КультураЖіночий погляд на мозаїки від 60-х років до сьогодення

Монументальне мистецтво залишило великий слід в архітектурному ансамблі майже всіх міст України. Чимало мозаїчних панно прикрашають визначні будівлі столиці. Ба більше, навіть часто в селах можна зустріти оздоблені мозаїками зупинки, які здаються оку вже чимось звичним. 

Ми вирішили дослідити історії мисткинь, пов’язаних із мозаїкою — від   1960-х до сьогодення, і розповісти: хто стояв за цим мистецтвом, чому воно активно розвивалося у 60-х роках в Україні й чи створюють щось подібне зараз. Wonderzine Україна поспілкувалося з дослідницею архітектури модернізму Ельмірою Еттінгер, а також розпитали в сучасних мисткинь, які працюють із мозаїкою, про їхню творчість, натхнення і зв’язок із митцями минулого століття.

Жінки, які створювали мозаїки

Алла Горська

Найпопулярніша мисткиня 60-х. Ім’я Алли Горської останніми роками лунає звідусіль. Її особистості присвячують багато текстів у медіа, часто говорять у соцмережах. Улітку минулого року в Українському домі пройшла велика виставка «Алла Горська. Боривітер», де презентували понад 100 робіт художниці — її відвідала понад 51 тисяча людей.

Така популярність мисткині, на думку Ельміри Еттінгер, зумовлена плодовитістю художниці в різних напрямах мистецтва, її новаторськими ідеями та технологіями. Алла Горська працювала з великою наснагою та постійно експериментувала. Наприклад, при створенні мозаїки «Боривітер» мисткиня використала частини нержавіючих ложок для викладення пір’я, а в «Дереві життя» деякі елементи виготовлені з алюмінієвого листа.

Окрім цього, Алла Горська була правозахисницею й учасницею руху шістдесятників, за що поплатилася смертю в 41 рік. Алла Горська була однією з тих, хто відкрив місця розстрілів 1930-х років у Биківні, носила квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, підтримувала політичних в’язнів і їхні родини. 1968 року Горська підписала «Лист 139-ти», який був протестом української інтелігенції проти репресій і закритих судів над дисидентами, які здійснювала тогочасна влада. За мисткинею довго слідкувало КДБ і врешті її вбили 1970 року за нібито нез’ясованих обставин.

Одними з найвідоміших робіт мисткині стали мозаїки «Боривітер» і «Дерево життя» 1967 року, зокрема через знищення російськими окупантами в Маріуполі. Такими мозаїчними панно Горська разом із групою співавторів, до якої також входила Галина Зубченко, оформили ресторан «Україна». Ці два твори унікальні поєднанням матеріалу, чергуванням різноманітних структур, які створювали ефект руху. 

Після того, як Аллу Горську влада зарахувала до «буржуазних націоналістів», її роботи знищували. Так наказали зробити й із цими двома панно. Утім, місцеві майстри сховали мозаїки за цегляною фальш-стіною. Так вони збереглися до нашого часу, поки їх не зруйнували російськими бомбардуваннями.

«Вітер» — єдина збережена монументальна робота художниці в Києві. Її створили Алла Горська, Віктор Зарецький і Борис Плаксій у 1967 році на стіні тодішнього ресторану«Вітряк». Композиція в собі поєднує авангардні елементи та народний колір.

Зараз мозаїчне панно перебуває під загрозою через зміну власника ресторану. У КМДА заявляли про внесення будівлі до Державного реєстру нерухомих пам’яток України та закликали зберегти монументальний твір. За весь час недбайливого ставлення до панно воно отримало значні пошкодження. 

Життя Алли Горської було тісно пов’язане з Донеччиною. Більшість її робіт створювалися саме там. Разом із Галиною Зубченко та групою співавторів мисткиня займалася оздобленням Школи №5 у Донецьку. У 1965–1966 роках вони створили велике мозаїчне панно «Прометеї», а також вісім менших мозаїк ззовні на стінах будівлі. Два панно були на космічну тематику й називались «Сонце» й «Космос».

Галина Зубченко

Мисткиня найбільше відома за своїми монументальними творами, хоча також працювала в галузі кераміки та станкового живопису. Вона була учасницею Клубу творчої молоді, брала участь у створенні вітража «Шевченко. Мати» й мозаїк у Донецьку та Маріуполі разом з Аллою Горською. 

