Рівність«У якийсь момент втрачаєш свою ідентичність». Як ветеранки адаптуються до цивільного життя

(Не)прийняття з боку суспільства

«А що ти там робила?», «А нащо ти туди пішла, вдома не сиділося?» – фрази, які військовослужбовиці можуть чути від суспільства. Війна змінила не лише карту України, а й уявлення про те, якими можуть бути українські жінки. Вони служать як снайперки, медикині, командирки підрозділів, офіцерки, операторки дронів, артилеристки тощо. Утім, повертаючись до цивільного життя з досвідом, який відрізняється від традиційних жіночих ролей, ветеранки стикаються з неприйняттям. Їх сприймають як менш авторитетних, сумніваються в їхньому досвіді та мотивації. 

«Коли показувала в маршрутках посвідчення, особливо старе – з 2014 чи 2016 року, – часто чула: «Ой, де ти там була?», типу в мене липове посвідчення. Деякі люди навіть казали мені в очі: «Ти його насосала, ти не була на фронті. По тобі не скажеш, що ти воювала». Дуже важко, коли тебе не сприймають. Якщо хлопці повертаються, до них ставляться з повагою, а до дівчат – зовсім інакше. У 2016–2019 роках, коли я повернулася, це було особливо відчутно. Таке ставлення дуже ранило», – ділиться сержантка, старша бойова медикиня роти 72-ї бригади Олеся Конопелько. 

Вона додає, що зараз, як і раніше, багатьом цивільним не хочеться слухати про війну. Через це ветеранки й ветерани можуть почуватися дискомфортно, адже вони не впевнені, про що розмовляти з цивільними:

«Деякі хлопці шукають способи уникнути служби, пропетляти від ТЦК, купують різні довідки, ховаються… Коли я розповідаю про фронт, мені кажуть: «Та забудь, ти ж уже цивільна». А як забути? Чотири роки на фронті – це моє життя, моє здоров’я, загинули друзі. Мене злить, коли цивільні хлопці питають, чи є в мене знайомі, з якими можна домовитися, щоб не йти на війну. Це для мене образливо й дико. Або коли вони при мені розповідають, які пропетляли від ТЦК. Блін, я не можу потрапити в лікарню, пролікувати свої хвороби, а ви всі такі «больні» й нормально «лікуєтеся».

Тіло й психіка

Бойовий досвід залишає слід не лише в пам’яті, а й у тілі. Повернувшись додому, ветеранки часто стикаються з тривожністю, порушеннями сну й емоційної регуляції. Служба, надмірні навантаження й обмежений доступ до медичних оглядів впливають не тільки на психіку, а й на фізичне здоров’я, зокрема репродуктивне. До того ж ветеранки можуть мати труднощі з прийняттям нової ідентичності.

«Моє повернення до цивільного життя було травматичним, тому що боляче було визнавати, що фізично я не стягую служити в бойових і навіть тилових підрозділах. І, як і у всіх військових, хто звільняється під час бойових дій, у мене виникло почуття провини за те, що я начебто полишаю своїх людей підлеглих, побратимів, посестер. [...] У якийсь момент ти втрачаєш свою ідентичність, начебто на мить стаєш ніким. Сьогодні ти офіцер, маєш якийсь статус, положення, а зранку прокидаєшся – і начебто ніхто», – каже Анастасія Войнаровська, ветеранка 46 окремого штурмового батальйону «Донбас» (2017–2019) та 11 окремої бригади армійської авіації «Херсон», колишня командирка штурмового відділення та заступниця командира роти, нині психологиня.

Через надмірне психоемоційне та фізичне навантаження у ветеранок може виникати посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Він може проявлятися в тому, що людина думками повертається до травматичної події, має проблеми зі сном і пам’яттю, відчуває тривожність, страх тощо. 

