Плейліст30 улюблених пісень команди «Білкіс»

Музика завжди була частиною моєї особистості. З семи років я граю на фортепіано. З того часу, як пройшла Bratz Rock Angelz, марила власним гуртом. Для цього навчилася ще й грати на гітарі та писати пісні. Думаю, бачила себе дорослою в амплуа умовної Авріл Лавін: бунтарки в кедах із кольоровими пасмами й в емо-естетиці. У результаті музика не стала моєю професією, але лишилася моєю розрадою. І, думаю, це на краще.

У дитинстві особливо перебирати не доводилося: що скидали через блютуз – те й слухала. Деякі пісні й виконавці, які почала слухати ще у школі, лишилися зі мною дотепер. Найсильнішу емоційну привʼязаність я маю до Tokio Hotel. Альбом Humanoid – це для мене викручене на максимум відчуття власної підліткової інакшості, самотності й бажання знайти квірне кохання та розуміння.

У підліткові роки, коли була емо й уже мала доступ до інтернету, вважала, що слухати будь-що, крім року – кринж. І показово, що в більшості це були чоловічі гурти: Three Days Grace, Thousand Foot Krutch, My Chemical Romance. Дівочих на той час було не так уже й багато. Якщо жінки й були, то здебільшого в ролі вокалісток, як-от у Paramore, Evanescence, The Pretty Reckless. Подолавши внутрішню мізогінію й відкинувши культ буття «не такою, як інші дівчата», полюбила й дівочу попмузику. Наразі мій плейліст дуже хаотік. Але стараюся слухати більше дівчат і квірят (особливо українських). І, звісно, викидаю всіх проросійських чи консервативних вестернерів. 

У музиці, яку слухаю зараз, шукаю більше те, чого бракує мені самій: упевненість, зухвалість, cunty вайб. А створювати власну музику – це для мене терапія.

У підліткові роки, коли була емо й уже мала доступ до інтернету, вважала, що слухати будь-що, крім року – кринж

Для мене музика завжди була частиною світогляду та способом осмислювати себе. Одні з найкращих спогадів про дитинство в мене пов’язані з джазом: як батьки щовечора вмикали вдома диски, як мама розповідала про Біллі Голідей і вчила розпізнавати її тембр, як їздили в Коктебель на музичний фестиваль. Я змалечку засвоїла думку про те, що деяку музику (зокрема й джаз) забороняли в тоталітарних країнах саме через те, що вона змушує людей мислити та плекати внутрішню свободу.

У підлітковому віці я почала слухати класичний рок і захоплюватися творчістю Девіда Бові. Для мене він став без перебільшення ідолом, взірцем і найбільшим натхненням, бо його музика надзвичайно допомогла мені в непростий юний вік. Саме він допоміг мені прийняти в собі й гомосексуальність, і небінарність, і загалом дивакуватість, яка не давала мені вписатися в конвенційне суспільство. Я дуже горювала, коли Бові не стало, і вже нікого з артистів не змогла полюбити настільки сильно, та й не маю в цьому потреби. Він залишається для мене чимось на кшталт зірки в небі, яка, хоч і неосяжно далеко, але завжди присутня, завжди світить і дає приємне підбадьорливе відчуття, коли на неї підводиш погляд.

Зараз у мене немає абсолютно улюблених артистів. У моєму плейлісті між собою уживаються метал, брейк-кор, хардкорна електроніка, моряцькі народні шанті, гіперпоп, кейпоп і сітіпоп. Вибір залежить від настрою й ситуації: під одне я працюю, під інше гуляю чи займаюся в залі, окремий плейліст у мене для творчого письма. Але, як і раніше, музика досі допомагає мені впоратися з емоціями, відчути себе собою та плекати внутрішню свободу.