Галина Зубченко проходила практику в Карпатах і закохалась у тамтешній побут і колорит — так головною темою робіт художниці стала Гуцульщина. Вона часто працювала в парі зі своїм чоловіком Григорієм Пришедьком. Мистецькі подружні тандеми були тоді доволі популярними. 

Найвідоміша робота мисткині — мозаїчне панно «Ковалі сучасності» на Інституті ядерних досліджень у Києві, присвячене фахівцям ядерної фізики. Цей твір є однією із наймасштабніших мозаїк Києва. На ньому зображено чоловіків у подобі Прометеїв, що тримають атом. Водночас, наголошує Ельміра Еттінгер, у кольористиці, деталях та оздобленнях впізнаються українські мотиви.

Мисткиня найбільше відома за своїми монументальними творами, хоча також працювала в галузі кераміки та станкового живопису. Вона була учасницею Клубу творчої молоді, брала участь у створенні вітража «Шевченко. Мати» й мозаїк у Донецьку та Маріуполі разом з Аллою Горською. 

Галина Зубченко проходила практику в Карпатах і закохалась у тамтешній побут і колорит — так головною темою робіт художниці стала Гуцульщина. Вона часто працювала в парі зі своїм чоловіком Григорієм Пришедьком. Мистецькі подружні тандеми були тоді доволі популярними. 

Найвідоміша робота мисткині — мозаїчне панно «Ковалі сучасності» на Інституті ядерних досліджень у Києві, присвячене фахівцям ядерної фізики. Цей твір є однією із наймасштабніших мозаїк Києва. На ньому зображено чоловіків у подобі Прометеїв, що тримають атом. Водночас, наголошує Ельміра Еттінгер, у кольористиці, деталях та оздобленнях впізнаються українські мотиви.

Разом із чоловіком і після його смерті художниця працювала над оздобленням мозаїками громадських будівель. Низка творів мисткині прикрашає корпуси Інституту кібернетики, Національного інституту раку, Інституту рентгенології й онкології, Академії наук України та Палацу спорту.

Мозаїка «Рух» на фасаді спорткомплексу «Наука» перебуває в дуже поганому стані та потребує реставрації. Для неї художники, окрім смальти та кераміки, використали й натуральне каміння. Панно присвячене спортсменам плавцям, воно є барвистим і містить чіткі геометричні лінії, завдяки чому глядач може відчувати динаміку.

Лариса Міщенко

Лариса Міщенко — художниця, яка відома своїми мозаїками на бульварі Лесі Українки в Києві. Окрім цього, мисткиня займалася створенням гобеленів, вітражів, а її роботи виставляли в Українському домі.

У 1969–1970 роках Лариса Міщенко разом з Анатолієм Гайдамакою й Олександром Міловзоровим створили мозаїчні панно на бульварі Лесі Українки. Ці роботи виконані в коричнево-червоній гаммі й на різноманітну тематику: від ідеї праці до колориту Карпат.

Людмила Семикіна

Чи звертали ви увагу на оздоблення станції метро Почайна в Києві? Усі три роботи на станції: мозаїчне панно біля південного виходу на платформу, вітраж і карбування — виконала Людмила Семикіна, подекуди разом зі своїм сином. 

 Людмила Семикіна — мисткиня станкового живопису, яку виключали зі Спілки художників двічі: через створення вітража «Шевченко.Мати» та долучення до підписання листа з протестом проти репресій щодо дисидентів. Позбувшись державних замовлень і можливості розвиватись у живописі, Людмила почала займатись дизайном одягу. Семикіна розробляла ескізи костюмів до художнього фільму Леоніда Осики «Захар Беркут». Відомою художниця стала завдяки своїм колекціям одягу з використання народних мотивів і наслідуванням орнаментики Київської Русі.

Мисткиню вшанували званням лавреатки Національної премії України ім. Тараса Шевченка, премії ім. Василя Стуса, а також біографію Семикіної включили до довідника «Життя славетних».

Галина Севрук

Народилася в Узбекистані, не знала української мови й традицій, проте стала визначною постаттю нашої культури. 