«У мене ПТСР, – ділиться Олеся Конопелько. – Почалися провали з пам’яттю. От я дивлюся на вазон, розумію, що це, а назвати не можу – слово вилетіло з голови. Я можу записати щось у блокнот, а тоді забути, що я це зробила. Можу навести будильник, а тоді забути, навіщо це зробила. І через це людина може психувати, зриватися на інших. [...] Починаєш думати, що ти «не така», тебе починає ламати, тебе тягне на фронт [...]. Ти вважаєш, що нікому не потрібна, і тобі хочеться вздьорнутися».

Утім, психологічний стан ветеранів і ветеранок часто можуть знецінювати, зокрема через стигму, якою досі оповита тема психічного здоров’я.

«[Хтось каже]: «Яке в тебе там ПТСР? Усе нормально. Піди до психолога, поговори, і все пройде». А насправді все може закінчитися трагічно. Багато моїх друзів, які повернулися з війни, закінчили життя самогубством на тлі посттравматичного розладу». 

Проблеми з психічним здоров’ям знижують якість життя, впливають на соціальні зв’язки та працездатність. А у складних випадках можуть призводити до небезпечних наслідків для здоров’я. Тому важливо не нехтувати своїм станом, а звертатися по допомогу до фахівців і фахівчинь, близьких чи рідних.

Проблеми програм підтримки ветеранів/-ок

В Україні поступово з’являється дедалі більше програм для ветеранів і ветеранок. Проте, за словами самих військових, їхня реалізація часто залишається неповною, а доступ до допомоги – обмеженим. Анастасія Войнаровська зазначає, що хоч хороших ідей і багато, їхня реалізація «шкандибає». Зокрема, через те, що не всі ветерани й ветеранки мають доступ до цифрових ресурсів. 

«Не всі військові – це люди від 20 до 30 років. Це чоловіки й жінки, яким по 50–60. Їм інколи важко зайти в ту саму «Дію» або хтось не хоче цього робити з певних причин. Відповідно, вони втрачають ту ж можливість отримати, [скажімо], ці 1500 гривень на ветеранський спорт», – пояснює Анастасія.

Вона наголошує на ще одній проблемі: в Україні жінка з дитиною досі сприймається як «ізольована істота» – людина, для якої практично нічого не передбачено. Зокрема, у програмах реабілітації чи групових терапіях часто не враховують потреби ветеранок, які мають дітей.

«Якщо ми не передбачаємо догляд за дітьми, ми одразу відкидаємо велике коло жінок, яким це критично потрібно. Ветеранка, яка служила, народила дитину, має ті самі права, що й інші жінки. Вона офігенна, але фактично опиняється в обмеженнях», – каже Анастасія.

Ідеться не лише про побутові труднощі, а й про базове право на відновлення. «Коли військовій потрібна реабілітація чи психологічна допомога, має бути кваліфікована людина, яка побуде з дитиною. Не випадковий сусід, а фахівець, який не травмує дитину. Бо відновлена мама – це щаслива дитина й родина. Ветеранка також може бути мамою чи дружиною військового. Загалом це настільки комплексна, глибока роль, а в нас до неї підходять дуже однобоко, поверхово», – додає вона.

Олеся Конопелько зауважує, що ветеранська підтримка з 2022 року розвивається активніше, утім, це стосується радше великих міст. А ось села й селища залишаються поза увагою. 

«У місті все набагато простіше знайти. Там є [стабільніший] доступ до інтернету, є ветеранські хаби, простори, де надають усю інформацію. А в маленьких селищних громадах ветеранами взагалі не займаються. Люди можуть не знати про програми, які допомагають ветеранам адаптуватися до цивільного життя», – зазначає Олеся.

Ці приклади показують, що система підтримки ветеранів і ветеранок в Україні досі працює фрагментарно: десь вона розвивається швидше, але водночас не охоплює значну частину тих, хто потребує допомоги. 

