Інтерв'ю«Нам усім заново треба вчитися бути близькими». Розмова з Жанною Озірною

Режисерка Жанна Озірна випустила тизер свого нового фільму «Інтимна сцена», у якому вона досліджує історію молодої пари – ветерана з ампутацією та його дівчини. У тизері знялися ветеран Володимир Савельєв, який пройшов реабілітацію в центрі Unbroken і консультував режисерку під час роботи над сценарієм, і його партнерка Настя Жиженко

Ми поговорили з Жанною Озірною про майбутній фільм, про те, як сьогодні тілесність і сексуальність сприймають у контексті війни та як українське кіно говорить про інтимність, травму та досвід ветеранів.

З початку повномасштабного вторгнення українське кіно дедалі частіше звертається до приватного досвіду війни: стосунків, тілесності, психологічних наслідків. Як ви бачите цю зміну в українському кіно?

Це цікаве запитання, бо мені складно уявити, що таке неприватний досвід війни. Для мене це завжди множина приватних досвідів. Напевно, ще можна сказати, що це досвіди різних спільнот – цивільних у Миколаєві або Львові; військових, які на фронті; ветеранів, які проходять реабілітацію або які вже пройшли її й адаптуються до нового життя; партнерок чи партнерів військових. Для мене взагалі немає ніякого іншого поняття, окрім приватного досвіду війни. Подивіться будь-яке кіно «про війну», і ви там побачите сильні людські переживання. Тому й, напевно, немає відповіді на запитання «Чому зараз?» Бо воно не актуалізувалося тут і тепер, воно таким було завжди, і в часи до великої війни теж.

Чому українському кіно важливо говорити про близькість та інтимність поряд із темами фронту, травми й фізичної реабілітації? Що ці історії додають до нашого розуміння досвіду війни?

Нещодавно український філософ Володимир Єрмоленко написав допис у фейсбуці про нашу щоденну потребу підтримувати одне одного: «Важливо берегти одне одного. Важливо турбуватися. Турбуватися про інших(…)». Він завершив текст перефразованим Сартром: «Пекло – це не інші, пекло – це відсутність інших». Мені дуже відгукнувся цей допис, адже одна з фраз, яку я взяла на озброєння, коли починала роботу над «Інтимною сценою»: «Людина раниться об людину. Людина зцілюється об людину». Я вже не пам'ятаю, звідки я її почула, можливо, це цитата з якогось старого кіно. Але, мені здається, що вона якраз про буття в Україні сьогодні. Досвід війни дуже сильно роз’єднує й фізично, й емоційно. І нам усім, усьому суспільству, ніби заново треба вчитися бути близькими через травми й біль, через нерозуміння досвіду іншої людини. Мені здалося, що в цьому сенсі тема сексуального відновлення після ампутації – це процес, відтворюючи який у кіно можна відрефлексувати і якісь значно глибші речі.

Що змінюється в суспільному сприйнятті, коли ветерана показують не лише як військового, а як людину з приватним життям, сексуальністю та потребою в близькості?

З початком великої війни на нас як українців навішали дуже багато ярликів і тегів, які перетворюють нас на одномірний образ «біженця», «героя», «ВПО», «людини з ампутованою кінцівкою», «волонтера» тощо. Я розумію потребу такого тегування для стороннього спостерігача: так легше розібратися в ситуації. Але краса кіно якраз у тому, що воно не зобов'язане слідувати цим правилам. Воно може повернути тобі твою багатогранність і багатовимірність. Бо людина – це не ярлик, не посада, не якась одна визначена суспільна роль. Людина різна, вона змінюється впродовж життя, вона може бути доброю й злою одночасно, нудною й веселою. Мені цікаве саме це – усі відтінки людської натури в різних її проявах. Як і в інших, у військових теж є приватне життя. Чому цивільні можуть своє обговорювати чи рефлексувати, а військові – ні? Якщо говорити про сферу сексу та сексуальності – звісно, це досить крихка та вразлива тема. Але саме для цього й вигадали кіно: щоб говорити на вразливі теми.

Наскільки важливим тут є саме жіночий погляд? Що режисерка може побачити в темах війни, тіла, сексуальності та партнерства інакше?

Поки що я не маю точної відповіді на це запитання, оскільки ми на ранній стадії розробки. Зняли тизер (а точніше тестову сцену), написали перший драфт сценарію, зробили попередній рісьорч, кілька інтерв'ю. Але цього все ще замало, бо тема велика й багатошарова. І що саме дає власне моя оптика як жінки-режисерки – складно зрозуміти. Це може бути як перевагою, так і недоліком. Можливо, людям, залученим у консультації та у зйомку, суто психологічно трохи легше зі мною спілкуватися на ці теми, або ж навпаки – складніше довіряти якусь тригерну інформацію, тому що я жінка. Можу припустити, що я буду уважнішою до особистого досвіду партнерок ветеранів, я вже планую приділити цій лінії велику увагу.