У дитинстві Галина разом із родиною переїхала до України. Вона почала свою творчу діяльність у 1960-х, тоді й зрозуміла, що «не можна бути художником України й не знати української мови, літератури, історії, мистецтва».

Передовсім художниця відома своїми керамічними роботами. У творах вона часто використовувала неглазуровану кераміку, а тематикою панно були древні мотиви, зокрема давньоруські. Загалом мисткиня створила близько пів тисячі як великих, так і менших керамічних робіт. 

Художниця створила за життя всього дві мозаїки: «Лісова пісня» та «Лілея» — у 1963–1964 роках. Над більш відомою першою мозаїкою «Лісова пісня» Галина працювала в майстерні відомого монументаліста Степана Кириченка. Головний образ роботи був змальований із портрета Лесі Українки — письменницю можна впізнати за характерними рисами обличчя, а кольористика тла нагадує тему однойменної драми-феєрії. Галина Севрук тоді була ще недосвідченою, проте її роботу помітили на виставці монументального мистецтва — Мінкульт УРСР закупив роботу для Меморіального музею Лесі Українки в Києві. Інша мозаїка «Лілея» теж побувала на виставці 1964 року, але її визначили як «занадто формалістичну».

Ада Рибачук

Подружній союз художників монументалістів Ади Рибачук і Володимира Мельниченка — мабуть, один із найвідоміших і найплодовитіших. Дослідники часто кажуть, що пара була одним цілим, і зараз розрізнити в роботах, де чия частина, майже неможливо.

Трагедією мистецького подружжя стало знищення «Стіни пам’яті» на Байковому кладовищі, яку вони створювали понад 13 років. Попри погоджені ескізи, Міністерство культури УРСР у 1982 році ухвалило рішення залити бетоном площину, розміром 2 тисячі квадратних метрів, оздоблену барельєфами. 

Перша виставка тандему живописців не увінчалась успіхом. Їхні роботи розкритикували за формалізм і «неправильне» зображення радянських людей. Так вони почали працювати в монументалізмі, де було дещо більше свободи самовираження. 

Художники почали свій шлях у монументалізмі із замовлення на оздоблення мозаїкою Центрального автовокзалу в Києві. Вони розробляли дизайн, орнаментальне оздоблення, ескізи десяти мозаїчно-керамічних панно для другого й третього поверхів вокзалу. Окрім цього, в інтер’єр залучили тканини, проте вони до сьогодні не збереглися. Тематично в мозаїках зобразили автомобілі, автобуси, автотраси, міста. Ідея деяких панно була у тому, щоб нагадувати вид із вікна та надавати глядачу відчуття легкості мандрівки. Проєкт отримав Першу Всесоюзну премію молодих архітекторів за інтер’єри.

Згодом кількох художників запросили оздоблювати Палац дітей і юнацтва, тодішній Палац піонерів. Ідеєю проєкту було розробити простір для потреб дітей. Рибачук і Мельниченко займалися оздобленням інтер'єрів і фонтану, водночас надихалися роботами Марії Приймаченко. Створені мозаїки вражали своєю яскравістю, насиченістю та казковістю. За цю споруду архітекторів Авраама Мілецького й Едуарда Більського нагородили Державною премією СРСР.

З часом мозаїки Ади Рибачук і Володимира Мельниченка занедбали. Проте у 2017–2020 роках волонтери реставрували твори на автовокзалі та мозаїчний фонтан «Сонце, зорі та сузір’я», який розташований перед Палацом дітей і юнацтва.

Надія Клейн

Ще одним відомим подружжям митців були Надія Клейн і Степан Кириченко. Надія народилась у Самарській області в Росії, там навчалась і працювала. Пізніше мисткиня переїхала до Києва й створювала мозаїки, присвячені Тарасові Шевченку і його творчості, як-от «Та не однаково мені», «Наша дума, наша пісня», «Кобзар», «От де, люди, наша слава, слава України», килим «І мене в сім’ї великій» і багато інших.

Значна частина робіт художниці зосереджена в Києві. Наприклад, подружжя працювало над величезним мозаїчним панно, що зараз оздоблює Національний музей історії України у Другій світовій війні. 