Катерина Приймак

очільниця «Жіночого ветеранського руху»

Як би не хотілося легких шляхів для адаптації ветеранів, найбільше зусиль докладає сама людина – ветеранка чи ветеран. Щоб повернутися до цивільного життя після важкого поранення, наприклад, треба повністю змінювати своє життя: включати спорт, щоб підтримувати якість життя, дбати про фінансову стійкість, навчатися й працювати. На жаль, професійний світ може бути доволі жорстоким.

Не варто очікувати швидких змін чи якогось рожевого суспільства, яке все зрозуміє. У нас багато внутрішніх питань, що тригерять ветеранів. Війна триває – і ті, хто повертається в цивілку, не отримують мирного життя. Є контраст: твоє життя зупинилося на війні, а в цивільному світі воно ніби й далі йде. Це дуже фруструє.

Суспільство зараз має бути сильним тилом. Але проблем безліч. Важко адаптуватися, коли ти на кріслі колісному й живеш у хрущовці на п’ятому поверсі. Університети не інклюзивні, робочі місця – теж. 

Адаптація для мене – це повернення собі життя, бо на війні втрачаються соціальні зв’язки. Часто люди не розуміють, що робити після служби, як віднайти себе. Ти втрачаєш кваліфікацію: уявіть айтівця, який три роки не працював. Його професія застаріває. Адаптація – це й про відновлення родинних стосунків, і про взаєморозуміння з дітьми. Завдань дуже багато, і перекладати все на суспільство неможливо.

Наше суспільство не завжди проявляє емпатію й намагається зрозуміти досвід ветеранів. Від цього нерозуміння виникає фрустрація. Важливо не вдавати, що ти все врахував, бо досвіди різні й можна випадково зачепити людину. Найкраще – прямо запитати, чим допомогти, як краще сказати, і не ставити нетактовних запитань. Часто цікавість цивільних видається неповагою.

Найкраща допомога від цивільних – не давати оцінок і порад поза контекстом. Краще спитати напряму. Намір допомогти вже цінний. Навіть якщо ветеран чи ветеранка цієї допомоги не потребує.

Важливо враховувати інклюзивність. Утім, це не завжди виходить. Ми якось організовували івент, поставили спікерам воду. Один із них втратив обидві руки на війні. Щоб він міг попити, треба було поставити трубочку. І я зрозуміла, що проґавила це. Було соромно, але я одразу виправила. Ми всі можемо не врахувати щось, головне – бути уважними й готовими почути.

Труднощі ветеранів і ветеранок багато де подібні. Але політики мають бути гендерно чутливими, бо бар’єри різні. Для жінок материнство може стати додатковим бар’єром. Також ветеранки стикаються зі знеціненням досвіду. Я пригадую, коли вперше отримала посвідчення УБД і показала його водієві маршрутки, він сказав: «О, Боже, ти що, стріляти вмієш?» Є також і питання здоров’я: у жінок воно охоплює репродуктивне, що особливо загострюється після служби.

Важливо розповідати різні історії, нормалізувати участь жінок у війську, приймати цю ініціативу. Бо армія в якомусь сенсі досі «морозиться» від ідеї гендерної рівності, і жінкам треба пробиватися, доводити свою спроможність, а потім стикатися з нерозумінням, осудом або міфами навколо своєї служби. 

Також важливо, щоб суспільство змінювало свій підхід до ветеранів: не героїзувати їх, але бути опорою, підтримкою й адвокатувати їхні права разом із власними. Права людини – це не ковдра з клаптиків, яку одна група перетягує на себе. Коли додаються права одних, це додається для всіх.

І наостанок: ми не в катастрофічній ситуації щодо гендерної рівності. Навіть у соціально розвинених країнах ще є проблеми, але ми рухаємося непоганим темпом. Жінка-ветеранка вже майже нікого не дивує. Права військових і ветеранок поступово розширюються, стають справедливішими, а соціальна сфера починає враховувати їхні потреби.

Як ми можемо підтримати ветеранок

1. Психологічна підтримка

Цей крок є одним із найважливіших, оскільки ветеранки часто стикаються з посттравматичним стресовим розладом, депресією та складнощами адаптації. Важливо створити безпечне середовище, де вони можуть відкрито говорити про свій досвід без осуду чи стереотипів.

