ВішлістЩо ми купуватимемо на «Книжковому Арсеналі». Вішліст редакції

Для кожної з нас «Книжковий Арсенал» – це більше, ніж просто подія. Це моменти зустрічі з друзями та новими книжками. Ми в редакції щороку складаємо свої списки – часом раціональні, часом емоційні, з книжками, про які давно мріяли або які тільки-но з’явилися в полі зору.

У цій добірці ми ділимося особистим – кожна з нас розповідає про одну книжку, яку точно хоче знайти цього року. Про книжку, яка з тих чи інших причин важлива саме зараз. Можливо, книжки з нашого вішліста відгукнуться й вам, і ви додасте їх до своїх списків.

Ще не читала жодну книжку Олівії Ленг, але дуже хочу познайомитися з творчістю цієї авторки. Її «Місто самоти» – роман, який часто рекомендували прочитати героїні в добірках на Wonder Україна.

У ньому британська письменниця осмислює, як самотність впливає на нас, на наш життєвий і професійний досвід. І як самотність розкривається через мистецтво. Героїня книжки живе в Нью-Йорку, але, попри мільйонність його населення, розваг, які він пропонує, відчуває самоту.

Окрім цього, авторка розглядає в тексті думки інших письменників про самотність, тому в анотації зазначають, що в книжці можна знайти й мемуари, й елементи культурної критики, що для мене є величезним бонусом.

Цієї весни мене постійно тягне кудись. А оскільки подорожувати щовихідних не стане ні грошей, ні сил, то шукаю пригоди інших мандрівників.

«Екзотика й хитрощі» переносить не тільки в просторі, а й у часі. Книжка дає змогу подивитися на міста очима українських класиків початку 20 століття – і зафіксувати, як змінилася (або ні) реальність. 

З нетерпінням чекаю подорожі Грузією від Лисиченко й Тунісом від Левинського. Дуже цікаво, на що вони звертали увагу в подорожах – навряд чи на добірку закладів і місць, які радять відвідати туристи в TikTok :)

Та взагалі маю багато планів на книжки про подорожі або про інші міста – і «Жінки пишуть: містянки» про прозу жінок у місті, і «Сама» Олени Бондаренко про 2300 кілометрів Карпатами, і книжку про Полісся від Андрія Сагайдака… Можливо, дешевше таки в подорожі їздити.

Не знаю, як я пропустила вихід цієї книжки, але нещодавно натрапила на неї в одному з оглядів і зрозуміла, що вона мені потрібна, адже в ній Зонтаґ міркує про те, як ми дивимося на чуже страждання – і чому. Іноді – щоби співпереживати. Інколи – дисоціативно споглядаючи. Але що робить із нами це споглядання? Ми ще здатні щось відчувати – чи вже звикли?

Це особливо болюче питання в українському контексті. Бо фото війни – це не щось «інше», далеке. Це ми. Це наші міста, наші тіла, наші друзі. І це наші дискусії – чи викладати фото із загиблими та пораненими. Чи це гідна памʼять? Чи обʼєктивація? Чи це спосіб донести жах війни до світу – чи спосіб дати застигнути йому в зображенні?

Зонтаґ не дає готових відповідей. Але вона дуже точно формулює тривогу, яку важко озвучити: як не втратити чутливість? Як бути свідком – і не стати споживачем болю?

Це все не лише текст про фотографію. Це розмова про нас із вами – тих, хто живе під час війни, тримається за емпатію й досі не впевнений: коли я дивлюсь – я бачу, відчуваю чи звикаю?

Я поки що втримуюсь від купівлі книжок, бо полички й так повні непрочитаного. Але «Книжковий Арсенал» – моя улюблена літературна подія, тож усе-таки не можу собі відмовити в покупках саме там.

Мене зацікавила книжка Любка Дереша «Погляд медузи».

Я – фанатка української літератури й дуже люблю відкривати для себе не лише класичні, а й сучасні твори.

Цей твір написаний про наші реалії й глибоко вкорінений в український контекст – про дружбу, спогади, втрати й, звісно, на тлі війни. Окрім цікавої анотації, я також читала хороші відгуки від блогерів, чиєму смаку довіряю.

Буває, трапляються речі, яких минула я від себе ніколи не очікувала. Так я почала читати та збирати мангу. Хоч і просто японські комікси, але часто з неймовірним авторським стилем малюнку та сторітелінгу. Є в цьому щось із дитинства, коли поспішаєш купити новий номер журналу, щойно той з’являється у вітрині, або він приходить тобі поштою за передплатою. 

Однією з причин, чому я не робила цього раніше, було засилля російських перекладів. Якщо зайти в аніме-магазин чи онлайн-крамницю коміксів років десять тому, на вас чекали російськомовні томи невідомої якості. Зараз працюють одночасно кілька видавництв, які перекладають мангу українською, і роблять це дуже добре. Одним із таких є MAL'OPUS, де я регулярно щось купую й роблю передзамовлення. 

Цього разу хочу придбати вже другий омнібус манги «Підземелля смакоти» – дуже теплої та затишної фентезі-історії про команду мандрівників, які рятують свою подругу з глибин підземелля, одночасно куштуючи різноманітних монстрів. Авторка Рьоко Куі дуже емпатично й розмаїто зображує своїх персонажок, тож її можна назвати прикладом прогресивного жіночого погляду в цій сфері.

«Лірика маріупольських бомбосховищ» – це перша поетична збірка, до якої я свідомо йду. Вона про Маріуполь. Я ніколи не була там. Це не моє рідне місто. Але мені болить. І я хочу побачити, що там відбувалося на початку повномасштабного вторгнення через особистий досвід авторки, через її репортажні вірші у збірці.

Авторкою є Оксана Стоміна, яка жила в Маріуполі до повномасштабного вторгнення, була волонтеркою, активісткою. Провела в оточеному місті три тижні, після чого евакуювалася. Її чоловік, оборонець Маріуполя, потрапив у полон.

Це вірші з весни 2022 року, написані буквально під обстрілами. Це й особисті листи до чоловіка, яких той, можливо, ще ніколи не читав. Це й фото зі знищеного міста. У цих текстах вона зібрала свій досвід і біль людей, які ховалися в підвалах, які втрачали домівки, рідних, ціле місто.

Розумію, що буду плакати. Але як би боляче не було – історія Маріуполя є важливою, і її варто пам’ятати.

Цьогоріч я свідомо намагаюся не купувати нові книжки, поки не дочитаю хоча б частину з тих, що вже є вдома. Але «Нерухомість» Анни Грувер – точно виняток.

Мене подобаються тексти, що влучно фіксують наш час – не з претензією на гучне узагальнення, а з уважністю до дрібниць і чесністю. «Нерухомість» – саме така. Вона про втрати й переїзди, про злами, до яких ми ще не встигли звикнути, і нову реальність, яку ще не навчилися називати своїми словами.

Нещодавно я зрозуміла, що дуже хочу розширити свою бібліотеку нонфікшн-літератури – передусім книжками, які допомагають краще зрозуміти сучасний світ і місце кожного в ньому. Саме тому, дослухавшись до рекомендацій як експертів, так і близьких, вирішила придбати «Про свободу» Тімоті Снайдера.

Ця книга досліджує суть свободи – те, чим вона є насправді, чому її часто неправильно трактують і як вона пов’язана з нашим майбутнім. Снайдер розкриває ідею, що свобода – це не лише відсутність обмежень, а передусім право вільно жити. На мою думку, це особливо відгукується кожному українцю сьогодні. Тому з нетерпінням чекаю на «Арсенал»!