Я завжди прагну, щоб виконавці, яких я слухаю, були близькими мені за поглядами, або принаймні не робили відверто огидних речей. Мені неприємно пускати в душу тих, хто співпрацює з росією чи має гомо/трансфобні, сексистські погляди. На жаль, не завжди це можна дізнатися одразу, і мені прикро, що я мушу постійно перевіряти репутацію музиканток і час від часу розчаровуватися через щось нібито незначне, у той час, як величезна кількість людей продовжує просто слухати російське. 

Я завжди прагну, щоб виконавці, яких я слухаю, були близькими мені за поглядами

Десь у 2009 році ми зі шкільними подружками почали входити у свій підлітковий прайм та, поглинаючи пісні Sum-41, Linkin Park, Three Days Grace й Evanescence, вирішили стати панками. Одного сонячного дня мій вітчим (вірогідно, це єдина гарна річ, яку він зробив для мене) зупинив мене на подвірʼї та дав послухати трек із колоночок телефону. Це були Paramore – Fences. І це стало тим спогадом, який бачиш чіткіше за будь-який момент із дитинства. Знаєте, ніби хмари розійшлися, і стало зрозуміло, що все моє життя йшло до цих трьох хвилин. Виявилося, що всі мої мрії та настрої просто зараз утілює вокалістка гурту – Гейлі Вільямс. І відтоді мені було дозволено все те саме: фарбувати волосся в яскраві кольори, голосно співати, писати пісні, виступати, збирати свій бенд.

Зараз у ретроспективі я розумію, що тоді кейс Гейлі Вільямс підсвітив для мене проблему мізогінії. Тоді Гейлі була одна з небагатьох бенд-лід сінгерок на американських панк-рок фестивалях. В інтерв’ю вона розповідала, як їй, 14–16-річній дівчині, треба було постійно доводити, що вона має право бути там нарівні із чоловіками, і що вона там не почувалася безпечно. Тоді вона намагалася бути фізично агресивнішою за всіх: «сильніше кричати, сильніше трясти головою, плювати далі за інших».

Наразі її шлях надихає, бо, зрештою, за кілька років те, що робило її аутсайдеркою сцени, стало одним з її найкультурніших впливів. Гейлі стала іконою емо-панк сцени, трендсетеркою кольорового волосся, а також інфлюенсеркою для інших дівчат, які росли на музиці Paramore та вже самі лідують у популярних альтернативних гуртах. “Lots of girls… wanted to grow up to be Hayley Williams” – і я теж!

Paramore лишаються зі мною завжди, це як та сама подруга, з якою ви можете не спілкуватися тижнями чи місяцями, а потім зустрітись і все одно почуватися, як сім’я. 

А загалом мій музичний смак гнучкий, і він частіше будується навколо альтернативи, року, фанку, джазу, блюзу та Сабріни Карпентер.

Я не шукаю музику свідомо, але завжди ловлю себе на тому, що починаю по колу слухати треки, які на цей час корелюють із моїми думками, станом, періодом у стосунках з іншими людьми. Наприклад, зараз я в терапії працюю зі своєю агресією й тим, як її проявляти. У плейлісті зʼявляється зухвалий трек Paramore – Burning Down The House (кавер на Talking Heads). Під нього завжди хочеться танцювати, підспівувати та витрушувати все із себе. Або ж агресивний Black Sabbath – Under the Sun/Every Day Comes and Goes (Live). І так само із Сабріною Карпентер. Вона майстерно зневажає чоловіків, загортаючи це в солоденький поп. Дуже терапевтично та під будь-яку ситуацію.

Я не шукаю музику свідомо, але завжди ловлю себе на тому, що починаю по колу слухати треки, які на цей час корелюють із моїми думками

Якщо бути відвертою, я не можу сказати, що музика змінювала мої думки. Вона радше завжди була відображенням того, що вже є в моїй голові. Музика могла підсилювати мій настрій або, навпаки, допомагати заспокоїтися, коли мене щось перевантажувало.

