Рівність«Почуваюся вдома безпечніше, ніж у Києві». Як живуть квір-люди у селищах

Більшість українського квір-активізму відбувається у великих містах чи обласних центрах – саме там частіше зустрічаємо відкритих представників і представниць спільноти. Проте квір-люди різних ідентичностей є всюди, зокрема й у менших населених пунктах, де буває складніше знайти партнера чи партнерку або зробити камінгаут. 

Wonderzine Україна разом зі громадською організацією «Почута» поспілкувалися з представницями ЛГБТ-спільноти, які мешкають у селищах міського типу в різних частинах України, і дізналися про їхнє дорослішання й щоденне життя, а також про погляди місцевих на квір-людей.

Авторка: Леся Королюк

Ілюстраторка: Любов Слаутинська

Руслана

19 років, бісексуалка

живе в селищі міського типу з населенням до 10 тисяч

Я поки ще не відкрилася сім’ї, і в оточенні про мою орієнтацію публічно не знають

Я не завжди знала, що бісексуальна, бо спочатку про це просто не замислювалася. Мені певний час подобався хлопець, але також і старші жінки. За замовчуванням я вважала себе гетеро, але не надто переймалася цим питанням. Якось перед початком повномасштабного вторгнення я дуже зацікавилася всесвітом Marvel, почала читати фанфіки та знайомитися з іншими фанатками. У той період я зрозуміла, що мені подобаються дівчата, і що я точно не гетеро.

У своєму селищі я живу все життя, тут зараз навчаюсь і працюю. За весь час я не зустріла тут жодної квір-людини й досі не знаю, чи є тут ще хтось зі спільноти, окрім мене. Думаю, якщо вони є, то або виїхали до міста, або приховують свою ідентичність, або взагалі себе не ідентифікують як представників чи представниць ЛГБТ-спільноти. Люди в нас тут загалом доволі замкнуті. Знайти стосунки дуже важко, і то лише онлайн, адже наживо знайомитися може бути небезпечно.

Бути відкритою квір-людиною в нас доволі ризиковано. Багато молоді виїхало, натомість лишилися переважно люди старших поколінь, так би мовити, «старої закалки», які можуть тебе засуджувати

Я поки ще не відкрилася сім’ї, і в оточенні про мою орієнтацію публічно не знають. Поки що я працюю над тим, щоб налаштувати рідних на те, що бісексуальність – це нормально. Бути відкритою квір-людиною в нас доволі ризиковано. Багато молоді виїхало, натомість лишилися переважно люди старших поколінь, так би мовити, «старої закалки», які можуть тебе засуджувати. Вони зазвичай вважають, що негетеро-орієнтація – це якесь психічне порушення, а у ЛГБТ-людей щось «не в порядку з головою». Я почувалася би дуже небезпечно, якби вирішила відкритися, адже в селищі всі одне одного знають, тут не так, як у великому місті. Якщо ти зробиш щось незвичне на кшталт камінгауту, про це знатимуть усі, і навряд чи ти отримаєш велику підтримку. Тебе можуть забулити, засудити, можливо, навіть напасти на тебе. 

Я вважаю, що це проблема суспільства загалом, а саме пострадянської культури. Тебе будуть засуджувати за будь-які прояви індивідуальності, за щось відмінне від більшості. Люди тут ніби зроблені під копірку, нічим одне від одного не відрізняються. Вони вороже налаштовані до чогось нового, у них у голові є певні давно нав’язані правила життя, у яких вони навіть не сумніваються. Є просто категорії «правильно» й «неправильно», а чому так і чи має бути так далі – про це ніхто не думає. Це стосується й багатьох представників молоді, які дивляться на незвичні прояви сексуальності зі зневагою й нерозумінням. У місті з цим, гадаю, простіше: ти можеш бути вільнішою, оскільки тебе ніхто не знає й ти нікого не знаєш. Також у містах більше прогресивних людей, які більше знають про ЛГБТ-спільноту. 

Гадаю, має пройти певний час, щоб у суспільстві з’явилося більше людяності та прийняття, щоб радянські впливи зникли разом зі старими, вбитими в голову правилами.

Вайн

27 років, небінарна квір-людина

живе в селищі міського типу з населенням до 6 тисяч

Найсумніше в селі під час самоусвідомлення – це коли тобі здається, що ти тут зовсім сама

Те, що я квір-людина, помітила ще з дитинства. Тоді дивилася різні телепередачі про зірок, де розповідали, зокрема, і про нецисгендерних і негетеро-людей. Я дуже уважно слухала й намагалася не видати, що мені це цікаво. Звісно, репрезентація квір-спільноти там була жахливою, але для мене в ті часи без інтернету це був єдиний спосіб дістати якісь крихти інформації на цю тему.

