Інтерв'ю«Люди живуть у фільмі». Ольга Брегман і Наталія Лібет про премʼєри в Берліні та Шеффілді

Документальне кіно зараз – ще одна можливість говорити про різні українські досвіди в інших країнах. «Стрічка часу» Катерини Горностай, яку нещодавно показували на Берлінале, розповідає про українську освіту в умовах війни: тут і діти, змушені спускатися в укриття, і ті учні, які підключаються на уроки з розбомблених міст. «Куба та Аляска» – фільм про двох парамедикинь, їхні побут і роботу на фронті.

Продюсерки цих стрічок – Ольга Брегман і Наталія Лібет – наголошують, що їхня професійна відповідальність у воєнних умовах значно зросла. У будь-якому документальному кіно реальні герої проживають реальні події свого життя. Знімати ж героїв під час війни – більша відповідальність і більші ризики – як фізичні, так і психологічні. 

Ми поговорили з Ольгою та Наталією про те, як вони вибирають фільми, з якими хочуть працювати у воєнний час, реакцію міжнародної спільноти на «Стрічку часу» та «Кубу та Аляску», а також про жінок-продюсерок в Україні.

Текст: Ольга Дуденко

фото: Аліна Рудя

Ольга Брегман і Наталія Лібет

продюсерки

Наші бажання та цінності збігалися, тому ми заснували власну компанію, за яку відповідаємо й де формуємо ті цінності, які впроваджуємо в роботі з людьми

Продюсувати документальне кіно до повномасштабної війни й під час неї – це доволі різні ролі. Як змінилися ваші обовʼязки, як зросла відповідальність? 

Наталія: Ми з Олею працюємо разом із весни 2016 року. Тоді нас запросили в студію ESSE Production House, яка займається переважно комерційною зйомкою. Це взагалі найперша відеокомпанія в Україні, бо її заснували в 91-му році, з початком незалежності. 

Тоді ми й познайомилися, разом створювали кіно, і в якийсь момент ми з Олею хотіли зробити власну виробничу компанію, але завжди були якісь інші справи, пріоритети, проблеми. Ми думали, що це нормально, що нам потрібно наростити мʼязи, а тоді вже щось створювати. 

Коли повномасштабне вторгнення торкнулося Києва, де ми безпосередньо працювали, ми зрозуміли, що не можна шукати компроміси, не можна надалі толерувати їх, бо найголовніше зараз – це те, що ми хочемо зробити для майбутнього, в Україні й для неї. Наші бажання та цінності збігалися, тому ми заснували власну виробничу компанію, за яку відповідаємо й де формуємо ті цінності, які впроваджуємо в роботі з людьми й тут, і за кордоном. 

Ольга: Мені здається, наша відповідальність сильно зросла. Усі історії, які ми показуємо у фільмах, для наших героїв є життям. Уся наша робота – це приносити історії цих людей у світ. Що показувати в таких фільмах, а що упустити, бо це може завдати ризику їхньому життю, – це досить складні запитання. 

За останні три роки ті фільми, які ми починаємо створювати, ми маємо довести до кінця. Маємо бути чесними та відповідальними перед героями, яких хочемо показати. Коли ти тільки думаєш про якийсь проєкт, із ним може статися все, як і зазвичай у кіно: він може вдатися, а може, і ні, можливо, не знайдеться фінансування, чи режисер передумає – мільйон чинників. Зараз же ти маєш одразу сказати, чи зробиш фільм, чи не зробиш, бо люди, яких ти знімаєш, живуть у цьому.

За останні три роки ті фільми, які ми починаємо створювати, маємо довести до кінця

Як ви вибираєте фільми, з якими хочете працювати? І як воєнний час впливає на цей вибір – тем, історій, партнерств? 

Ольга: Я така людина, яка хоче знімати все, допомогти всім і зробити всі проєкти (сміється). І потім я приходжу до Наталії, і вона мені каже: «Олю, цього ми не встигнемо, а це вже схоже на те, що ми робили» або «Олю, ти сьогодні взагалі снідала?» У нас дуже часто є бажання робити всі можливі проєкти, бо до нас приходять дуже класні й талановиті команди. Але, на жаль, у добі 24 години, тому іноді ми не беремо проєкти не тому, що не хочемо, а тому, що не встигаємо. 

