Інтерв'ю«Тільки зараз народжується покоління квір авторів». Розмова з Лілею Галкою

Ліля Галка, авторка літературного телеграм-блогу «Книжкові історії», єдина на книжковому ринку відкрита лесбійка, яка пише відгуки на книжки з квірними героями й тематиками.

Починала Ліля вести блог одна, а сьогодні це справа на двох з її партнеркою Ташею, яка допомагає блогерці з візуальною та маркетинговою частиною телеграм-каналу.

Ліля співпрацює з багатьма видавництвами, але найчастіше з такими, як-от «Лабораторія», «РМ», «Віват», а також «Книгарнею Є» й сайтами Megogo Books, Litosvita та «Книголенд». Веде книжковий клуб «КлЮб книжкових історій» і видає власний авторський мерч, який створений з її партнеркою.

В інтерв'ю Wonder Media Ліля Галка розповіла про те, чому їй важливо називати свій блог квірним, чому квірні автори не видають власних книжок та які літературні скандали потрібні в Україні.

Текст: Катерина Фарбар

Ти досить публічна лесбійка, перебуваєш у стосунках і ведеш літературний блог у телеграмі. Чи можна назвати, власне, «Книжкові історії» саме квірним блогом? Чи ти себе позиціюєш як квірна літературна блогерка?

Так, можна назвати. Хоча я пишу не лише про квір книжки чи квір письменників, а на загалом дуже широкий спектр тем.

Ми зараз ведемо блог із партнеркою, тобто я більше відповідаю за контент, а вона – за мерч, партнерство, рекламу тощо. Ми разом вирішили, що називатимемо його квірним блогом.

Бо, ну, по-перше, це було неочевидно, але я в якийсь момент я виявила, що, попри те, я ще не позиціювала канал як квір блог, він якось сам став місцем, куди почало приходити багато квір людей. А по-друге, коли мій депресивний стан покращився, то я зрозуміла, що мені дуже важливо позиціювати свій блог саме як квір блог і багато говорити про квір літературу, бо, на жаль, усі інші учасники на книжковому ринку приділяють цьому дуже мало уваги.

 

 

І прапорець ЛГБТ, який у тебе в профілі стоїть, не побачиш в інших блогах. 

Розкажи мені, як узагалі починався блог, як ти вирішила його заснувати та як довго ти його розбудовувала. Зараз, я розумію, для тебе це досить успішний проєкт, а як ти до цього прийшла?

Ну, мені насправді завжди дуже хотілося ділитися думками про книжки, але я ніяк не наважувалася щось зробити зі своїм бажанням, просто тому, що я думала: «Кому це треба?»

Але весною 2023 року я вирішила «та пофіг» і просто почала вести блог (у телеграмі – ред.). Першими підписниками були мої друзі, знайомі. Плюс у той час я якраз відвідала лекцію Непозбувної книгочитунки про те, як вести не лише книжковий телеграм-блог і розвивати його. І в нас був чат із дуже різними охочими, тож ми підписувалися одне на одного.

Це був такий цікавий досвід, тому що першу тисячу підписників було дуже складно набирати. І я ніколи не вірила, що це можливо, кому взагалі це треба? Тим часом моя партнерка завжди казала, що: «Ти станеш популярна, от побачиш». 

 

Але оскільки я дуже люблю створювати контент, особливо текстовий, то почала писати про те, чого мені самій не вистачало в книжкових блогах. Як би це зараз дивно не звучало, але у 2023-му році я думала, що весь ринок заповнений книжковими блогерами. Насправді це не так. Зараз я розумію, що тоді це була пустеля з маленькими оазисами. Натомість зараз це вже зовсім інша ситуація, звичайно, тому що книжковий ринок із 2023 року сильно виріс у тому, які книжки видають. 

Мій блог справді зараз є доволі успішним. До початку 2026 року я навіть добре з нього заробляла: на рекламі, на інших проєктах. Але зараз стає дедалі важче, і я не кажу про заробітки, а радше про те, що до мене значно рідше приходять партнери, вони менше мають коштів на рекламу.

Тож зараз я вже маю іншу постійну роботу й веду блог, не спираючись на комерційну частину, тому що розумію, що, на жаль, 9 мільйонів книжок нікому не повернеш (майже 9,5 мільйона примірників книжок у 2026 році втратив український ринок через російські обстріли складських і логістичних об’єктів – ред.), і люди купують менше книжок.

Останні пів року я стою на одній цифрі, і це трошки важко, але, крім цього, я почала вести тредс, де частіше висвітлюю особисте. І виходить дуже класний творчий симбіоз спільно з блогом у телеграмі – плюс мерч.

