Інтерв'ю«Творчість – це теж форма активізму». Розмова з квір письменницею Павлою Вільною

Павла Вільна – одна з найпомітніших представниць молодого українського квір літу. Два роки тому вона видала свій дебютний роман «Анна, яку я кохала» – сапфічну історію про непрості почуття між дівчатами, дорослішання й ностальгію за втраченим. Цієї весни книжка отримала лімітоване перевидання, а зараз письменниця працює над новим рукописом, де також будуть квірні досвіди.

Ми поспілкувалися з Павлою про прийняття своєї орієнтації, шлях від підліткових віршів до дебютного роману та реакцію на нього різних верств суспільства.

Текст: Олеся Королюк

Про пансексуальність і гармонію із собою

Раніше я б назвала себе бісексуальною жінкою, але зараз, гадаю, мій досвід найкраще описує пансексуальна ідентичність. Для мене завжди була важливою людина та її особистість, а те, який вигляд вона має, які в неї стать чи гендер – це вже другорядне. Коли я була підліткою, фанатіла від багатьох митців, особливо музикантів. Мені часто було складно розрізнити, що саме в людині мене чіпляє, бо все тісно переплітається між собою. Важко точно сказати, чи це суто естетичний, чи романтичний потяг, чи, можливо, хтось мене дуже надихає, або ж я хочу бути схожою на когось. І я не надавала великого значення тому, щоб у цьому розібратися. 

Наприклад, у 16 років мені дуже подобалася Тейлор Момсен: вважала її найкрасивішою, найсексуальнішою жінкою у світі. Я й хотіла бути схожою на неї, і водночас теоретично хотіла би бути з нею. Ці відчуття завжди жили в гармонії всередині мене. Я не відчувала потреби пояснювати це іншим, тож і камінгауту в класичному розумінні в мене не було. Мої друзі про це знають, і мені дуже пощастило мати оточення, яке мене приймає та все розуміє. 

Мені складно повноцінно зараховувати себе до квір спільноти. Почуваюся привілейованішою, ніж багато інших представниць, які через свою ідентичність стикаються з неприйняттям, нападами й купою проблем. Можливо, це упередження всередині мене, але складається враження, що моя пансексуальність, а також поточні стосунки із чоловіком мене трохи захищають від суспільного осуду. Наприклад, мені не доводиться робити камінгаут на роботі чи щось пояснювати людям, з якими я не спілкуюся тісно. 

Водночас мені близькі проблеми квір спільноти, і я хочу бути дотичною до їхнього розв’язання. Стежу за багатьма ЛГБТКІ+ організаціями й медіа та намагаюся долучатися до активізму, щойно маю таку можливість. Я працюю журналісткою, і коли випадає нагода говорити про досвіди квір людей, із задоволенням це роблю.

Про перші кроки в літературі й улюблене в книжках

У дитинстві я дуже любила книжки, читала навіть більше, ніж зараз. Тоді це було простіше, бо не треба було шукати на це вільний час. Просто приходиш зі школи, кидаєш речі, не роздягаючись, береш ще не закінчену книжку й читаєш досхочу. 

Творити теж почала в юному віці. Підліткою я писала переважно вірші. У них я передавала емоції щодо всього, що відбувалося в моєму житті – особливо було багато любовних фантазій. На великі формати не вистачало наснаги, тож якщо й писала прозу, то лише невеликі замальовки образів. Але в мене була мрія: написати книжку. Спочатку це було для мене щось несформоване, як далеке бажання зробити щось до кінця життя. Але згодом воно здійснилося.

Мене захоплює талант авторів робити цікаві маленькі спостереження, розкривати внутрішній світ персонажів і філігранно вибудовувати психологічну оповідь

У 2021 році я пішла на письменницькі курси, і цей період, поки не почалася повномасштабна війна, був вирішальним і, мабуть, найкращим у моєму житті. До цього в мене було бажання написати книгу, але тепер у мене з’явилися чіткі дедлайни та мотивація. А найбільшу роль усе-таки відіграла спільнота людей, з якими я навчалася. Навіть коли я була втомлена після роботи, усе одно із задоволенням увечері занурювалася в письмо, бо мені це подобалося. У нас було правило: хто протягом курсу напише книжку за рік, отримує можливість показати рукопис видавництву. Так у мене й вийшов дебютний роман. 

