РівністьЄ питання: як зрозуміти ЛГБТК+ спільноту, якщо ви до неї не належите

Дедалі частіше в Україні говорять про права ЛГБТК+ людей – у медіа, на вулицях і навіть у політиці (пам’ятаємо законопроєкт №9103 про інститут реєстрованих партнерств). Утім, квір-спільнота досі зазнає дискримінації, упередженого ставлення, нерозуміння. Хоча про ЛГБТК+ і почали говорити більше, якщо порівняти з попередніми роками, інформація (особливо правдива) досі поширюється недостатньо, на відміну від шкідливої пропаганди. Отже, якщо ви не належите до ЛГБТК+ спільноти й мало про неї знаєте, може бути легко потрапити на гачок оманливих наративів.

Чому важливо знати про ЛГБТК+

Кілька років тому могло здаватися, що тема рівності – це щось далеке, що стосується лише обмеженої групи людей. Утім зараз, особливо в умовах війни, стає очевидно: права ЛГБТК+ – це справа кожного та кожної. Адже це й про права людей, які ми активно адвокатуємо в демократичній Україні.

Крім того, суспільні настрої в державі змінюються. Якщо ще десять років тому більшість опитувань фіксувала високий рівень неприйняття квір-спільноти, то нині дедалі більше людей висловлюють підтримку і толерантність. Станом на червень 2024 року кількість українок й українців, які підтримували рівні права для ЛГБТК+, становила 70,4%. Це на 3,1% більше, ніж у 2023 році, та на 6,7% більше, ніж у 2022-му.

Важливо розуміти, що ЛГБТК+ спільнота – це не віддалена «група інших». Це наші сусіди, колеги, родичі, друзі. Квір-люди викладають в університетах, воюють у збройних силах, відкривають бізнеси, працюють у лікарнях тощо. Щоб будувати справедливе суспільство, нам важливо не просто знати про їхнє існування, а розуміти, чому вони потребують підтримки й рівних прав.

Чому деяким людям складно приймати ЛГБТК+

Історично в багатьох країнах, зокрема й в Україні, сексуальність і гендер були темами табуйованими. Наприклад, у часи радянської окупації, коли тодішня влада формувала образ «ворога суспільства», до нього зарахували й гомосексуальних людей. Одностатеві стосунки, переважно між чоловіками, називали «злочином проти молоді» й навіть пов’язували з фашизмом. У 1930-х роках з’явилася стаття про «мужолозтво»: за секс між двома чоловіками давали від трьох до п’яти років таборів. Окрім цього, представників ЛГБТК+ спільноти намагалися «лікувати» в психіатричних лікарнях, зазвичай примусово, застосовуючи небезпечні методи. 

Практика «лікування» ЛГБТК+ людей продовжувалася в Україні й після здобуття незалежності. Це називають конверсійною терапією – це псевдотерапевтичні практики, спрямовані на те, щоб «змінити» сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність людини. Хоча насправді цього не можна зробити.

Медична і психологічна спільнота в усьому світі визнає такі методи шкідливими й неефективними. Вони можуть охоплювати психологічний тиск, релігійні практики, застосування медикаментів чи навіть фізичне насильство. Дослідження показують, що конверсійна терапія часто призводить до серйозних психологічних травм: депресії, тривожних розладів, суїцидальних думок. Тож у багатьох країнах така терапія заборонена.

Традиційно великий вплив на ставлення до ЛГБТК+ у світі мала релігія. Чимало світових релігій засуджують одностатеві стосунки, вважаючи їх гріхом. Це враховувалося у процесах формування суспільної моралі, законодавства, культури, а також легітимізувало дискримінацію. 

В Україні релігійний вплив теж відчутний. Православна церква залишається консервативною і часто виступає проти законодавчих ініціатив на користь ЛГБТК+. До прикладу, у березні 2023-го Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій виступила проти цивільних партнерств в Україні, аргументуючи це тим, що вони «несуть загрози як для інституту сім’ї, так і для ціннісних підвалин українського суспільства загалом». А в липні того ж року представники Православної церкви України затвердили декларацію «Про негативне ставлення до гріха содомії (гомосексуалізму)».

