Інтерв'ю«Мрію виступати на Бродвеї». Я працюю актором і дрег-перформером

Костянтин Шахман – актор, викладач акторської майстерності та дрег-перформер. Він грає в театрі, навчає дітей і дорослих проявляти себе, а також створює яскраві образи в дусі ballroom-культури. Його виступи – це вияв емоцій, переосмислення складних моментів у житті й експерименти з гендерною експресією. 

Ми поспілкувалися з Костянтином про прийняття себе, шлях до театру, українську ballroom-спільноту й те, як воно – грати кота на підборах.

Текст: Леся Королюк

Про усвідомлення своєї орієнтації й камінгаут

Я гей. У мене з цим усе просто. Тверезо усвідомив, що мені подобаються хлопці, десь у дев’ятому класі, але насправді я був таким від народження. Пригадую, як у четвертому класі я знайшов у батька диск із порно, і, коли його дивився, моя увага була спрямована не на жінку, а на чоловіка. Певний час я, звісно, не розумів, що зі мною відбувається, і не надавав цьому значення. Мене більше хвилювало розлучення батьків і те, що я набрав вагу через стрес. Також старші діти мене булили за те, що я «не такий». Я перебував у власному світі, почав дивитися серіали й так натрапив на «Хор» Раяна Мерфі – популярний серіал, який можна назвати «гейським». Поступово почав цікавитися цією темою, дивитися гей-порно й усе більше усвідомлювати свою орієнтацію. Тоді для мене це стало невеличкою проблемою: я передусім переживав, що в моєї мами не буде онуків. Зараз мені ці хвилювання видаються дитячими.

Мій камінгаут був веселим, ніби з фільму. У 10 чи 11 класі в нас серед предметів була філософія, яку вела практикантка з дуже цікавою зовнішністю – вона запала мені в душу й мені захотілося відкритися їй. Тож коли вона задала нам есе на тему «Що мене хвилює», я написав про те, як складно бути геєм, про проблеми ЛГБТКІ+ спільноти та стереотипи в суспільстві. Після цього викладачка знайшла мене в соцмережах, подякувала за довіру й висловила підтримку. Для мене це тоді було дуже важливо.

Ця історія стала передумовою мого камінгауту мамі. Оскільки я був старанним учнем, звик писати тексти спочатку в чернетку, а потім переписувати начисто. Так само було з есе на філософію: твір я здав, а чернетка залишилася лежати вдома серед купи інших речей. Одного дня я пішов у душ і забув узяти труси, а коли повернувся в кімнату, побачив там маму з тією самою чернеткою. Це було досить дивно, бо вона ніколи не копирсалася в моїх речах. Коли я підійшов, вона запитала: «Що це?» Я сказав, що це есе на тему, яка мене хвилює. Тоді вона запитала: «Ти вважаєш себе таким?», і я відповів: «Так». У той же момент у мене почалася істерика, я почав плакати й переживати, що зараз справдився мій найбільший страх. Однак мама мене заспокоїла та підтримала. Наступного дня, коли ми сиділи на кухні ввечері, уже вона почала плакати, а я – заспокоювати її. За кілька днів таких почергових і спільних істерик мама запропонувала разом піти на сімейну терапію. Вона сама за освітою психологиня, тож така ідея не була для нас чимось надзвичайним.

Увесь сеанс ми плакали разом. Коли вийшли з кабінету, ми самі не зрозуміли, навіщо все це було, і пішли просто випити шампанського удвох. Після цього ми майже не порушували цю тему. Коли почав вступати у стосунки, завжди знайомив маму з усіма своїми хлопцями. Вона мене у всьому підтримує та вважає, що моє щастя важливіше за те, що подумають люди. Завдяки їй я зараз саме такий, як є.

Про шлях актора

У мого однокласника була чудова мама, яка постійно вигадувала нам цікаве дозвілля. Окрім іншого, вона ставила з нами шкільні вистави. Це був саме початок війни – 2014–2016 роки – тому наші виступи були благодійними, зі зборами коштів на ЗСУ. У нас було дві вистави: грали осучаснені «Ромео і Джульєтту» й «Кайдашеву сім’ю». 

Якось ми були на театральному фестивалі, де мене нагороджували за найкращу другорядну роль. Я був у захваті від всього цього й розповідав, як мені подобається грати, на що моя найкраща подруга сказала: «Так, може, тоді підеш на актора?» Я спочатку заперечував, бо вже 11 років вчився грати на саксофоні та збирався стати професійним музикантом. Ми трохи подискутували про це, і вона мене переконала, що актором мені, найімовірніше, буде цікавіше працювати. Ця розмова стала одним із вирішальних поштовхів, після яких я ухвалив рішення вступати до театрального вишу.

