РівністьЩо таке трансрозслідування й чому це шкодить усім
Упередженість і моральна паніка
З поширенням тренду на консерватизм і роздмухуванням маніпуляцій про ЛГБТ-спільноту, можна говорити про нову хвилю трансфобії, що охоплює соцмережі та реальний світ. Один із її проявів – рух трансвестигейшну й загальний тренд на «перевірку» деяких людей на цис- чи трансгендерність. Це призводить до помилок, непорозумінь і суперечок, які можуть нашкодити всім.
Розбираємося, у чому суть цього феномену й у чому шкода надмірної негативної уваги на чужій ідентичності.
Матеріал реалізовано громадською організацією «Почута» за сприяння RFSL - Шведської федерації за права ЛГБТКІ в рамках програми «Стійкі рухи, сильніші спільноти».
Авторка: Леся Королюк
Що таке трансрозслідування
Трансвестигейшн (від trans – трансгендерність та investigation – розслідування) – це конспірологічний рух, учасники якого впевнені, що багато відомих і впливових людей насправді є трансгендерними та приховують це. Прихильники цієї ідеї роблять висновки здебільшого з фото та відео людей, вишукуючи в них найдрібніші ознаки «обману». Часто придивляються до рис обличчя, форми черепа, ширини плечей і талії, намагаються роздивитися у складках тканини геніталії, а також оперують поняттями «чоловіча» чи «жіноча» енергія, описуючи поведінку чи власні враження від людини. Об’єктами таких розслідувань найчастіше стають попзірки, актори й акторки, але нерідко можна побачити «аналіз» фото політиків і політикинь, спортсменів і спортсменок. Наприклад, однією з улюблених героїнь трансвестигаторів є Мадонна – її фото розбирають на пікселі, будуючи «неспростовні» аргументи на користь того, що співачка насправді народилася чоловіком.
Теорія, на основі якої виник рух трансвестигейшну, публічно виникла на початку 2017 року і певний час була не надто популярною, проте відродилася й поширилася в соцмережах у 2023–2024 роках. Причиною, чому так сталося саме зараз, вважають привертання консерваторами уваги до теми трансгендерності. Як наслідок поширення фейків і маніпуляцій деякими консервативними медіа, суспільство почало поляризуватися за ставленням до трансгендерності, а також загалом більше звертати увагу на це явище. Іноді ситуація доходить до моральної паніки, через що дехто починає звертатися до конспірології, робити безпідставні звинувачення й іще більше радикалізуватися.
Коли трансфобія стала мейнстримом
Радикальних конспірологів, які вірять, що транслюди керують світом і вчиняють таємні ритуали, все-таки відносно небагато. Але трансфобна риторика та спроби «викрити» тих чи інших людей, на жаль, досі популярні, особливо в консервативних колах. Навіть якщо радикальна конспірологія видається неправдоподібною, все-таки вона має деякі спільні риси з більш мейнстримною течією трансфобії. Вона теж має за основу страх перед трансгендерними людьми, неповагу до них і їхньої приватності. Своє несприйняття трансгендерних людей прихильники цієї течії запаковують у різні обгортки, деякі з них нібито навіть захищають права жінок. Причому в результаті від наклепів і ненависті нерідко страждають і цисгендерні люди.
Одним із найяскравіших нещодавніх прикладів цьому є обговорення гендеру алжирської боксерки Іман Хеліф, яка здобула золоту медаль на олімпійських іграх у Парижі цього року. Після того, як спортсменка виграла бій проти італійки Анжели Каріні, на жінку посипалися звинувачення в нібито трансгендерності чи інтерсексності. Усе через те, що спортсменка виглядає маскулінно, а також через слова Каріні про те, що «вона ще ніколи не отримувала такого сильного удару» під час бою з Хеліф. Паливом, на якому розгоралися дискусії й наклепи, був недопуск алжирки на Чемпіонат світу з боксу серед жінок 2023 року, де вона буцімто «провалила тест» і була визнана «біологічним чоловіком». Версії того, у чому були суть і висновки тесту, різнилися, адже публічних результатів немає. Іман довелося захищати себе й доводити, що вона цисгендерна жінка, і навіть попри це, деякі користувачі були незадоволені й вимагали надійніших доказів.
Цей кейс став відомим ще й завдяки тому, що коментували його публічні люди. Зокрема, проти боксерки висловилися Дж. К. Ролінґ, Ілон Маск і Дональд Трамп. Вони підхопили й поширили фейк про те, що алжирка – трансгендерна людина, а також різко висловилися про те, що трансжінкам не місце в жіночому спорті, і вони становлять загрозу.
Жертвами підозр і наклепів стали й інші олімпійські спортсменки. Боксерку з Тайваню Лінь Ютінь теж свого часу дискваліфікували з Чемпіонату світу з боксу серед жінок, а під час олімпійських ігор її ідентичність ставили під сумнів, стверджуючи, що вона буцімто не жінка й має фізичну перевагу над іншими учасницями. Регбістка Ілона Маєр розповідає, що її називали чоловіком і занадто маскулінною через широкі плечі та м’язисте тіло.