Я не вважаю себе геніальною письменницею. Мені нелегко даються сюжетні перипетії, але описи ситуацій та емоцій персонажок ллються легко. Я дуже ціную авторський стиль, і саме він для мене є вирішальним, зокрема й коли обираю книжку для читання. У мене немає улюблених авторів чи жанрів, мої вимоги можна навіть назвати специфічними, бо вирішую завжди індивідуально: відкриваю книжку, починаю читати та бачу одразу, чи сподобається вона мені, чи ні. Наприклад, нещодавно мені дуже сподобалися «Дім на краю світу» Майкла Каннінгема, «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари, а також «Нормальні люди» Саллі Руні. Це дуже різні книжки й за стилем, і за обсягом, але всі я прочитала на одному подиху. Мене захоплює талант авторів робити цікаві маленькі спостереження, розкривати внутрішній світ персонажів і філігранно вибудовувати психологічну оповідь.

Про занурення у квір літературу й творчість як активізм

Знайомство з квірною літературою для мене почалося з фанфіків. Це був чарівний світ, де кожен персонаж або гей, або лесбійка, бо люди хотіли бачити такими своїх улюблених героїв. Найбільше любила фанфіки за всесвітом «Гаррі Поттера», а також про улюблені музичні гурти. Зараз таку творчість уже не читаю, але не вважаю її менш якісною чи незрілою. Насправді там дуже багато крутих текстів і дуже талановитих авторів, які заслуговують на те, щоб їх видали друком. 

Далі почала читати квір літературу, перекладену українською. Водночас не можу сказати, що спеціально збираю собі полицю саме з репрезентацією ЛГБТКІ+ спільноти. Хоча наявність у книжці квірних персонажів зазвичай додає цікавості, для мене тут, так само як і в решті літератури, насамперед важить суб’єктивне відчуття. Наприклад, мені дуже сподобався роман ісландського письменника Сйона «Місячний камінь» – він дуже незвичний, сильний, кінематографічний. А от бестселер «Путівник по католицькій школі для лесбійок» Сонори Реєс виявився не зовсім для мене, бо сприймається радше як підлітковий серіал, хоч і сам собою класний та яскравий. 

Я вважаю себе квір письменницею, бо творчість – це для мене теж форма активізму. Я не збираюся відмовлятися від ЛГБТКІ+ персонажок у подальших текстах, бо репрезентація важлива. Звісно, в ідеальному світі взагалі не мало би існувати таких ярликів і квірної полиці як окремої категорії. Бо такі люди є частиною цього світу, чому б їм не бути й у літературі? Але в реальному світі маємо те, що маємо. Тішить, що репрезентації поступово стає більше, такі книжки з’являються в магазинах і бібліотеках.

Про «Анну, яку я кохала»

Я вирішила писати роман про стосунки дівчат саме тому, що ці досвіди мені ближчі. Мені подобається писати про те, що я знаю й розумію. Складно уявити, щоб я написала історію про хлопців, наприклад, хоча й знаю чудові приклади, коли саме жінки пишуть про їхні досвіди. Я ж обрала найлегший для себе шлях. 

Мене часто запитують, чи є мій роман автобіографічним, чи відобразила я в ньому себе. Як будь-яка авторка, я так чи інакше використовую в письмі певні моменти та переживання зі свого досвіду. І подія, що стала зав’язкою сюжету в «Анні, яку я кохала», справді запозичена з життя. Саме через це Крістіна є моєю улюбленою та найголовнішою персонажкою. Але все-таки художню прозу пишуть за дещо іншими правилами, ніж документалістику. Тому навіть якщо в моєму романі й присутнє натхнення реальними подіями, це все одно точно не автобіографія. Це накопичення дуже багатьох окремих образів, думок, новин, ідей, які склалися разом та отримали свій сенс. Окрім реального життя, я також надихалася сапфічною мангою «Нана»: на її честь назвала власне Анну, а також використала характерні звертання наприкінці кожного розділу. Гадаю, для моєї історії цей прийом дуже добре спрацював.

Про перевидання «Анни» й альтернативну кінцівку

«Видавництво» періодично робить лімітовані версії виданих раніше книжок. Мені запропонували зробити таке з «Анною, яку я кохала», і так цього року вийшло «весняне» видання з новою обкладинкою й альтернативною кінцівкою. Ми подумали: якщо в першій версії фінал був радше відкритим і викликав багато запитань, тепер мені варто написати інший варіант. Це не щось кардинально відмінне від оригіналу, швидше дещо інший розвиток подій у тому ж напрямі. Деталі спойлерити не буду – самі прочитаєте. 

Було непросто повертатися до цього тексту після довгої перерви, але для мене це вже знайомий світ, до якого я не вносила майже жодних змін. Було цікаво подумати, як усе розвиватиметься дещо по-іншому.

