Культура«У кожній жінці живе солдатка». 9 віршів українських поеток про силу всередині нас
Катерина Калитко, Ярина Чорногуз, Галина Крук
Іноді поетичне слово здатне описати те, що ми відчуваємо, проте не можемо висловити. Поезія нерідко рятує у воєнний час, і рядок вірша здається простором, на який можна спертися.
Українські поетки продовжують літературну діяльність, розповідаючи про Україну світові, волонтерячи, допомагаючи війську або й воюючи в лавах Збройних сил України. Ми зібрали 9 їхніх віршів про нашу здатність іти далі, попри труднощі.
Марина Пономаренко
Змолоду бережи свою лють, подруго,
Поливай її іноді, як невибагливі сукуленти
Коли світ стане розбитим і подраним,
Лють твоя стане тобі скелетом
Твоя лють буде велична, чиста, істинна
Вона захистить тебе, наче панцир
Ти будеш її замість хліба їсти
І переминать задубілими пальцями
Зліпиш із неї дракона, що палитиме ворога
І боронитиме твої рідні вулиці й площі
Твоя лють тобі обійдеться дорого,
Та без неї вийшло б іще дорожче
І тому твоя лють цінніша за золото
Вір у неї, наче у Бога, подруго
І тому бережи свою лють змолоду
Змолоду – і до останнього подиху
Катерина Міхаліцина
«(поїзд на Катеринослав)»
бачиш цю кісточку? з неї виросте вишня,
навіть якщо її посадити в рибʼячий череп,
а його за водою пустити. однаково Бог Всевишній
дивочний той човник вислідить, дасть йому берег.
якщо доведеться, то й сильну свою долоню
на причал оберне, на пристань чи хоч би кладку
до родимого ґрунту.
…
в кутку вагона
в три погибелі зігнута тихо віщає бабка
не своїй доньці і чужій онуці
перешерхлу казку про вірність дому.
поїзд пирхає. мала перелякано впрошується «на руці»,
а бабка, немов платівка заїжджена, держиться на одному:
бачиш цю кісточку? з неї виросте вишня,
навіть якщо її посадити в рибʼячий череп,
а його за водою пустити. однаково Бог Всевишній
дасть всякому човнику берег,
дасть нам берег…
Наталка Маринчак
цю війну я проходжу у Господа
на колінах
коли сильно гримить Він нашіптує
дихай
ти вільна кохана дитина
подивись ось тут поруч сидять
усі Мої діти
хто зумів просто дихати
й віру свою не згубити
глибина дає змогу землю свою любити
глибина дає напрям руху
вчить не замружуватись і жити
цю війну я сиджу у Господа на колінах
і тепер я знаю Він завжди тримав мою руку
доки я пручалася й замирала без звуку
Він тримав і тримав
перечікуючи розлуку
17.03.2022
Ярина Чорногуз
Фото: Юлія Вебер
«[надто червона пляма]»
пітьма п’янка
і кожна з нас у пітьмі йде сама
навіть якщо поруч нема де продихнути — одні плечі, одні тіла,
кожна з нас у пітьмі йде сама
поки кожна з нас не збагне
що опори шукати не було ніколи підстав —
всі плечі надто слабкі
для серця що б’ється в тобі
для голосу що говорить в тобі про любов яку вже забули шукати
для любові яка стала знаком
любов до свого і любов за своє
в неї не вірять
хоч на цьому світі
вона схожа на сонце більше за будь що
і світ говорить своїм чоловічим голосом
ти занадто червона пляма на надто сіро-білому полотні
що робить композицію неохайною
вимоченою так недоречно в червоне
коли усе навкруг прагне звичної чорноти
долаючи гидку слабість жіночого тіла
переступаючи через упалі дерева
замотавши шкіру в кордуру в кілька накатів
відчуваючи захист мовчазного заліза в руках
кожна з нас відчуває дві речі:
пітьма п’янка
кожна з нас у пітьмі йде сама
опори не треба
опора б’ється всередині і має голос
всі плечі надто слабкі щоб витримати одне серце
сильні слова завжди занадто слабкі
сильне тіло смертне
голос не гасне якщо вміє бути
у кожній жінці живе солдатка
якій доведеться пройти пітьму наодинці
і вся поміч непотрібна
і всі плечі — зайві
і все важке — тільки двома руками
і всі кохання — прожиті й полишені
і вся самота — твоя
і вся ніч світу — як одне сонце одного життя
Ірина Цілик
Фото: Юлія Вебер
Це місце сили
і місце моєї слабкості.
Його побудовано так розумно,
що взимку тут зберігається тепло,
а прохолода — влітку.
Ці світлі стіни, як чисті аркуші
із кільканадцять разів перебіленою історією.
Його побудовано так кмітливо,
що кухня має двоє дверей (замашки інтеліґентські):
одні для того,
щоби прабабця могла подавати обід прадіду,
а другі — то, власне, чорний вихід
(маленькому хлопчику в ролі машинки
теж досить зручно
тепер крізь кухню по колу їздити).