Кожен, хто хоч раз бував у Києві, мав бачити мозаїку «Українська пісня», яка розташована поблизу оперного театру. Декоративне мозаїчне панно за мотивами народного мистецтва оздоблювало торець колишнього готелю «Інтурист». Як розповіла дослідниця монументального мистецтва Олена Борисова, Клейн із Кириченком виконали ескіз мозаїки, а до роботи були залучені також їхній син Роман із дружиною. Частину твору навіть використали для зображення зупинки у грі «S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля». У 2023 році медіа писали про критичний стан мозаїки.

Визначною роботою також була мозаїка на кінотеатрі «Аврора» на Воскресенці. Його побудували в 1966 році, закрили в 90-х, а знесли у 2005–2006 роках задля зведення нового торгового центру. Фасад був оздоблений мозаїкою «Аврора» авторства Степана Кириченка, Надії Клейн і Павла Грачова, яку знищили разом із кінотеатром. 

Досі збереженою роботою є мозаїчний портрет Тараса Шевченка під назвою «Кобзар» 1964 року. Він розміщений у фоє кінотеатру імені Т.Г. Шевченка на Виноградарі та за визначенням дослідників є «перлиною київської монументалістики». Брала участь Надія Клейн і в оздобленні фасаду Інституту хімії високомолекулярних сполук НАН України. У 1977 митці створили панно «Природа й люди», де в центрі великої квітки зображено дві дівчини, що є уособленням науки та природи.

Мисткині, що творять сучасні мозаїки

Анастасія Лелюк

Створює мозаїку на торговому центрі OBRIY Trypil в Українці

Анастасія працює як мультидисциплінарна художниця. Окрім мозаїки, вона також займається живописом, скульптурою, фотографією та навіть інсталяціями. 

Анастасія брала участь у проєкті, присвяченому мозаїкам Дніпра. Разом із командою вони створювали мапи, організовували екскурсії та воркшопи зі створення лінійних гравюр за мотивами відомих мозаїк. Мисткиня була залучена й до реставрації фонтану «Зорі та сузір’я» Ади Рибачук і Володимира Мельниченка біля Палацу дітей і юнацтва, а також до відновлення мозаїк автовокзалу на Деміївській, монументальних творів на школах та іншого. Опісля власного досвіду відновлення мозаїк, Анастасія почала й сама залучати громадськість до реставрації у вигляді воркшопів.

«Фізична долученість дуже підвищує розуміння того, наскільки створення мозаїк — це кропітка й довга робота. Тоді вже не буде думки, що такі твори потрібно руйнувати. З'являється інше усвідомлення того, чому монументальне мистецтво важливе, чому це наша спадщина і як її зберігати. І я бачу, що все більше людей зацікавлені в цьому», — каже Анастасія. 

Зараз на торговому центрі OBRIY Trypil в місті Українка, що на Київщині, створюють величезну мозаїку площею понад 150 м². Анастасія Лелюк працює в проєкті як співкураторка процесу й мисткиня з командою друзів-художниць і художників. Митці оздоблюють орнаментами колони, а також велике панно на головній стіні фасаду. 

Мозаїка буде створена у трипільському стилі. Анастасія ділиться: «Я запропонувала три варіанти й усі одноголосно зупинились на тому, щоб працювати з темою трипілля. Така мозаїка є локальною історією, адже Трипілля — сусіднє від Українки місто. При створенні ескізу я брала за основу декоративне мистецтво й орнаменти, які залишила нам у спадок трипільська культура». 

У цій роботі, на відміну від радянських мозаїк, замість смальти, використовують керамогранітну плитку й натуральне каміння. Анастасія каже з гумором, що з митцями 60-х їх поєднує фізична складність при створенні мозаїки взимку. Адже через прив’язку до дедлайнів виконання мозаїки перед відкриттям об’єктів доводиться працювати в несприятливих погодних умовах. А також як колись, так і тепер до процесу залучаються люди, які не мають досвіду в мозаїчному мистецтві, а хочуть просто допомогти й доєднатися до командної роботи. 

Художники мають намір створити всю мозаїку на ТЦ Trypil за пів року. Надалі Анастасія Лелюк планує зосередитись на відновленні мозаїк, що не мають авторів, як-от на автобусних зупинках по всій Україні.