Загалом історії про підозри в трансгендерності та неповагу до приватності в таких випадках не є новими. Жінок, які хоча би трохи не відповідають сучасному західному канону фемінності, підозрювали в тому, що вони «потайки чоловіки». Таке траплялося, наприклад, із Леді Гагою, у якої на фото намагалися роздивитися пеніс, Мішель Обамою, яка буцімто має чоловіче тіло, Тейлор Свіфт та іншими знаменитостями. Частково такий інтерес до тіл зірок можна пояснити звичним і давнім захопленням плітками про відомих людей і вишукуванням дрібниць про їхнє приватне життя. Проте до цієї цікавості тепер додалася ще й трансфобія, страх перед трансгендерними людьми, яких дехто вважає загрозою. Цим користуються деякі консервативні політичні сили, роздмухуючи паніку й вибудовуючи на ній свої популістичні гасла.
Чому шукати й вимагати доказів про стать – це шкідливо?
Це просуває гендерні стереотипи
Трансвестигейшн можливий завдяки тому, що в суспільстві є певні канони фемінності й маскулінності, які в масовій свідомості асоціюються з тим, як мають виглядати й поводитися жінки чи чоловіки. Наприклад, із фемінністю в західній культурі асоціюються делікатні форми тіла, вузькі плечі, невеликий об’єм м’язової маси, а з маскулінністю, навпаки – певна грубість обрисів тіла й обличчя, виражені м’язи, масивна статура. Ці уявлення дійсно відбивають те, як виглядають середньостатистичні цисгендерні жінки й чоловіки, проте не враховують, що це не єдині можливі й нормальні варіанти, а також те, що навряд чи взагалі є багато людей, які відповідають канонам своєї статі на сто відсотків. Адже є широкоплечі жінки з низьким тембром голосу й чоловіки, схильні мати струнке худорляве тіло та високий, м’який голос. Також прихильники трансвестигейшну часом забувають про існування інтерсекс-людей, які можуть відрізнятися від канонічного чоловічого чи жіночого тіла в дуже багатьох варіаціях.
Тіла можуть змінюватися через різні чинники, як-от зміна звичок харчування чи заняття спортом. Спортсменки, які покладаються на силу, нерідко мають розвинені м’язи й досягають фізичних показників, що перевищують здібності середньостатистичних жінок, які не практикують спорт. Також тіла різняться залежно від расових особливостей, тож далеко не всі люди відповідають західним білошкірим канонам.
Це підсилює ідею про те, що трансгендерні люди небезпечні
Ознаки трансгендерності в людях вишукують саме тому, що вважають цю ідентичність небезпечною – чи то для дітей, чи для жінок, або з іншої причини. Головне те, що трансгендерні люди в такому упередженому світогляді виступають загрозою, яку потрібно виявити і якої варто уникати.
Трансфоби вважають, що трансгендерність – це хитрість, спроба обманути суспільство, змусити його повірити в щось, що вигідно транслюдям. Наприклад, у випадку із суперечкою про стать Хеліф, консерватори заявляли, що транс- та інтерсекс-люди загрожують жіночому спорту, намагаючись отримати перевагу над апріорі слабшими за себе. Також поширені побоювання, що трансжінки – це насправді чоловіки, які маскуються, щоб проникати до жіночих просторів і переслідувати інших жінок.
Цей страх, найімовірніше, проростає з нерозуміння феномену трансгендерності, а також численних фейків і маніпуляцій про нього, які ще й додатково роздмухують певні політичні сили.
Це сприяє мізогінії
Звинувачення в бік жінок у ході трансрозслідувань досить поширені. Причому страждають від них і транс-, і цис-жінки.
По-перше, консервативні та всіляко упереджені погляди змушують жінок вписуватися в досить вузькі рамки звичної традиційної фемінності. Це обмежує простір для самовираження всіх, а гендерно неконформним жінкам майже не дає шансу вважатися нормальними й почуватися прийнятими суспільством. Також це дискримінує тих, чиї біологічні показники можуть певною мірою відрізнятися від бездоганного канону. Адже є жінки, які мають схильність до вищих рівнів тестостерону, а дехто при зовнішньо звичайному жіночому тілі мають XY хромосоми (про які можуть і не здогадуватися без генетичних тестів).
По-друге, у такому світогляді жінки втрачають усе більше суб’єктності, а також виступають слабкими жертвами. У випадку з Хеліф одним із «доказів» на користь її трансгендерності була сила спортсменки, якої, за логікою критиків, у жінки не мало би бути. Іноді за страхом чиєїсь гіпотетичної трансгендерності можна втратити об’єктивний погляд і почати домислювати гендерні й біологічні рамки, яких насправді не існувало.
Загалом різні кейси непорозумінь щодо статі й гендеру людей можна було би використати як приклад тому, що ані гендерні, ані статеві критерії не є цілковито універсальними й сталими. Звісно, є певні відправні точки, які ми не можемо ігнорувати, особливо в медичних питаннях. Проте було би корисно не вибудовувати нові гендерні рамки, у які нібито мусять вписатися всі, а практикувати інклюзивність і вивчати варіативність людської природи.
Коментарі
Підписатись