються не виходити за межі сформованого стереотипами образу.

А які стереотипи в небінарності? Наприклад, що небінарна людина повинна мати андрогінний вигляд. Це візуальний стереотип, який нав’язує, що небінарність має «виглядати» певним чином. У реальності небінарні люди можуть бути фемінними, маскулінними тощо.  

Так само й із займенниками – не обов’язково це має бути лише займенник «вони». Тривалий час я послуговувалися саме «він/його», адже його вживання легше пояснити людям, хоча мені ставало дедалі більш дискомфортно з ним. Коли про займенники почали говорити частіше, я наважилися заявити й про свої вподобання – але тихо, обережно, щоб не нарватися на негативну реакцію. 

Утім, з певними людьми я досі тримаюся займенника «він» (або ж навіть «вона»), якщо відчуваю, що вони не готові вчитися або ж реагуватимуть негативно на мене, коли я заявлю про себе.