Водночас я ніколи не асоціюю певні періоди свого життя з конкретними піснями. У мене взагалі не виникає музичної ностальгії: я не чую якусь композицію й не повертаюся подумки в певний момент свого життя.

Музика часто стає для мене джерелом нової інформації. Я дуже люблю, коли в піснях є якісь культурні чи історичні факти. Буває, чую згадку про якусь подію або явище, зацікавлююся, а потім сідаю окремо це рісьорчити. Наприклад, U2 – «Sunday Bloody Sunday» відсилає до події Bloody Sunday 1972 року в Деррі, коли британські солдати застрелили учасників маршу за права людини. The Cranberries – «Zombie» – про двох дітей, загиблих унаслідок вибуху у Воррінгтоні під час конфлікту в Північній Ірландії. OMD – «Enola Gay» названа на честь літака, який скинув атомну бомбу на Хіросіму 6 серпня 1945 року. Себто музика не обов’язково змінює мої погляди, але дуже часто приводить мене до нових тем та інформації.

Раніше я була під сильним впливом культури й інформаційного простору країни-терористки. Я переважно слухала те, що було популярним і просто форсувалося навколо мене. Я відверто не бачила альтернативи у своєму середовищі. Українська музика була чимось невідомим, іншомовна – чимось дуже далеким.

На щастя, ще до повномасштабного вторгнення почався активний публічний дискурс про це. Тоді я почала думати, що саме я слухаю, чи дійсно мені це подобається та чи згодна я з тим, що транслюють ці виконавці. І в результаті мої музичні смаки змінилися абсолютно кардинально.

Я також думаю, що це загалом дало мені поштовх як людині – краще зрозуміти власну відповідальність і за своє життя, і за те, що я приношу в суспільство. Не бути амебою, яка просто пливе за течією, робить щось, щоб сподобатися комусь і не створити конфлікт, а проявляти себе, реалізовуватися та ставати новою особистістю – такою, якою я сама хочу себе бачити, своїм «максимумом». Для мене це ніби зміна системи мислення – на активнішу та критичнішу.

Мої смаки напряму пов’язані з моїми поглядами, і я доволі перебірлива у виборі музики. Я свідомо перезібрала свій плейліст і прибрала з нього багато виконавців і виконавиць, чиї погляди з моїми не збігаються. Наприклад, я викинула The Weeknd – зокрема, через його пісню, де лесбійство подається як певний період життя, який можна виправити чоловіком. Для мене це один із прикладів гомофобної позиції, через яку я не хочу слухати певного виконавця. Для мене важливо, що саме людина транслює у своїй музиці та яку позицію займає. Так само з плейліста зникло багато виконавців і виконавиць, які взаємодіють із росіянами або загалом проявляють своє пасивне чи, ще гірше, заохочувальне ставлення до вторгнення росії в Україну.

Водночас це не означає, що я звузила собі музичне поле. Навпаки, коли з плейліста зникли певні виконавці, моє музичне середовище значно збагатилося іншими – тими, чия творчість і чиї погляди мені близькі.

Зараз я набагато більше люблю інструментальну музику, різні інді-жанри й те, у що закладена якась нова для мене думка. Люблю довгі треки – приблизно від п’яти хвилин і більше. Популярна музика мене не відштовхує, але вона часто швидко забувається, тому я зазвичай не слухаю її тривалий час. Але водночас я люблю й повну протилежність – брейнротну музику, типу нявкання чи «Пес Патрон». Вона просто дає швидкий дофамін і вимикає мозок.

Зараз я набагато більше люблю інструментальну музику, різні інді-жанри й те, у що закладена якась нова для мене думка

Я пам’ятаю, як їздила в машині батька, і він умикав «барабани» – дуже ритмічну та запальну музику. Мені вони й досі нагадують дитинство. Згодом я почала займатися бальними танцями, і музика стала для мене набором ритмів, під які я могла рухатися та вигадувати хореографії. Найулюбленішим було їхати на машині, дивитися у вікно, слухати пісні й уявляти танці, які я могла б поставити під неї.