Тілесність після травми – складна тема для репрезентації. На вашу думку, чи готові українські фільммейкери говорити про сексуальність відкрито та чи готовий глядач до таких тем у кіно?  

Більшість тем у межах «воєнних» – дуже складні для репрезентації: про окупацію, про полон, про насильство, про викрадення дітей. Українські режисери до кінця свого творчого життя (і наступні покоління теж) робитимуть «дуже складне кіно». Я не думаю, що тема «Інтимної сцени» якась більш «сенсаційна». Однак вона точно буде складна у виборі візуальної мови й інтонації, треба буде знайти цей баланс. У мене як у режисерки є якась внутрішня відраза до маніпуляції, я терпіти не можу, коли з мене «тиснуть сльозу» або навмисне шокують: епатаж заради епатажу. Для мене кіно – це спочатку ляпас, а потім – обійми.

Ви до зйомок «Інтимної сцени» залучили не лише акторів, але й людей, які мають безпосередній досвід війни. Розкажіть більше про цю співпрацю

Коли я думала про метод, то орієнтувалася на «Вершника» й «Землю кочівників» Хлої Чжао, де грають не актори (або лише одна центральна акторка), а реальні люди, які, по суті, проживають перед камерою власне життя, вписане в послідовність вигаданих сцен. Для мене це найчесніший спосіб зайти в цю тему. Цей досвід неможливо вигадати за письмовим столом, його можна лише почути від тих, хто його прожив. Тому люди, які зніматимуться у фільмі, також будуть залучені й до обговорення фінального сценарію, і я хочу, щоб вони були вписані як сценаристи. Хочу, щоб це був не мій монолог про спільноту, а діалог між нами.

Зазвичай у сценарії я чіпляюсь за якусь конкретну деталь, яка видається нібито незначною, але насправді є промовистою. Або за ситуацію, яка нам вже звична, але зовнішньому спостерігачеві здається абсурдною. Це приблизно так, як я колись зачепилась за фразу в інтерв'ю одного ветерана на «Громадському»: «Нам сказали займатися сексом, але не сказали як». З одного боку, звучить цілком зрозуміло в контексті, але з іншого боку – ніби парадоксально чи дивно. Ось такі речі – дивне в буденному – я шукала в наших розмовах. Ну і, звісно, розпитувала про багато побутових і простих речей, про які люди без видимих травм у звичайному житті не задумуються. До речі, я також дуже вдячна всім ветеранам-блогерам, які відверто й детально розповідають про своє життя після травми, я називаю це «розчаклуванням теми».

Що реальні розмови з ветеранами та їхніми партнерами вже змінили у вашому первинному баченні фільму? 

Фільм змінюється постійно, з кожною новою людиною, яка приходить у нього, з кожним новим етапом розробки. Наприклад, нещодавно я була на сценарній лабораторії Less is More в межах Одеського кінофестивалю, її кураторами були двоє французів. Те, що людям поза українським контекстом, доводилося дуже детально пояснювати, про що моя історія, мені допомогло подивитися на неї ніби трохи збоку й підсвітити для себе, де, власне, сама історія, а де ідея, суть, серце фільму. Це трохи різні речі. Історія може бути про пару, яка вигадує камасутру для ветеранів. А ідея – про те, як люди досліджують межі відвертості: як тілесні, так і емоційні.

Що «Інтимна сцена» може додати до українського кіно й до ширшої розмови про війну?

Україна від 2022-го стала одним із наймілітаризованіших суспільств Європи. Через армію пройшли сотні тисяч цивільних, десятки тисяч повернулися з пораненнями, ампутаціями, неврологічними травмами, втратою чутливості. Працюють протезні центри, розвиваються підходи в реабілітації. Ветеранів дедалі більше в публічному просторі. Молоді, привабливі, амбітні люди зі зміненим тілом – це не маргінес, а, навпаки, по суті, центр майбутнього країни.

Ось показовий момент, коли в українському «Холостяку» головним героєм став Олександр Терен – ветеран з ампутацією обох ніг. Для глянцевого мейнстримного шоу про побачення це був розрив шаблону, західні медіа були в шоку й захваті від такого повороту. Україна в цьому сенсі дуже сміливо заявляє про свою нову реальність. Ось у цей контекст і заходить «Інтимна сцена». І це матеріал, абсолютно новий не лише для українського, а й для світового кіно.