Наталія: Я завжди кажу, що не ми обираємо проєкти, а проєкти обирають нас. У кожному з них є команда авторів, яка робить фільм. У документальному фільмі це режисер, автор сценарію, оператор, композитор, режисер монтажу. І наша роль – допомогти команді. Тому ми завжди кажемо, що продюсер та автори – це партнерство. Як партнери ми будуємо ґрунт, щоби команда могла насамперед безпечно працювати, щоб для цього були всі умови, щоб вони відчували, що в них є підтримка, – не тільки фінансова чи технічна, а й у формі порад чи обіймів. 

Ми заходимо в таке партнерство на декілька років, і автори приходять до нас, щоб отримати ту саму підтримку, зрозуміти, що ми разом, що у фільму є майбутнє, його не покладуть на полицю й не зупинять, його премʼєра відбудеться й люди на неї чекатимуть. 

Ми також зважаємо на те, як усі проєкти взаємодіятимуть у нашому загальному портфелі. Цього року, наприклад, ми випустили три фільми. Найперший – це «Стрічка часу» Катерини Горностай, яка була на Берлінале в конкурсі. Це мозаїчний портрет системи освіти в нашій країні у воєнний час. Як копродюсери ми випустили стрічку The Eukrainian – про Ольгу Стефанішину, віцепремʼєр-міністерку України, відповідальну за євроінтеграцію. І от зараз Оля випускає фільм «Куба та Аляска» – про двох парамедикинь на фронті, яких я називаю супергеройками.

Це все дуже різні фільми, але разом вони створюють документальну картину України на сучасному етапі. Діти, учителі та школи – це майбутнє; дві жінки-героїні, які захищають країну; і віцепремʼєрка, яка допомагає привести Україну до Євросоюзу. 

Як партнери ми будуємо ґрунт, щоби команда могла насамперед безпечно працювати, щоб вони відчували, що в них є підтримка

Фільм – це завжди більше, ніж просто кіно. Це про все навколо нього: людей, обставини, деталі

Так само зростає відповідальність, як саме представити фільм міжнародній аудиторії. Як ви взагалі працюєте з цією стратегією?

Ольга: Коли ми починаємо працювати з якимось проєктом, то завжди складаємо його план. Зокрема, у ньому є таймінг, коли ми плануємо завершити стрічку, де її можна представити в цей час, для якого фестивалю вона пасуватиме. Для «Куби та Аляски» ми досить довго шукали гарне місце, бо нам важливо, щоб у цього фільму було одразу декілька прем'єр, щоби максимально донести його до широкої аудиторії. Незважаючи на складну тематику й те, що ставалося з дівчатами під час зйомок, він дуже глядацький. Тому наша стратегія полягала в тому, щоб мати гучну премʼєру й щоб фільм одразу пішов до іноземних глядачів.

Після світової прем’єри у Шеффілді ми з командою одразу їдемо до Бельгії – у нас прем'єра на Брюссельському кінофестивалі та відразу починається прокат фільму в Бельгії. Після цього їдемо до Німеччини на Мюнхенський міжнародний кінофестиваль, а потім плануємо кінотеатральний прокат в Україні – з 14 серпня.

Так ми шукали й країну, з якої стартувати, і знаковий фестиваль. Шеффілд якраз – один із головних документальних фестивалів Великої Британії, однієї з країн, яка найбільше допомагає нам зараз.

Наталія: Коли ми робимо кіно, то щоразу будуємо нове виробництво. Кожен фільм – унікальний. «Куба та Аляска» – глядацький фільм про неймовірних жінок, яких я обожнюю називати супергеройками. Його покажуть на європейському телебаченні: французькому, чеському. А от «Стрічка часу» – більш артхаусний фільм із серйозними філософськими підтекстами.

Оля запросила Катерину робити це кіно про школи, бо я, чесно кажучи, не знаю іншу режисерку чи режисера в Україні, який чи яка могли б зробити таке кіно. Саме її рівень емпатії й уважності до дітей, підлітків дає змогу створити таке кіно.