Лєнта Волинчук

Створює мозаїки для «лагідного вандалізму»

Головною професією Лєнти є татуювання. Вона працювала в Києві, а тепер — у Празі, куди переїхала через повномасштабне вторгнення. Окрім цього, мисткиня також створює невеликі мозаїки, часто з українськими мотивами, які залишає як частинку своєї творчості на фасадах будівель.

 «Гуляючи чужим містом, я відчувала, як сильно мені не вистачає моєї роботи й моїх людей. Я зрозуміла, що мозаїчний малюнок на стіні будинку може виглядати як татуювання на тілі людини, тільки на «тілі архітектури». І я почала робити «вандалізм». Створювала мозаїки з різними сюжетами й просто клеїла їх по містах, де я бувала б, — ділиться Лєнта початком свого шляху в мозаїці. 

Роботи Лєнти Волинчук можна зустріти по всьому світу: у Парижі, Варшаві, Торонто, Берліні, Празі, Києві тощо. Мисткиня каже, що їй подобається займатися творчістю та просувати її саме в межах «вандалізму», адже так не виникає почуття марнославства чи егоїзму, бо роботи не мають авторства. Так ціллю її діяльності є лише створення «магічного символізму-реалізму» для перехожих.

Наприклад, у Берліні Лєнта причепила мозаїку-колосок біля музею Анни Франк. Мисткиня ділиться: «Мені здавалося, що Анна, яка зазнала поневірянь із боку загарбників, як ніхто зрозуміє мій стан під час війни. Я пішла вклонилася й приклеїла свою мозаїку поруч із графіті. Я не псувала чисту стіну, а просто додала свого стосунку до цього».

Мисткиня створила мозаїку журавля на жовто-блакитному фоні як символ моря та свободи — його залишили в Палермо, Італії. Завдяки Лєнті навіть мозаїка-шеврон 204 Окремого батальйону ТРО Києва прикрашає Севілью, місто на півдні Іспанії. Його мисткиня створила для подруги Галі, бойової медикині.

«Є якесь таке відчуття, що ми всі розкидані зараз по світу. І що в мозаїці нас можна зліпити докупи та знайти в цьому дуже красивий цілісний образ. І так кожен шматочок знайде своє місце».

Своїми мозаїками Лєнта Волинчук допомагає збирати гроші для Збройних сил України. Мисткиня не тільки спрямовує кошти з продажу робіт на підтримку підрозділів, а ще й надає мозаїки для проведення аукціонів на концертах артистів — так, наприклад, дві роботи продали під час виступу ДахиБрахи.

Однією з найбільш символічних робіт Лєнти є мозаїка, присвячена художниці Поліні Райко. Мисткиня створила мозаїку для «вандалізму» з одним з образів малюнків Поліни Райко та причепила її в Брюгге біля річки. Лєнта каже: задум була в тому, що вода з річки колись розіллється та затопить мозаїку так, як сталось із будинком художниці наївного мистецтва. Пізніше цю мозаїку побачив Фонд ім. Поліни Райко й замовив повтор для проведення аукціону. 

Лєнта Волинчук мріє колись доєднатися до оздоблення парків пам’яті чи військових кладовищ. Цінність мозаїчних виробів мисткиня вбачає в довговічності, браку потреби постійної реставрації, а також у неймовірній красі та символізмі. Тому Лєнта мріє долучитися до створення приємного, затишного й спокійного місця, де кожен зможе згадати та віддати шану героям.

Ганна Круть

Популяризує монументальні твори через набори для створення мозаїк  

Ганна — засновниця студії Love Mosaic із виготовлення мозаїчного декору. Такий простір створили у 2011 році в Дніпрі, проте через повномасштабне вторгнення студію закрили, заново вона запрацювала у 2024 році у Львові.

Ганна розповідає, що про мозаїку як творчість у 2010-х роках у Дніпрі мало говорили. Був стереотип, що це обов’язково оздоблення ванн чи басейнів або радянська монументальна спадщина — теж нібито суспільству не потрібна й нецікава.

Ідеєю Ганни було переконати свою авдиторію в тому, що мозаїка — для людей, і її можна створювати доволі легко.