Мій прадід, стріляний майор медслужби,
осів після війни в селі— оперував, пупи різав.
Не всім —лиш тим, хто посадить два дерева.
Скажімо, грушу та яблуню.
«На кой мені потім ваші рахітики?!»
І баби саджали.
Хірург широкого профілю — трішки бог.
У селі — тим паче.
А ще анекдот:
зчепився якось за дуб на межі з сусідою.
«Не дам спиляти»,— сказав мій прадід.
І що ви думаєте, не дав: замовив і встановив табличку:
«Цей дуб є ровесником революції».
Й сусід побоявся.
(Щорік ми з сином збираємо жолуді
й маструємо чоловічків у капелюшках...)
Що ще?
Голив голову, матюкався,
читав німецькою, виписував літературку дружині.
Тепер я маю грубезну підбірку журналів «Новый мир»
за пʼятдесяті роки.
Також в мене є щоденник прабабці —
записки про пасіку і про вічне —
цієї першої дауншифтерки в нашій родині
(так, так, то другий її чоловік, то інше її життя
після війни у Києві).
Я завжди думала, що голка — в яйці,
яйце — у качці, качка — у зайці, заєць — у скрині,
скриня — ось, на горищі.
А Люба, знайома письменниця, каже,
її горище лишилось десь там під Луганськом,
на окупованій бойовиками території.
Нестерпно думати, що хтось може
відрити наші секретики, гортати наш новий мір.
Я маю для Люби торбу жолудів і ляльок.
Я знаю, Люба посадить свої два дерева
у кожнім місці, де житиме.
І все ж хочеться вірити,
що в разі чого
ми завжди вийдемо бодай через другі двері.
Що в нас є чорний вихід і білі стіни.
Хай би що там було.
Єва Тур
обрізаною тінню
життя ковзає
по лезу війни
ритмом постійним
бій чи гроза є
канал перемкни
обираєш без вибору
йдеш наосліп
внутрішній голос веде
по шляху битому
дурість чи гордість
хто розбере?
осліплі будинки
речоточать навкруг
розірваними грудьми —
прямо у небо
ущипни
чуєш ущипни
з наших заслуг —
лишатися людьми
добро воліти
воліти добро
тримати небо
щоби там не було
горіти зсередини
палати зсередини
іскрити зсередини —
і не згорати
проростати пікселем
крізь шкіру і землю
своїм-твоїм іменем
із запеклого герцю
аж поки не народиться
із крові та плоті
дитя
безумовної
чуєш
дитя
безумовної
перемоги
Олена Герасимʼюк
Передчуття фіналу - як передчуття весни
таке ж жадане
от-от рукою торкнешся
впадеш у тепле повітря обличчям
Ще крига не скресла
а тобі
нестерпно пахне квітами
Ніби від зміни дати
зміниться світ
Чи хоча б надія
виб’ється ніжним пагоном
з-під землі -
такої холодної-холодної
І розквітне відповіддю
на усі
болючі
питання
Катерина Калитко
Фото: Настя Телікова
Буде злива початку світу, і підніметься Рось,
де русло замулене поросло глухим очеретом.
І наповниться раптом вулиця обіймами, співом, реготом,
і тоді я полегко видихну: отже, збулось.
І захочу запам’ятати, зникаючи, проминаючи,
час, коли так люблю тебе, коли говорю про це,
як іду в думки про тебе, наче у церкву,
коли світ балансує на останньому крайчику.
Хоч не всім разом увійти в обіцяну землю, але
важить, як ми ішли, як ми падали і вставали.
І не те щоб любов на суді для мене зійшла за алібі,
просто з нею легше.
Галина Крук
«Епоха»
друга сигнальна система реагує на вислів "більше ніколи"
пришвидшеним серцебиттям
ніби вуличні музиканти збилися з ритму
через перепад напруги і тепер надолужують
перша сигнальна система - тупіє і не вмикається
а вона стоїть і пританцьовує, така віддана,
як позичена наніч книжка - ніби усім нам треба встигнути
прочитати її до екзамену зрілості
питають, що ви би взяли зі собою із життя в ХХ столітті -
а нічого, хіба що, можливо те,
що навіть великому та іронічному Френкові Заппі
не пробачили спроби кандидувати на президентських виборах
ХХІ-ше - не таке, тут кожному можна
коли всі її сукні підуть на війну і їй більше не буде чим
прикривати голу правду життя, всі нарешті побачать,
яка вона страшна:
шрами від пожеж, сліди від затушених цигарок, порізи від скла,
білизни від близькості
не треба нічого прикрашати, каже, любіть мене такою, як є
іншої мене нема
коли Бог дає вам вигоряння, каже, це добре -
значить ви хоча б чимось горіли
грійтеся від теплого попелу
Коментарі
Підписатись