Я вважаю, що «Стрічка часу» – це унікальний кейс і для України, і для Європи, бо всі складники цього фільму дуже сильні. Фільм – це завжди більше, ніж просто кіно. Це про все навколо нього: людей, обставини, деталі.

Після Берлінале «Стрічка часу» була в Салоніках, у Нью-Йорку та Сан-Франциско, Лісабоні, Барселоні. Зовсім нещодавно – у Лондоні й Інсбруку. А вже на початку липня будуть покази на фестивалі в Карлових Варах, де фільм продемонструють у секції найкращих фільмів Берлінале та Канн 2025 року

З реакції іноземців ми зрозуміли, що вони в темі російсько-української війни, співчувають, допомагають, але в них часто немає розуміння, як жити у війні

Якщо порівнювати з 2022 роком, яка реакція міжнародної аудиторії зараз? Чи є ті українські досвіди, які їм уже добре знайомі з нашого документального кіно?

Ольга: Якщо говорити про «Стрічку часу», то вона стала досить унікальним фільмом для міжнародної аудиторії. З їхньої реакції ми зрозуміли, що вони в темі російсько-української війни, співчувають, допомагають, але в них часто немає розуміння, як жити у війні. Ніби не складається картинка: люди досі запитують, як ми летимо до Києва, не розуміють буденності.

І ось ми показуємо фільм про школу, навчання, бо те, що діти ходять до школи, здавалося нормою. А ми показали, як це – коли треба спустити тисячу дітей в укриття за кілька хвилин, організувати урок у підвалі під час тривоги, як учитель стає психологом, мамою, татом. В іноземців так зʼявляється можливість прожити з нами це життя. Воно змушує бути включеним і викликає емпатію. Люди навіть починали порівнювати те, як їхні діти йдуть до школи, і батьки про це жодним чином не хвилюються, а в нас навчання триває під час війни. 

Наталія: Яка реакція? Усі ридають.  

Ольга: І сміються. 

Наталія: Спочатку сміються, потім ридають, потім знову сміються. Цей фільм сповнений любові й емпатії, і це відчуває будь-яка людина – хоч у Франції, хоч у США. Він викликає багато запитань, зокрема й про майбутнє. Що буде далі з цими дітьми? Куди вони підуть учитися далі? Наприклад, одна з героїнь нашого фільму, Ольга Бригинець, уже другий рік навчається на режисерському курсі в Києві. На прем’єрному показі фільму в України на фестивалі Docudays також була героїня фільму, яка проводила останній дзвінок в онлайн-форматі для однокласників з Бахмута. Люди існують і продовжують жити, опиратися цій війні. Але це відчувається саме тоді, коли дивишся цей фільм. Діти хочуть навчатися й мати майбутнє саме у своїй країні.

Коли ми привезли вчителів на показ нашого фільму в Берліні, і вони крокували червоним хідником, ми усвідомили, що українські вчителі зараз на головному конкурсі одного з найбільших кінофестивалів світу

Думаю, якраз така реакція й щира зацікавленість свідчать про успішність фільму. Що для вас особисто означає успішна премʼєра українського фільму на закордонному фестивалі?

Ольга: Днями в нас було обговорення в Будинку кіно з учителями – героями фільму. Вони навіть не уявляли, що комусь у світі може бути цікаво подивитися, як вони живуть. Вони знали, що роблять усе можливе, але навіть не підозрювали, що це матиме такий відгук не тільки в Україні, а й за кордоном. 

Коли ми привезли вчителів на показ нашого фільму в Берліні, і вони крокували червоним хідником, ми усвідомили, що українські вчителі зараз на головному конкурсі одного з найбільших кінофестивалів світу. Інші вчителі дивляться на них і бачать, що вчитель може опинитися ось там, роблячи свою щоденну роботу. Мені здається, це найбільший успіх. Ти його ніяк не виміряєш, але ти стоїш і думаєш: «Оце ми зробили!» Можливо, у якомусь сенсі ми змінили розуміння й цих учителів про власну професію, і їхніх колег, і з часом, я вірю, що престиж цієї професії зростатиме.