«Стереотипно наші набори спочатку були розраховані на дітей. Потім із початком проведення майстеркласів і курсів із виготовлення мозаїк почало долучатися більше дорослих. Вони вже залишали своїх дітей удома й приходили відпочивати в майстерню», — ділиться власниця студії.

Ярослава, лялька-мотанка чи мальва з вишивок козацької старшини, Ганна створила кілька робіт, присвячених Аллі Горській. У проєкті «Птахи з минулого», який налічує чотири набори для творчості — два на основі робіт Горської. Разом з онукою знаної художниці Оленою Зарецькою вони створили набори для виставки робіт Горської в Українському домі в Києві. Один із них це «Боривітер» — за мотивами мозаїчного панно з птахом, яке знищили окупанти в Маріуполі. Інший набір «Жінка-птах» — на основі мозаїки Алли Горської у співавторстві із Синицею та Зарецьким у Донецьку. Такий проєкт Ганна Круть вирішила втілити в життя під час повномасштабного вторгнення й присвятила його птахам за мотивами мозаїк минулого з Донецького регіону. 

Для популяризації мозаїчного мистецтва, зокрема 60–80-х років, Ганна Круть разом із Наталією Піддубною, викладачкою катедри архітектури та реставрації НУ «Львівська політехніка», у 2024 році почали організовувати екскурсії львівськими мозаїками. Така ініціатива успішно відгукнулась львів’янам. Ганна наголошує, що потрібно багато розповідати про мозаїки, особливо молоді: «Наше завдання зберегти те, що дісталося нам у спадщину». 

Ганна Круть розповіла, що в майбутньому мріє створити мистецький комфортний простір або ж «творчу лабораторію», де люди зможуть спілкуватися, слухати лекції, творити мозаїки й інше мистецтво. 

Валентина Гук

Створює мозаїки з уламків розбитого скла після обстрілів

Харківська художниця Валентина Гук із псевдонімом «Сонце» перетворює наслідки російських обстрілів у барвисті мозаїки, що слугують оздобленням будівель і нагадуванням російських злочинів. 

Першочергово Валентина є художницею-графіком, хоча мозаїчна творчість їй подобалася давно. «Мозаїки схожі на мою графіку, вони доволі різкі й багато промовляють. Також мені дуже подобається стритарт, адже ним можна прокричати всім людям і вулицям про себе, про зміни, які ти хочеш утілити, про свою ідею», — каже мисткиня.

Першу мозаїку Валентина зробила з уламків скла з балкона її квартири. На момент «прильоту» дівчини вдома не було, вона приїхала подивитися на наслідки, і тоді з’явилася ідея зробити мозаїку. Ця перша робота стоїть вдома у Валентини й надихає на наступну творчість.

Свою діяльність Валентина називає «проєктом про нову етнічність». Кожну мозаїку мисткиня вішає неподалік від місця обстрілу, щоб «скло залишалося на своєму місці». У підписах до всіх робіт вказане місце, звідки були взяті уламки. Так, наприклад, уже створені мозаїки після обстрілів Держпрому, Національної академії правових наук, Палацу праці й інших місць.

Зараз мозаїки Валентини можна зустріти в Харкові й Ізюмі, проте художниця хоче втілювати свій проєкт також в Одесі й інших містах, що регулярно потерпають від російських обстрілів. 

«Це щось, що піднято з руїн, з усього розбитого й повертається до життя. Дає наслідування, сподівання та сили на цю боротьбу», — пояснює мисткиня свою творчість. 

Одним із найбільш пам’ятних моментів для Валентини стало створення мозаїки з уламків в Ізюмі. Вона пригадує, що, гуляючи містом свого дитинства, вибираючи скло, відчула дуже багато. А потім Валентина дізналася про загибель чоловіка своєї начальниці — так створили мозаїка, присвячену Олександру Пустовіту з позивним «Цербер».

Художниця ділиться, що реакція людей на мозаїки є зазвичай позитивною: «Вони кажуть, що моя творчість надихає. Кажуть, що це сильний проєкт, адже бачити скло — боляче, але в такій формі на нього хочеться глянути». 

Валентина — насамперед художниця-графік, а мозаїка — лише проєкт, який колись закінчиться. Мисткиня має мрію, щоб мозаїки побачили за кордоном, щоби через них відчули біль українців і нашу боротьбу.