Мені дуже подобається, що нам із Ташою вдалося створити безпечне місце, де квір люди можуть бути максимально вільними в нас у блозі, і мати видимість, якої вони раніше не мали у книжковій сфері.

У тебе немає філологічної освіти, натомість є журналістська, так? Ти багато читала й саме тому хотіла писати про книжки?

Щобільше, я зараз без філологічної освіти ще й займаюся дослідженням різних тем і роблю лекції. Хоча в мене немає «корочки», але я все одно називаю себе квір дослідницею, тому що, на жаль, зараз немає куди піти навчатися, щоб стати квір дослідницею й де б приділяли увагу саме малопредставленим групам.

Так, у мене немає філологічної освіти. І це, напевно, щастя, бо вона б мені дуже заважала проявлятися й нестандартно підходити до того чи іншого питання.

А про дослідження яких тем ідеться? 

У мене нещодавно була лекція про історію української квір літератури. Я шукаю підтвердження тому, хто з письменників був квірним, які їхні тексти на це вказують.

Також досліджую те, як історія стирала сапфічних жінок, їхні згадки, починаючи від літописів до кінця 20 століття. Ну і всі такі суміжні квір феміністичні теми.

 

 

Ти, мабуть, зараз не будеш мені давати лекцію про історію української квір літератури, але в нас є хтось ще, крім Лесі Українки й Ольги Кобилянської?

Блін, насправді так. У Кобилянської було кілька жінок, вона точно була немоногамною. Вона закохувалась наліво й направо, в її щоденниках дуже багато імен: як чоловічих, так і жіночих.

Насправді навіть Ростислав Семків в одній зі своїх книжок вказував на те, що Сковорода був точно в дуже близьких духовних стосунках з іншим чоловіком. Сковорода пройшов кількасот кілометрів, щоб востаннє побачити друга, бо він передчував власну смерть. Семків визначає цей зв'язок доволі романтичним і тісним.

Також є Агатангел Кримський, Яновський і Довженко. 

Проблема таких досліджень у тому, що сексуальність майже не фіксували, а якщо й фіксували, то не називали (такою як вона є – ред.). А третє – це те, що дуже багато архівів не є оцифрованими або доступними, і тому знайти щось, зачепитися за якісь ниточки, дуже-дуже важко.

Добре, що в Україні є дослідниці, які бачать не дружбу, а романтичні стосунки там, де вони справді були. 

Ще хотіла повернутися до того, що ти сказала раніше. Ти кажеш, що коли починала вести блог, то хотіла писати про те, про що інші не писали. Чого тобі бракувало?

Мені бракувало глибшого занурення. У мене, наприклад, є рубрика «Історія книжок», де я розказую про бекграунд, який пов'язаний із книжкою, історичну основу, якою надихалася авторка, чи час, у якому це створювалося, наприклад, якісь історичні переплетіння.

І ще мені хотілося, щоб про книги писали не просто в стилі «я прочитала, мені сподобалось, а це взагалі кринж, я не розумію, чому так діє головна героїня». Хоча такій критиці теж є місце. Мені хотілося, щоб про книги писали в журналістському жанрі, об'єктивніше. Щоби були певні етичні й моральні норми в самого блогу, де ані контент, ані спільнота не дозволяють собі переходити на особисте, ображати інших чи лихословити. Де відкрито говоритимуть про те, що письменник Юрій Винничук є насправді жахливим гомофобом і сексистом. 

Мені хотілося захищати більше феміністичні та квір теми, показати, що за однією книжкою, за однією історією, як би ви її не сприймали, може стояти дуже багато різного контексту. І розуміння цього контексту може дуже круто вплинути на те, що ви в цій книжці взагалі побачите та як вона вам відгукнеться.

Це трохи ботанська, занудна ідея, але, здається, людям подобається. І я задоволена.

Ти раніше зачепила тему утримання з блогінгу. Мабуть, в Україні він не приносить таких самих коштів, як за кордоном: неможливо монетизувати саме публікації, а схема така, що потрібно водночас мати паралельні якісь події, власне, лекції, мерч. Ти кажеш, що раніше могла краще утриматися, а зараз є криза на ринку й водночас панує економічна криза. Як це все впливає? Розкажи детальніше про те, які кошти тобі приносить літературний блогінг.

У серпні 2025 року я пішла зі своєї основної роботи, бо повністю вигоріла. Вирішила, що буду певний час займатися лише блогом: робитиму комерційні інтеграції, контент, тестуватиму нові формати тощо. І це справді працювало десь до грудня, тобто до зими, коли все стало значно гірше в усіх сенсах.