Про строкату аудиторію 

У процесі роботи я намагаюся взагалі не думати, хто це читатиме, чого очікуватиме та як реагуватиме на мій роман. Вважаю, що це дуже заважає творчості. А от уже після публікації я почала читати відгуки, знайомитися з людьми на презентаціях, і так поступово усвідомила, якою вийшла аудиторія в «Анни». Вона досить контрастна, і її можна умовно поділити на дві групи читачок: це або дівчата-підлітки, для яких це історія про те, що вони проживають прямо зараз, або жінки 25-30 років, для яких описане в романі викликає ностальгію. Поки сама не знаю, чи це добре, мати таке розмаїття. Однак мені було би дуже цікаво пізніше дізнатися, як цю історію сприймуть ті підлітки, якщо перечитають її у старшому віці. 

Думаю, мій новий роман, над яким зараз працюю, зачепить нові сегменти аудиторії, бо я прагну розширювати теми у своїй творчості. Наприклад, я відчуваю, що загалом у культурі досить мало висвітлюють асексуальні досвіди. У моєму рукописі вони будуть – мені дуже цікаво й важливо дослідити їх. 

Якщо говорити про ширшу аудиторію, якій може заходити стиль моєї прози загалом, то, гадаю, це люди, які люблять проживати історії, медитувати над ними, занурюватися в їхню глибину й не боятися, що книжка вийде дещо повільною. Я й надалі планую писати психологічну прозу, де більше акценту на дослідженні процесів, а не гострих сюжетах.

Я вирішила писати роман про стосунки дівчат саме тому, що ці досвіди мені ближчі. Мені подобається писати про те, що я знаю й розумію

Про виклики письма й мотивацію 

Писати – це трохи невдячна праця. Люди зазвичай не бачать цілісної картини того, як створюється роман. Книжка – це величезний обсяг роботи, з яким ти перебуваєш наодинці, довго нікому не показуючи й не знаючи, чи вийде із цього щось і чи сподобається воно людям. Тобі за це ніхто не платить, тому потрібно постійно знаходити внутрішню мотивацію, щоби щодня після роботи сідати й писати хоча би трохи. Треба нагадувати собі, навіщо я все це почала. Над романом можна працювати роками, а прочитають його за тиждень чи декілька днів. Але, попри все це, я цю роботу дуже сильно люблю. Пишу, бо хочеться. 

Коли я писала «Анну», для мене великою мотивацією був дедлайн – рік на роботу над рукописом. Гадаю, якби його не було, я б, можливо, ще щось дописувала й намагалася би довести все до ідеалу. Але в мене виробився дуже класний, на мою думку, підхід: у тебе наприкінці має бути достатньо хороший продукт. Мій рукопис був достатньо хорошим, і коли я згодом прочитала відгуки читачок – як позитивні, так і негативні – то лише впевнилася, що свою роботу зробила добре. 

Зараз цей роман – для мене вже минуле. Я працюю над новим рукописом, і, думаю, він неодмінно має бути кращим за перший. Я прагну рости як авторка, хоч і не можу поки точно сказати, у яких саме творчих аспектах змінюватимуся. Це буде видно згодом, у порівнянні майбутнього роману з дебютним. 

Про гомофобні реакції 

Мені загалом щастило в життю не стикатися з жорстокими проявами гомофобії, як-от цькуванням, погрозами чи нападами. У мене дружнє оточення й дуже прогресивна інформаційна бульбашка в соцмережах. Тож коли ми поїхали в тур презентувати мій роман, я очікувала прийняття й хорошої реакції. І точно не очікувала, що деякі гомофобні організації стежитимуть за нами, писатимуть про нас у своїх каналах і розповідатимуть там, що вони з нами хочуть зробити. 

Під час нашого туру в одному місті вони облили фарбою книгарню, а в іншому дивно налаштовані хлопці прийшли на презентацію й почали ставити провокативні питання на кшталт: «Чи доречно в часи війни розповідати про такі неподобства?»

Мене це тоді здивувало й сильно налякало. Хоча я читала в новинах, що таке існує, усе одно не могла повірити до кінця в те, що є гомофоби, які реально збираються разом і витрачають свій час на такі речі. Це зовсім по-іншому сприймається, коли ти стикаєшся з таким особисто. І, якщо чесно, мені досі на голову не налазить, як можна бути гомофобом, коли в житті є стільки всього цікавого, куди можна витратити свій ресурс.