Зараз я граю в театрі. Пишаюся всім, що роблю, але найбільше – своєю роллю у виставі «Дуже сумна людина», у якої от нещодавно була прем’єра в «Дикому театрі». Для мене це знаковий момент у кар’єрі, коли я відчув, наскільки класно працює тандем режисерки й актора. Євгенія Відіщева не тільки очолювала цей проєкт, вона стала мені дуже близькою подругою, бо у процесі роботи ми добре злилися. Вона давала нам, акторам, простір для творчості й фантазії, слухала наші пропозиції й дозволяла проявляти себе.

«Дуже сумна людина» – це історія про хлопця Антона, який хоче покінчити з життям самогубством, і кота, який його переконує цього не робити. У результаті вони укладають угоду й міняються тілами. Окрім того, що вистава присвячена адопції тварин, у ній є дуже важлива ідея: які би не були в тебе проблеми в житті, стрибати з даху – це точно не вихід. А труднощі не забороняють тобі радіти й бути щасливим із тим, що маєш. 

Я саме граю кота, у чиє тіло потім вселяється душа Антона. Завдяки тому, що в нас була творча свобода, я додав своїй ролі частину ballroom-культури. Мій кіт досить епатажний: має дуже ефектний вихід на сцену, а частину вистави він носить підбори. Я дуже радий, що в цій виставі є таке, чого не побачиш у багатьох інших.

Я зрозумів, що моя професія дає мені простір і можливості бути собою. Багатьом людям легше сприймати мене у дразі, бо я ж актор на сцені, творча людина, отже мені це можна. Однак я постійно наголошую, що проявляти себе можуть не лише актори, а хто завгодно. Адже всі ми так чи інакше перформери й щось граємо, незалежно від професії та стилю. Мене засмучує, що митцям суспільство ніби дозволяє бути «дивними», але чому «дивним» не може бути бухгалтер чи сантехнік?

Про знайомство з українською ballroom-культурою

Ballroom я би описав як культуру яскравих індивідуальностей. Початково її створили транс латино- та афроамериканські жінки, які хотіли облаштувати собі безпечний простір, щоб там кайфувати. Згодом культура розвивалася, у неї приходили нові люди, з’являлися нові формати виступів. Люди обирають те, що їм подобається, готують яскраві виступи, а судді оцінюють їх залежно від категорії. Тут є і модельна ходьба, і фешн-категорія, і lipsync, і демонстрація тіла з багатьма акцентами.

Для мене це події, де люди проявляють себе. Коли приходжу на бали й бачу, що перформери там виробляють, я захоплююся й дивуюся: відчуваю себе ніби всередині власної голови, тільки там є ще інші, і ми одне одного чудово розуміємо. Усі люди на подіях дуже різні, але нас об’єднує бажання сяяти та бути в центрі уваги. Мене захоплює й виступати самому, і спостерігати за тим, як ростуть і розвиваються інші.

У ballroom я потрапив випадково: у 2020 році був підписаний на одну дівчину в інстаграмі, побачив її сторіз з якимись виступами й одразу сказав собі: «Я хочу туди. Мені треба туди терміново». Через рік я натрапив на перформера Микиту Крофта й пішов до нього на заняття, почав займатися в одній із категорій ballroom-культури – new way. За два-три місяці уроків Микита сказав нам, що скоро буде бал, і закликав нас іти виступати. 

Спочатку я дуже розхвилювався, бо вважав, що не готовий. Але одна дівчина мені підказала, що бувають різні категорії. Так я дізнався про lipsync і почав займатися ним. Це комплексна категорія: вона і про вимову, і про емоційність, і про структуру виступу, що має запалювати глядачів. Я усвідомив, що це саме те, про що я мріяв рік тому, і ось воно мене нарешті знайшло. Тож на той перший бал я прийшов саме з виступом у категорії lipsync. Хоч я не пройшов у фінал, але глядачі були вражені: підходили після події сказати, що виступ їм дуже сподобався. Це мене неабияк надихнуло. Я почав готуватися до наступного івенту, який планували на 26 лютого 2022 року, але він, звісно, не відбувся. Десь на рік я взагалі забув про бали – це був період важкого сприйняття війни, переходу до самостійного життя й великої кількості роботи. У 2023 році я повернувся в ballroom і відтоді продовжую бути активним учасником.