До того ж мене вже дуже багато хто знав, і знав, якої якості контент я роблю, які теми мені близькі, я вже могла собі це дозволити.

А ще я відкрила ФОП. Що більше видавництв дізнавалося, що в мене ФОП, то більше співпраць у мене було. 

А зараз виходить, що я щокварталу заробляю спершу на податки, а потім уже на все інше.

Насправді заробіток ніколи не був високим (навіть до зими – ред.). Це було менше, ніж моя стандартна зарплата в компанії – 35 тисяч гривень на місяць. Але я вважаю, що це насправді доволі крутий успіх.

 

 

Я довго напрацьовувала репутацію квір блогу. По суті, ми з партнеркою достатньо відкриті, але ніколи не виходимо й не кажемо всім: «Привіт, ми лесбійки». Це просто природний стан речей. І зараз мені вдалося сформувати в більшості видавців розуміння, що саме до мене можна пройти з квір темою, і в мене її підсвітити, і для цього не треба йти до більших блогерів і так далі, тому що в мене є найбільша концентрація квір аудиторії, якій це буде цікаво.

Коли ти починаєш заробляти на тому, що обожнюєш, і залежиш від цих грошей, то це перестає приносити тобі задоволення. Я просто зрозуміла, що не можу фінансово залежати від блогу, бо інакше вигорю остаточно й просто перестану вести його. Я зрозуміла, що це був класний досвід, я можу розказувати, як це робити, у мене є дуже унікальні партнерства з видавцями, яких ніхто більше не має, але станом на зараз мені потрібен незалежний дохід, а блог є щирою справою для того, щоб український ринок жив, існував і розвивався, зокрема розвивався у квір темі. Це дуже важливо.

Як квірна літературна блогерка, чи ти стикалася з гомофобією у співпраці з видавництвами? 

Я дуже довго боялася максимально відкритого позиціювати свій блог як квірний, бо хвилювалася про свою безпеку. 

Але щодо співпраці – насправді книжкове ком'юніті є доволі безпечним місцем для квір людей, і дуже багато квір людей працюють саме в книжковій сфері, тому що тут більше адекватних, ніж неадекватних людей, які приймають орієнтацію.

Також це частково дає змогу мені мати щось унікальне у співпраці з видавцями.

 

(У співпраці з видавництвами – ред.) я до себе гомофобії не відчувала ніколи. Час від часу, коли є якісь відкриті з моєї сторони пости про права квір людей чи якісь особисті публікації, то систематично, звичайно, люди відписуються. Але я радію, що вони відписуються, тому що вони не приходять у коментарі й не навалюють гівна, а просто собі йдуть.

Але я знаю, що були різні випадки, коли книгарні чи фестивалі скасовували події або змушували переназивати події, прибираючи з назв певні квір терміни тощо, для того, щоб не стикатися з гомофобними організаціями. Книгарня «Сенс» систематично вигрібає від гомофобів.

Думаю, що після 2022 року в нас дуже багато чого змінилося, й орієнтація стала або неважливою, або, навпаки, перевагою, бо ти можеш представити якусь іншу оптику. Але до 2022 року це була невидимість у будь-якій сфері. І це дуже сумно, тому що і книжок не було, і таких людей у сфері не бачили, їх уникали. Або просто діяло правило, що якщо ти квір, то просто мовчи про це, і тоді все буде окей.

А чому ти думаєш, що після 2022 року щось змінилося?

Тому що стався якийсь перелом у свідомості людей. Те, чи є хтось гомосексуальним, стало просто неважливим. Ти вже не хочеш асоціюватися з росією, а росія – це гомофобна країна, тому якщо ти гомофобний, тебе будуть засуджувати. Люди почали підтримувати не тільки ЛГБТ-спільноту, але і загалом багато чого змінилося. Тому так, для мене це був саме 2022 рік. Бо до 2022 року були систематичні покращення, але після 2022 року в якийсь момент я справді помітила, що стався якийсь злам. 

Тобто не було такого, щоб під час домовленості про рекламну співпрацю тебе просили: «Лілю, слухай, у тебе в інстаграмі забагато твоєї партнерки, якщо ти видалиш, то ми зможемо з тобою співпрацювати»?

Ні-ні-ні. Був один такий момент з одним видавництвом: я спершу погодилася на бартерну співпрацю, але потім у якийсь момент засновник цього видавництва некоректно висловився публічно. І я сказала піарниці цього видавництва, що хочу припинити з ними співпрацю, і готова була повернути книгу. Вони сказали: «Ми розуміємо, гаразд, повертати не потрібно, усього вам найкращого». Навіть у такий момент була дуже адекватна реакція.