Гадаю, телевізор та об’єктивація жінок у нульових також привчили мене сприймати сексуальним лише жіноче тіло. Водночас себе я такою не сприймала; мені здавалося, що я – це щось інше. Я відчувала, ніби відігрую фемінність, але водночас це не дуже виходить, бо в мене ніколи не було канонічної фігури, я не була худою, почувалася незграбною. У певний період я дуже вдарилася в маскулінність. Пригадую, як мені хотілося мати андрогінну зовнішність, але в селищі не було доступу до красивого одягу, щоб презентувати себе, як подобається. Проблемою було також пофарбувати волосся, адже це могло викликати нерозуміння в інших. У чорний я пофарбувалася ще в школі, років у 13, а потім дуже коротко постриглася, і це викликало великий шок. У яскраві кольори почала фарбуватися вже на першому курсі. 

Знаю, що кілька людей із селища дивилися мої етери в тіктоці й підтримували мене. Гадаю, тут є люди з різними поглядами, але я почуваюся вдома безпечніше, ніж у Києві

Найсумніше в селі під час самоусвідомлення – це коли тобі здається, що ти тут зовсім сама. Попри це, я була досить відкритою, не приховувала свою ідентичність ні від кого, можна навіть сказати, що показувала її демонстративно. Мені хотілося викликати реакцію та провокувати. Я часто малювала ілюстрації за мотивами манги чи аніме про квір-стосунки, була в субкультурі емо, де, до речі, неконвенційна гендерна експресія та негетеро-орієнтація були нормалізованими. 

Я не стикалася з відвертим насильством у селищі через це, хоча були погрози саме через належність до емо. Дехто, як-от моя шкільна подруга, приймали мене. Інші казали, що я «переросту», і з того часу мені дуже хочеться довести своїм життям, що я насправді така і є й переростати не збираюся. Мама спочатку вдавала, що нічого не відбувається. Коли ми намагалися поговорити, я бачила, що їй неприємно порушувати ці теми. Вона намагалася мене переконати, що мої стосунки з дівчатами в інтернеті – це просто дружба. Зараз вона вже приймає мене.

Перші стосунки в мене починалися з інтернету. Знайти в себе в селі когось здавалося неможливим – тільки через роки я дізналася, що тут була ще як мінімум одна квір-людина. Шукала у ВК, з ким можна зустрітися в Києві, адже для мене тоді було важливо «перевірити», чи дійсно мені подобаються дівчата, відчути все фізично, поцілуватися. Так в 11 класі я вперше самостійно поїхала до Києва на побачення, і це було суцільне захоплення.

Протягом 10 років я навчалася та працювала в Києві, а торік вирішила повернутися в рідне селище. Гадаю, я взяла від Києва все, що могла – це й контакти, і досвід. Дуже боялася втратити зв’язок із цим містом, тому що здавалося, що повернутися до себе в село – це якийсь відкат. Але жити в селищі, маючи дистанційну роботу під час повномасштабної війни – це й безпечніше, і дешевше, і ближче до природи. Ти можеш у будь-який момент просто вийти посидіти в себе в садку в капцях. Тут менше людей, менше очей. Зараз живу тут із партнером, а партнерка мешкає за 40 хвилин їзди, тож можемо приїжджати одна до одної. У мене немає відчуття, що я тут засиджуюся – навпаки, так часто кудись їжджу, що вже хочеться довше побути вдома. Підтримувати зв’язки з друзями зараз також не проблема, ми досі періодично бачимося в Києві. Для мене дуже цінно мати можливість повернутися в рідне селище, адже зараз так багато людей втратили свої домівки й можливість бачитися з рідними. 

Я ніколи не бачила, щоб у селищі люди організовувалися в агресивні формування, робили акції проти ЛГБТ-спільноти чи нападали на когось за належність до ком’юніті. Тут, на відміну від Києва, до мене ніколи не підходили на вулиці, щоб сказати чи зробити щось погане, хоча спершу я тривожилася через це. Знаю, що кілька людей із селища дивилися мої етери в тіктоці й підтримували мене. Гадаю, тут є люди з різними поглядами, але я почуваюся вдома безпечніше, ніж у Києві. Можливо, до мене просто звикли, а можливо, тут немає організованої протидії через відсутність фем-квір-активізму. Мені було би цікаво спробувати копнути в цьому напрямі й дізнатися, як місцеві справді налаштовані. Хотілося би спробувати й тут зайнятися феміністичним і квір-активізмом, але в доступному форматі, спочатку не використовуючи слів «ЛГБТ», «фемінізм», а вживаючи загальні «права жінок» чи «права людини». А потім уже дивитися за ситуацією. Звісно, навіть це може бути ризиковано. Адже в місті ти можеш переїхати в інший район, розчинитися серед людей, а тут таке неможливо.