Якщо говорити про категорії успіху, то для нас із Наталею гроші завжди були другорядними. Можна набагато більше заробити у виробництві реклами чи комерційного кіно тощо, але ми ніколи не ставили фінансові показники для себе як головні. Нам важливо робити те, що нам подобається, те, чим ми можемо пишатися, про що нам не буде соромно розповідати в Україні та за кордоном. Те, що може покращувати наше життя навколо та суспільство в цілому. І ось цей момент з учителями в Берліні був якраз показником, що ми зробили дуже гарну справу. 

Наталія: Так, дуже підтримую слова Олі. Вплив фільму на нас, на глядачів, на суспільство, на майбутні часи – це найголовніше. Коли режисер(-ка) створює фільм, він чи вона фокусується на творчих завданнях, тому одне з них – це бачити поза фільмом, трохи наперед, щоб якомога ефективніше розповісти про нього глядачам.

В українському кінопродюсуванні працює дуже багато жінок. Чому саме така закономірність? Чи відчуваєте ви в цілому підтримку одна одної в цій індустрії, спільноті?

Ольга: Я про це завжди думаю. Чому жінок багато в продюсуванні? Бо вони системніші, як на мене. У цій роботі ти часто не бачиш швидкого результату. Можливо, станеться так, що ти й не отримаєш того результату, на який очікувала. І ось це складна робота. Мені здається, чоловікам більш потрібне постійне підтвердження того, що ти це зробив і щось отримав – гроші, славу чи визнання. Жінки готові робити щось, у що вони вірять, але в що можуть не вірити інші. Це ризикова історія, тому, за моїми відчуттями, жінки більш авантюрні.

Але, наприклад, у «Стрічці часу» з нами працює продюсер Віктор Шевченко. В інших проєктах ми також співпрацюємо з чоловіками-продюсерами. Зараз, під час повномасштабної війни, багато з них пішли служити. Вони якраз відчувають, що це має принести результат, що це та справа, яка безпосередньо надає захист країні. Коли ти робиш фільм упродовж трьох років, твоя мотивація то зникає, то з'являється, а країну захищають прямо зараз. 

Наталія: Я люблю повторювати, що продюсер – це партнер, може, навіть доволі близький партнер. І мені здається, що такий рівень турботи й відповідальності досить високий саме в жінок. Як на мене, дуже важливо побудувати такі взаємини з командою, коли ти розумієш, що ви працюєте разом. У вас різний рівень відповідальності, різні завдання, різна діяльність, але все це направлене на один результат, щоби створити фільм.

Якої підтримки не вистачає вам як українським продюсеркам?

Наталія: Мені здається, що загалом у нас є підтримка й міжнародної спільноти, і нашої кіноспільноти, і наших друзів, і різних асоціацій. Ось Оля зараз – одна із засновниць Асоціації неігрового кіно. І я відчуваю, що як індустрія ми працюємо разом. Є ось це відчуття підтримки та допомоги. Завжди можна звернутися до друзів з інших виробничих компаній і запитати: «А як ви це робили, а які у вас є ресурси, чи можете ви ними поділитися?» 

Ми своєю чергою також ділимося своїми напрацюваннями й інформацією, бо, як на мене, вона має бути відкритою. Я з радістю ділюся контактами й тим, що знаю, бо кожна людина унікальна й здатна використати поради та контакти по-своєму. 

Ольга: Я в принципі проти того, що ми маємо сидіти й чекати від когось якоїсь підтримки. Ми всі разом маємо створювати систему, ту, у якій ми хотіли би працювати. Й індустрію, і правила гри, і те, як мають відбуватися фінансування чи співпраця. Важливо розуміти, що ми теж частина екосистеми, яка може підтримати спільноту.

Ось чому я завжди кажу, що в сьогоднішніх умовах у нас, усередині індустрії, конкуренція має бути дуже етичною, бо ми всі робимо спільну справу. Ми всі сьогодні розповідаємо світу про нашу країну. Ми не конкуренти, а партнери, і маємо бути в гарному контакті одне з одним. Це і є моє глобальне бажання – щоб у нас була підтримка одне одного на різних рівнях.