Як ти оцінюєш ситуацію української квірної літератури зараз в Україні?

Вона точно значно краща, ніж коли-небудь за все існування незалежної України, але цього все ще максимально недостатньо. І тут ідеться й про переклади, і про оригінальну українську літературу. Якщо перекладів зараз трохи більше, і найбільше гей-романів, тому що гей-романи мають найбільшу аудиторію, їх читають гетерожінки. Це цілком світовий феномен. А вся інша література лежить десь там, на маргінесах.

Якщо раніше видавництво «Видавництво» було одне в цьому плані, то зараз, на щастя, значно більше видавців почали випускати квір книжки. Але я помічаю тенденцію, що навіть попри те, що деякі видавці видають немало квірної літератури, вони значно менше коштів вкладають в їхню промоцію, ніж в інші романи. З одного боку, це можна було би назвати гомофобією, але це частково не так, тому що ці книги все ж таки менш прибуткові. Маркетинговий бюджет видавництв дуже обмежений. Ті кошти, які вони мають, вкладають у книжки з величезною книголюбською аудиторією, що точно принесуть прибуток.

 

На щастя, зараз видавництва почали відкрито писати про те, що в певних книгах є квір лінії. Бо раніше книжки видавали так, наче там нічого немає. Наприклад, «Маленьке життя» – книжка, яка насправді є доволі гейською. В анотаціях перших видань про це ані слова не було.

Зараз не вистачає саме української квір літератури. Проблема не лише в тому, чи готові видавці видавати квір авторів, а й у тому, що ми маємо справу з наслідком того, що такі тексти не хотіли помічати, підтримувати й публікувати протягом десятиліть. Навіть якщо сьогодні ситуація поступово змінюється, неможливо миттєво надолужити все, чого не створили раніше. Частина людей, які могли б писати такі книжки, уже не пише; інші не можуть спиратися на літературну традицію попереднього покоління авторів.

Якщо перефразувати Вірджинію Вулф, завжди мають бути ті, хто писав до тебе й фактично дав тобі інструменти для текстів про власний досвід. А в Україні майже немає відкритої, видимої та безперервної квір літературної традиції. Ми можемо згадати окремі тексти – наприклад, «Дівчаток» Оксани Забужко чи «Valse melancolique» Ольги Кобилянської – але вони так і не створили тяглості.

Тому тільки зараз народжується повноцінне покоління квір авторів.

 

 

У моєму середовищі є дуже багато молодих авторок, які пишуть свій перший роман, і вони, до речі, намагаються уникати категоризації як квірна письменниця, тому що, звісно, їм хочеться мати ширшу аудиторію. Як ти думаєш, чи вони зможуть у наступний рік чи два опублікувати в якихось видавництвах свої романи?

Якщо чесно, я не знаю, тому що зараз дуже складна ситуація, і це навіть не так пов'язане з квір ідентичністю.

Видавці все ще націлені на українські рукописи, бо це те, що аудиторії зараз дуже цікаво, люди хочуть читати про український досвід. Їм це цікавіше й потрібніше навіть ментально, читати про якийсь легкий український досвід (не воєнний, бо це значно важче, звичайно).

Я розумію, чому авторки не хочуть себе позиціювати як квір авторки, але я дуже прагну й мрію, щоб колись це сталося, тому що, зрештою, це працюватиме в плюс, а не в мінус. Бо із часом це якраз-таки відгукнеться крутим фідбеком для таких авторок і для видавництва. І я дуже прагну, щоб такі часи настали якнайшвидше.

Я чула про критику літературних дебютів квір авторів як неякісної, сирої літератури. Ти кажеш, що це через те, що в нас немає інструментів і тих, хто б їх надав, так?

Так, це перше, що немає літературної квір традиції або вона дуже мізерна. А друге – це насправді відсутність великої кількості нормальних редакторів, які здатні допомогти письменникам покращити свою книжку на етапі до видання її у світ.

Роботу редакторів недооцінюють, але насправді вона дуже потрібна, незалежно від теми. У нас зараз дуже багато дебютантів, і вони по-своєму всі дуже круті. Але в читачів до дебютантів вимоги такі самі високі, як до решти авторів, зокрема іноземних, наприклад. Так не має бути. Наші українські дебютанти й дебютантки навчаються писати ці романи буквально на колінці. Вони не мають змоги проходити триста літературних якісних шкіл, не мають змоги забезпечувати себе з письменності, їм потрібно працювати на одній, а то навіть і кількох додаткових роботах. 