Анастасія

18 років, бісексуалка

живе в селищі міського типу з населенням до 7,5 тисяч

Мені часто доводилося чути негативні коментарі від односельчан щодо людей негетеро-орієнтації

З дитинства й у підліткові роки я закохувалася лише у хлопців, проте одного дня, коли мені було майже 16, я зрозуміла, що маю романтичні почуття до однокласниці. Тоді це мене збентежило й вразило, адже я ніколи не відчувала нічого схожого до дівчат. Певний час я намагалася це забути, гадаючи, що це було просто надто сильне захоплення стилем та особистістю людини. Проте через кілька місяців я все ж зрозуміла, що це й справді були романтичні почуття.

Шлях прийняття власної ідентичності пройшов для мене досить добре, адже я завжди позитивно ставилася до ЛГБТ-людей і ніколи не могла зрозуміти, за що їх ненавидить стільки людей. Звісно, не обійшлося без маленької внутрішньої гомофобії, але так було скоріше через те, що людям властиво відчувати страх або збентеження перед чимось неочікуваним і новим. Своєму шляху швидкого прийняття я завдячую оточенню, серед якого опинилася під час навчання в 10 класі. У нашій школі було багато людей, які негативно ставилися до квір-людей, проте всі мої подруги мали неймовірно гарне ставлення до ЛГБТ-спільноти. Через це я не почувалася самотньою й мала своє коло однодумиць і класних людей, які підтримували й любили мене незалежно від орієнтації.

У плані відкритості місто дає більше свободи. Ти менше переймаєшся, що через твої вподобання й ти, і твоя родина отримають суспільний осуд

У нашому селищі доволі багато квір-персон серед молоді, що не бояться бути відкритими серед своїх однолітків і друзів. Коли я навчалася у старшій школі, у нашому класі четверть людей належала до ЛГБТ-ком'юніті. Мені завжди було кумедно, коли я чула гомофобні вигуки деяких своїх однокласників, що навіть не підозрювали, як багато тих кого вони ненавидять, сидять із ними поруч в одній кімнаті.

Пригадую ситуацію, коли в нашу школу прийшла нова молода викладачка, і дехто з її колег почали підозрювати, що вона, можливо, квір-персона. Невідомо, чи це було правдою, проте ставлення від старших учителів до неї стало дещо натягнутим, хоча учні її обожнювали. Також мені часто доводилося чути негативні коментарі від односельчан щодо людей негетеро-орієнтації. Гадаю, це через те, що більшість нашого населення складають люди старшого віку, які мають свої незворушні негативні переконання. Гадаю, якби хтось наважився відкритися, ставлення до цієї людини могло б дещо погіршитися: люди могли би стати менш приязними й більш відстороненими. На щастя, випадків побиття за рогом, як мінімум відомих, не траплялося. 

Мої батьки мають неоднозначне ставлення до ЛГБТ-людей. Мама ставиться нейтрально й доволі толерантно, навіть підтримує ком'юніті та вважає, що це абсолютно нормально. Тато має негативне ставлення, хоча й іноді намагається переглянути свою думку, згадуючи про позитивних відомих квір-особистостей. Це одна з причин, чому я вважаю, що важливо не боятися публічно заявляти про свою ідентичність. Так світ не забуває наш голос, він чує, і ми скеровуємо його на шлях розуміння, що квір-персони – це теж люди, із золотими серцями й повними любові душами. Поки що я не планую робити камінгаут, адже попри нібито хороше ставлення батьків, я все ще не знаю, яку реакцію можу отримати. Через це відчуваю тривогу, незахищеність і невизначеність у тому, яким стане моє спілкування з батьками.

Мої відчуття від перебування в місті дуже сильно відрізнялися від досвіду життя в селищі. У місті я могла вільніше тримати кохану людину за руку чи обіймати її, адже знала, що серед перехожих немає нікого, хто знав би нас особисто, і більшість людей настільки заклопотані, що навряд чи звертають на це увагу. У плані відкритості місто дає більше свободи. Ти менше переймаєшся, що через твої вподобання й ти, і твоя родина отримають суспільний осуд. У майбутньому я планую жити в місті, адже воно толерантніше до різноманіття. Мене приваблюють перспективи безпеки й можливостей знайти коло однодумців.

Водночас я вірю в те, що ставлення до квір-ком’юніті в селищах змінити можливо, але це дуже довгий і повільний процес. Гадаю, щоб це сталося, потрібно поступово відкриватися та заявляти про себе, щоби більше людей бачило, як насправді багато квір-персон у нашому суспільстві. Нас не мають вважати рідкісним явищем третього ступеня небезпеки. Також дуже важливим є проведення публічних лекцій і заходів про те, що ЛГБТ-люди – це норма. Це допомагає зрушувати межі в головах. Не менш важливо й збільшувати відповідальність за цькування та переслідування на ґрунті ненависті. Найголовніше не дозволяти нікому заглушити твій голос і не вірити тим, хто називає тебе помилкою. Помилка не у квірності, а у свідомості людей, які продовжують бездумно ненавидіти.