Що можна зробити:

• організувати групи підтримки спеціально для ветеранок, де вони зможуть ділитися досвідом із тими, хто пережив подібне;
• забезпечити доступ до кваліфікованих психологів і психотерапевтів, які розуміють специфіку військової травми в жінок;
• створити безоплатні онлайн-платформи для психологічних консультацій;
• навчитися коректно комунікувати з ветеранками й ветеранами.

Якщо вам потрібна психологічна допомога, ви можете звернутися до «Її підтримки» – це платформа безоплатної психологічної допомоги для жінок і ЛГБТ+ людей. 

Водночас пам’ятайте, що рішення звернутися по допомогу має бути добровільним. Не слід примушувати ветеранку чи ветерана йти до психолога / психотерапевта / психіатра – це бажання має йти від самої людини, адже лише в такому разі допомога буде дієвою.

2. Професійна інтеграція та працевлаштування

Повернення до цивільного ринку праці може бути особливо складним для жінок-ветеранів через гендерні стереотипи та недооцінку їхніх військових навичок. 

«Припустімо, жінка відслужила п’ять років гранатометницею. Вона в резюме це не може написати, тому що їй скажуть: «Ну, а що це таке? Ну, клас, молодець, послужила – і все, цього не треба вказувати». І виходить, що цих п’яти років життя начебто й не було», – ділиться Анастасія Войнаровська.

Що можна зробити:

• розробити спеціальні програми перекваліфікації, які дадуть змогу адаптувати військові навички до цивільних професій;
• організувати менторські програми, де досвідчені професіоналки допомагають ветеранкам будувати кар'єру;
• надати підтримку у створенні власного бізнесу;
• проводити тренінги з резюме, співбесід і самопрезентації.

3. Соціальна інтеграція та громадська підтримка

Соціальна адаптація потрібна для успішного повернення ветеранок до мирного життя. Важливо, щоб суспільство не лише визнавало їхній внесок, а й активно підтримувало їхню інтеграцію.

Що можна зробити:

• організувати громадські заходи й фестивалі, присвячені ветеранкам, де вони можуть ділитися своїми історіями;
• створити інформаційні кампанії для подолання стереотипів про жінок на війні та показати різноманітність їхнього досвіду;
• розробити освітні програми для шкіл та університетів про роль жінок у збройних силах;
• забезпечити доступ до якісної медичної допомоги, враховуючи репродуктивне здоров’я;
• організувати спортивні й культурні активності, які сприяють соціалізації та фізичній реабілітації;
• залучити ветеранок до волонтерської діяльності та громадських ініціатив, що допоможе їм почуватися корисними та залученими до суспільного життя.

Льоля Пальчикова-Козуб, правозахисниця, громадська діячка, голова Благодійної організації, командирка «Варти Голосієво», ділиться:

«Ми зібрали ветеранську спільноту й спільноту військових, щоб хлопці та дівчата після повернення мали куди прийти. Зараз у нас є Театр ветеранів. Запустили навчання для подружніх пар – як спілкуватися після війни. 

Чому це важливо? Бо якщо ветеранів/-ок залишати наодинці, наслідки можуть бути дуже поганими. У певний момент може початися внутрішній конфлікт, бо нас не чують і не бачать. Треба, щоб у ветеранів/-ок одразу була можливість знайти підтримку. Я сама кажу: «Юзайте мене, бо дах плавиться». Я безплатно проводжу заняття з психології, мінної безпеки, вогневої та тактичної медицини. Бо я інструктор підвищеного рівня з цих предметів. 

І ще одне: якщо бачите ветерана/-ку – поговоріть із ним / нею. Про що завгодно! І обов’язково скажіть, який він / вона крутий/-а, що ви йому / їй вдячні. Нас треба залучати до всього: культурних заходів, лекцій, дискусій. Тому що нам справді є що розказати».