 

Тобто нам в Україні потрібна вища школа кращих редакторів, які би мали прослой із рефлективності, критичного мислення й можливості…

Це складно, тому що в нас є дуже багато крутих редакторів, але зараз попит на книгу й усе навколо книги значно вищий, а отже, фахівців просто не вистачає. І тому якість роботи фахівця падає. У видавничій сфері ще й часто трапляється вигорання через фінансовий складник.

Тому так, частково це редактори, частково – профіль видавництва, який складається по-іншому, ніж те, що приносять автори й авторки. Частково це невміння самих авторів та авторок подати свій рукопис, допрацювати його. Тобто це дуже велика системна проблема. Плюс ті самі перешкоди, які я вже назвала.

І наостанок у мене кілька коротких запитань. Які три лесбійські книги ти вважаєш найкращими й могла б порадити читачам?

З тих, що мені сподобалися – це «Засмага» Хлої Мішель Говарта від видавництва «Лабораторія». Вона дуже недооцінена, дуже крута книжка про перше кохання й стосунки між дівчатами, які ще самі навіть не розуміють, що ж таке між ними відбувається. Її називають спекотною книжкою, і це справді так, бо в ній дуже спекотне літо. Плюс це ірландська література, а отже дуже близька нам за релігійним і консервативним контекстом.

Я хочу назвати одну нелесбійську книгу. Я зараз поясню, чому я її назву. Це «Все трапляється щонайменше двічі», яку написав чеський письменник Марек Торчик, вона про хлопця-гея, який зростає в пострадянській Чехословаччині. Чому я її називаю? Тому що я, прочитавши її, буквально побачила те, що має бути в українській літературі, таких книжок має бути сотня. Вона настільки близька нам за контекстом, за темами, за проблемами, за суспільними настроями, що це якраз те, що дуже хочеться почитати від українського письменника чи письменниці. Я майже не читаю чоловіків-авторів, але ця книжка, якщо я вже її раджу, то це значить, що мою медальку вона отримала.

Також варто згадати «Наші дружини на дні морському» Джулії Армфілд – це історія про закоханість, втрату, горе й травму.

 

За ким з українських квір авторів зараз треба стежити?

За Дар'єю Чайкою, яка написала «Майже хороших хлопців». Вона дуже крута. 

За ілюстраторкою, яка ілюструє дуже багато квір книжок – Машею Грім. 

За Оленою Кузьміною, яка написала «Батька-вбивцю». Там є теж бісексуальні герої. І загалом вона дуже багато чого робить для підтримки сучасної української літератури у проєкті «Своя полиця».

За Юлією Нагорнюк – вона пише про асексуальність у книзі «Діва, матір і третя», не цурається квір тем у книжках, багато говорить про письменництво.

З якими блогерами ти стежиш? Українськими або ж іноземними?

Стежу насправді за багатьма, бо це, по-перше, моя робота. Найбільше я люблю Марі Ініч, тому що вона теж доволі відкрита амбасадорка квір літератури і є дуже великою підтримкою для квір спільноти в книжковому світі.

За Регіною Кім, тому що вона відстоює дуже багато чого у сфері ліцензійного книжкового мерчу й розуміння того, чого не має існувати, що має існувати та як ми повинні створювати мерч.

Знову ж таки в книговидавничій сфері, як би це абсурдно не звучало, не всі розуміють, що мерч повинен мати ліцензію, і що ти цю ліцензію маєш піти й купити.

Стежу за Дімою Персиком, я дуже люблю його ютуб і телеграм. Він класно записує відео, розказує про книжки, у нас схожий книжковий смак. І загалом він така доволі прикольна особистість.

Ще назву «Брунатні сторінки» – це найзатишніший канал про книжки, який тільки можна знайти! 

Літературний світ відомий великою кількістю скандалів. Мені цікаво, який найбільший скандал в українській літературі останніх років тобі запам'ятався?

Блін, насправді я тобі дам не ту відповідь, якої ти хочеш, тому що не підтримую більшості скандалів, які несуться, не дозволяю їм приходити до мене в блог і створювати погану атмосферу.

Але скажу, що мені бракує реально всеукраїнського скандалу щодо українських письменників-сексистів, зокрема скандалу про Винничука, якого потрібно просто знести повністю. Тому що, попри якийсь його минулий внесок у літературу (хоча, не знаю, можна посперечатися), він жахливий в усіх планах і публічно говорить дуже погані й деструктивні речі.

Також мене тривожить те, що українські авторки отримують значно більше хейту й негативної уваги. І через це їхній ментальний стан погіршується. Я не бачила такого щодо чоловіків. Принаймні це точно не якась систематична штука.