У США, де ballroom-культура виникла, вона дуже розвинена: у них багато людей, багато гаусів – місць, де відбуваються бали, – а події там проходять щовихідних. Відповідно, і різноманітних підкатегорій для виступів чимало, вони розгалужені. У порівнянні із США, в Україні ця культура ще не дуже велика й перебуває в андеграунді, але, на мою думку, вона тут саме така, якою може бути в цей час. І я захоплююся нею, нами всіма й тим, що ми робимо. Деякі наші учасниці їздять за кордон і тим показують, що болрум в Україні є, привозять щось нове. Наприклад, скоро до нас завітають іноземні судді – дуже цікаво, що вони скажуть і як відреагують на нашу ballroom-спільноту.

Про те, що надихає на сценічні образи

Я надихаюся іншими дрег-артистами та їхніми костюмами, люблю запозичувати образи зі старого кіно. Мені подобається створювати багатогранних персонажів: наприклад, один із них може бути як дуже готичним, так і дуже комічним одночасно. Також я обожнюю мюзикли – це моя віддушина. Дуже хочу колись зробити образ із мого улюбленого фільму «Мила Чаріті» Боба Фосса. Узагалі я теж мрію грати в мюзиклах, виступати на Бродвеї. Зараз мене задовольняє ballroom, але хочеться й більшого: щоб це стало новим пластом моєї роботи, який приноситиме не лише насолоду, а й гроші.

У своїх виступах я переосмислюю те, що відбувається в моєму житті. Категорія lipsync – це, можна сказати, велика сублімація. Я обираю собі пісню та створюю з неї частинку мого життя, якою ділюся з публікою. Наприклад, мій останній виступ був присвячений дідусеві, якого не стало буквально за 10 днів до події. Я усвідомив, що хочу в такий спосіб сублімувати свої емоції й переживання стосовно втрати. Коли в день смерті дідуся ми сім’єю зібралися в нього вдома, я взяв собі його краватку, щоб надягнути для образу на його честь. У той же день я на повторі слухав одну пісню – мені музика дуже допомагає впоратися з емоціями – і її ж використав для цього виступу. Це мені дуже допомогло в той період. Щоразу, коли я дивлюся відео з тієї події, я розумію, про що це та для кого. Мені стає добре на душі, бо я приділив цьому виступу частинку себе й поділився з усіма своєю історією.

Про гендерну експресію в ballroom-культурі

Зараз у культурі з’являється більше чоловіків, але раніше їх було дуже мало, і цю сферу в нас заповнювали цисгендерні жінки. Це може бути неочікувано, але в ballroom можуть бути різні люди з різними ідентичностями. Головне, щоб вони були частиною цієї культури, поважали її та розуміли, для кого вона. Важливо усвідомлювати, що це насамперед культура ЛГБТКІ+, і неважливо, наскільки добре ти виступаєш і рухаєшся – ти маєш також поважати цю спільноту.

Коли чую критику культури й закиди про те, що чоловіки не мають грати фемінні ролі, я наводжу приклади з історії. Пригадаймо часи, коли жінкам не дозволяли виступати в театрі, і всі ролі виконували чоловіки, у тому числі в жіночому одязі та з макіяжем. Можна також згадати кабаре й бари, де виступали перші дрег-квін, на яких приходили дивитися цисчоловіки. Такі актори й перформери могли бути дуже успішними, і людям це подобалося. Тож маємо давню історію дрегу в різних проявах.

Коли я роблю дрег-образ, не намагаюся нікого висміювати чи насміхатися з фемінності. Я просто бачу свою внутрішню жінку саме так. Коли дивлюся на інших дрег-квін, я бачу, що це їхні жінки, і вони відчувають себе такими. Водночас я не є транс людиною й не збираюся робити транс перехід, – мені подобається бути чоловіком. Але мені також подобається бути небуденною версією себе, я маю на це право й нікому цим не роблю шкоди. Для мене це про баланс фемінності й маскулінності – обидві ці частини так чи інакше є в кожній людині. У мене вони перебувають у гармонії, дають мені змогу проявлятися по-різному, а не відповідати якомусь певному стереотипу. Тож якщо я когось і висміюю на сцені, то лише себе. Якщо мій персонаж когось розсмішив – я радію, бо це значить, що образ відгукується.