Разом із тим, останніми роками ситуація змінюється. Попри домінування консервативних релігійних поглядів, у світі поступово формується простір для більшого прийняття квір-спільноти. У цьому сенсі релігія може залишатися бар’єром, але водночас має потенціал змінюватися зсередини – так, як це вже відбувається. Адже пам’ятаємо, що попередній Папа Римський Франциск зробив відкритість до ЛГБТК+ одним із головних напрямів свого понтифікату, наголошуючи, що представники спільноти є бажаними в церкві. Ба більше, у грудні 2023 року Ватикан дозволив благословляти одностатеві пари.

В Україні європейська інтеграція, а також досвід війни, де громадяни роблять свій внесок незалежно від ідентичності й сексуальної орієнтації, посилюють дискусії про рівність і права. У суспільстві з’являється більше голосів, які наголошують на тому, що ЛГБТК+ люди так само є частиною української спільноти й заслуговують на рівні права й можливості. 

Ще одна причина неприйняття квір-спільноти – відсутність належної освіти. У школах майже не говорять про сексуальність, статеве здоров’я чи різноманіття людей. У підручниках і досі домінує модель «чоловік + жінка + дитина». Через це підлітки часто стикаються з міфами й стереотипами, які поширюються серед ровесників і ровесниць або в медіа – наприклад, що «можна стати геєм, подивившись відео про геїв».

У дорослому житті ці установки можуть підкріплювати медійні продукти й побутова культура. Досі можна почути жарти, де слово «гей» використовується як образа, або серйозні телевізійні сюжети, де транслюють міфи про «загрозу дітям з боку ЛГБТ». 

Через це й виникають міфи про квір-спільноту:

• «Це мода». У соцмережах хтось може сказати: «Ось зірки називають себе небінарними, значить, це тренд». Але якщо зазирнути в історію, то знайдемо приклади небінарних ідентичностей у культурі ще тисячі років тому.
• «Це хвороба». Насправді ВООЗ офіційно прибрала гомосексуальність зі списку хвороб ще 1990 року. Але міф живе: наприклад, у медзакладах деякі лікарі можуть досі радити «лікувати» підлітків від гомосексуальності, хоча це антинауково й травматично.
• «Це зробить мене геєм / лесбійкою / транслюдиною». Насправді жодне наукове дослідження цього не підтверджує: люди не «стають» геями чи транслюдьми від того, що просто дізналися про це більше інформації. 
• «ЛГБТК+ загрожує сімейним цінностям». Квір-люди теж створюють сім’ї, виховують дітей, підтримують близьких. Їхнє існування нічого не «руйнує».

Перші кроки до розуміння 

Багато людей, які не належать до ЛГБТК+, стикаються з бажанням краще розуміти цю спільноту – і це природно. Перший крок простий: слухати історії квір-людей. Інтерв’ю, блоги, книжки чи пости в соцмережах часто розкривають речі, які складно уявити, не проживши їх самостійно. Наприклад, на сайті Wonderzine Україна можна почитати історії бісексуальних дівчат, трансгендерних людей чи тих, хто зробив камінг-аут на роботі – і багато інших.

Корисно перевіряти інформацію. Багато міфів і стереотипів про ЛГБТК+ продовжують жити в медіа. Тому варто читати надійні джерела: міжнародні організації, правозахисні групи, дослідження, які ґрунтуються на фактах. Це допомагає відокремлювати реальний досвід людей від упереджень і вигадок.

Якщо є знайомі ЛГБТК+ люди, можна поспілкуватися з ними й запитати те, що цікавить (але за згоди людини). Важливо робити це коректно. Наприклад, не розпитувати людину, якщо вона не хоче ділитися досвідом, не знецінювати її почуття і слова. А ще не варто ставити в позицію, коли людина мусить «доводити своє право на існування». Просто вислухайте – без порад і оцінок, сприймаючи чужий досвід як інформацію, а не виклик власним переконанням.

Розуміння й підтримка проявляється всюди в повсякденному житті. Уникайте дискримінації в жартах, ставайте на захист квір-спільноти, поширюйте правдиву інформацію на цю тему – ці прості кроки роблять спільноту більш видимою і зрозумілою для тих, хто поруч.

Тобто вам не обов’язково мати той самий досвід, щоб поважати людину. Мета не в тому, щоб «відчути себе геєм / лесбійкою / транслюдиною», а в тому, щоб визнати: їхнє життя так само цінне, як і ваше.

 Фото: IMDB [Hedwig and the Angry Inch (2001)], [Blue Is the Warmest Colour (2013)], [Call Me by Your Name (2017)]