Музика зараз допомагає мені пропрацьовувати емоції. Коли я відчуваю, що не висловила їх удосталь, умикаю якусь сумну вокальну пісню та підспівую хоч по п’ять разів поспіль, поки не відпустить. Мені завжди подобалися баладні поппісні, як в Adele, Емі Вайнгауз, Sade. Іноді вмикаю дуже активні іспаномовні треки або реп-виконавиць типу Doechi. Також у буремні підліткові часи я підсіла на Ghostamane – це такий крик і розрив, і він усе ще допомагає, коли охоплює злість. Мені також подобається, як музика єднає в групових сетингах – як ми всі знаємо та співаємо «Червону руту» або замовляємо зіграти пісні «Океану Ельзи» на гітарі під час тусовок. 

Зазвичай зараз я знаходжу музику через тікток або в рекомендаціях ютубу, тож якщо вона мені подобається, то через звучання, мелодію чи текст. Лише якщо я справді захоплююся – тоді буду досліджувати, хто виконавиця чи виконавець та які її чи його погляди. І як же чудово почуваєшся, коли виходить знайти проєкти, як-от Sofia Isella, де і текст, і посилання, і вайб збігаються з моїми поглядами. Мені також важливо та щиро приємно слухати лесбійок – зараз я обожнюю кайфувати під реп Young Miko. Загалом якщо політичні погляди виконавиці чи виконавця суперечать моїм цінностям – для мене це переконливий аргумент перестати слухати її або його.

У підлітковому віці я ще не цуралася російських виконавців. Тепер я відкриваю для себе сучасну українську сцену та її приховані діаманти, наприклад, Лея з альбомом «Бестіарій» чи renie cares. 

А ще я дуже ціную живі виконання, особливо барабани. Будь-яка пісня звучить краще наживо, якщо грають толкові музиканти. Я й раніше завдяки танцям знала джаз, але із часом справді полюбила саксофон. Зараз мені подобається Jay Ragsdale – його треки дуже популярні в тіктоці.

Мені також важливо та щиро приємно слухати лесбійок – зараз я обожнюю кайфувати під реп Young Miko

Найбільше я люблю, коли пісні нагадують про приємні спогади. Ностальгія – це сильна емоція для мене. Памʼятаю, як в 11 класі слухала перший альбом Олівії Родріго «Sour». Він назавжди буде асоціюватися з тим безтурботним літом. Пам’ятаю пісню «Vienna», яку слухала у Відні з подружкою на сходах палацу. А ще майже кожен трек із праймового Євробачення у 2021 році є для мене особливим. З дитинства теж є іконічний спогад: як тато на повторі включав «Love You Like A Love Song» Селени Гомес, і я співала «піпіпіпіпі».

Раніше мені було соромно, що я в основному слухаю популярну музику. Зараз я більше приймаю той факт, що поп – мій улюблений жанр, і в плейлісті є багато пісень, які знаходжу в тіктоці. Музика допомагає мені повніше проживати різні почуття: радість, сум, любов. А ще я набагато більше слухаю українського, ніж колись. 

Така випадковість: я завжди слухала в основному жінок. Зокрема, у мене колись була ера любові до Тейлор Свіфт. Проте через те, як останні декілька років виконавиця уникає всього політичного, мені більше не хочеться, наприклад, публічно захоплюватись її творчістю. Виходить, що погляди артисток таки впливають на мене. Я б ніколи спеціально не слухала Каньє Веста чи будь-якого музиканта, якого звинувачують у сексуальному насильстві. Я люблю бачити новини про те, що музикантки говорять про права жінок чи квір людей. Наприклад, як Чаппелл Роан створила організацію, яка допомагає транс молоді та ЛГБТІК+ спільноті.

Музика допомагає мені повніше проживати різні почуття: радість, сум, любов