Книжкова полицяЖурналістка Ірина Славінська про улюблені книги
![Журналістка Ірина Славінська про улюблені книги — Книжкова полиця на Wonderzine](https://cdn.wonderzine.me/wonderzine.com.ua/post-cover/6KeEwY9LbUkhQsK68o7NqA-default.png)
«Читання – це звичка, яка завжди зі мною»
У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце у їхніх бібліотеках. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає журналістка та виконавча продюсерка «Радіо Культура» Ірина Славінська.
Текст: Софія Пилипюк
Фото: Ольга Закревська, Folga Studio
![](https://cdn.wonderzine.me/wonderzine.com.ua/post_image-image/d1nYAG3SLvsA4tQN6pOonQ.jpg)
Ірина Славінська
журналістка, виконавча продюсерка Радіо «Культура»
Одна сторінка перед сном – це найпростіше інтегрування читання в життя будь-якої зайнятої людини
Я росла в родині, де книжки й читання були важливими частинами нашого дозвілля. Тато й мама завжди читали на ніч мені й сестрі книжки, і цей саундтрек на ніч – це те, що завжди було зі мною. Вони мудро добирали книжки, у яких були розділи або окремі історії. І спрацьовував механізм, як сьогодні в серіалах: розділ закінчується на найцікавішому місці, й ти вже не можеш дочекатися, що ж буде далі, в наступній частині цієї книжки.
Мама згадує, що я не з першого разу навчилася читати. Мені це вдалося зробити десь у 6 років, що, мабуть, за нинішніми мірками вважається пізнувато. Тепер усі так рано починають вчитися читати, писати, танцювати. Я навіть пам’ятаю першу самостійно прочитану книжку – це була гарно ілюстрована збірка українських народних казок. Там було 12 історій: від найпростішої «Ріпки» чи «Курочки Ряби» до доволі довгої казки зі складнішим сюжетом. Я пам’ятаю, що найбільше боялася дійти до останньої казки, бо вона мені здавалася такою довгою, що я не могла уявити, як людина сама може це прочитати.
Коли я подолала цей бар’єр, то зрозуміла, що насправді можна прочитати все, і після цього перетворилася на «наркоманку» в читанні. Читала книжки цілими томами, і думаю, як і багато дітей, не дуже добре запам’ятовувала зміст. Тому деякі книжки перечитувала згодом і заново відкривала їх для себе.
У дитинстві батьки завжди давали можливість вибирати книжки самостійно. Ніхто в це не втручався, не було заборонених книжок. Будь-яку книжку, яку брала до рук, я могла читати. Були часи, коли книжок ніде не було в продажу, а коли я почала ходити до школи, після 1994 року, вони почали з’являтися в універсамі чи на базарі. Там було всяке: і російські, і радянські, і контрафактні книжки. Також ми їздили на ринок, який тоді ще називався «Петрівка». Там можна було купити й сучасні українські книжки – і згодом на це я витрачала велику частину своєї стипендії.
У школі я була тією дитиною, яка читала весь список рекомендованої літератури. Я приходила після літніх канікул із прочитаною «Божественною комедією» чи міфами Стародавньої Греції, а потім виявлялося, що воно якось у таких обсягах на уроках і не треба. Згодом я зрозуміла, що то було читання «для себе». Я люблю добрі тексти та, якщо чесно, впевнена, що без цього читання додаткової літератури я б із багатьма книжками не зустрілася. Читала все, що хочеться, літом на подвір’ї будинку, де жила бабуся, під яблунькою – поки інші діти бігали та гралися в щось більш рухливе.
У дитинстві батьки завжди давали можливість вибирати книжки самостійно
У підлітковому віці в мене було декілька книг-відкриттів. У 13 років я вперше прочитала «Гаррі Поттера» – це сталося у Франції, тобто мій «Філософський камінь» був французькою. З часом про «Гаррі Поттера» почули й в Україні: на базарі з’явилися переклади, спершу російською мовою, а потім почали виходити чудові переклади українською. Інше відкриття сталося у старшій школі, коли ми за програмою зарубіжної літератури читали Вірджинію Вульф, фрагменти із «Джакомо Джойса» Джеймса Джойса, розділи з «На Сваннову сторону» Марселя Пруста. У мене просто стався вибух від цих прийомів письма! Це було щось нове, не схоже на всі реалізми-натуралізми. Я взагалі не думала, що так можна писати й мене захопило, що таке можливо в літературі.
Ще один важливий момент зі шкільних часів – відкриття літератури Розстріляного відродження. Я була вражена, коли читала «Я (Романтику)» Хвильового чи «Місто» Підмогильного, до того мене так сильно зачепило хіба що «Intermezzo» та «Цвіт яблуні» Коцюбинського.
З нон-фікшном я познайомилася в 11 років, коли знайшла вдома «Слово о словах» Успенського. Не знаю, що та книжка в нас робила, як у нас опинилася. Це була книжка російського філолога для дітей про те, як функціонує мова, значення слів, особливості етимології – все і такій популярній формі. Я не все зрозуміла, бо вона написана російською мовою з використанням граматичних термінів. А я не вивчала російську в школі, тому всі ці «местоимения», «подлежащие» не знала, мусила перевіряти значення цих слів у словнику. Але мене захопив сам факт того, що мова – не пласка й має інші рівні, непомітні на перший погляд. Можливо, саме тому я згодом обрала філологію.
Другий подібний інсайт стався, коли я у старших класах у бібліотеці на літніх канікулах взяла книжку Соломії Павличко, де був її текст про Емілі Дікінсон. І це просто був відрив башки. Доволі великий за обсягом, аналітичний, філологічний текст про поезію – я ніколи не зустрічала в підручниках такого писання. Це були дні перед 11 класом, і я зрозуміла, що літературознавство – це тема. І після цього моя дорога вже була визначена.
У мене просто стався вибух від цих прийомів письма! Це було щось нове, не схоже на всі реалізми-натуралізми
В університеті ми всі дуже багато читали. Думаю, всі з філфаку, хто читатиме цю статтю, зможе пригадати ці сотні сторінок щодня. На першому курсі я почала працювати в бюро перекладів, аби заробити кишенькових грошей, на третьому – вперше переступила поріг редакції «Української Правди». Поволі це органічно впліталося в життєвий шлях, тому журналістика не сильно заважала читанню.
Але я пам’ятаю момент, коли перестала читати. Це сталося під час Революції гідності. У той момент у моєму інформаційному полі просто не залишалося вільного місця. Ці події настільки наповнювали всі вільні порожнини в голові, що книжка там би не помістилася. Хіба що цитати з Шевченка: ми всі тоді повторювали: «Борітеся – поборете». Після Майдану, з лютого 2014, я все ще не могла сісти за книжку. Реальність була настільки наповненою, що жодна література не поміщалася.
Уже ближче до осені я вперше взяла до рук художню книжку й до мене повернулося відчуття такого забутого «залипання»: коли провалюєшся в інший світ, і він тебе наче огортає. Зараз я думаю, що це була своєрідна форма ескапізму, щоб трохи відлучитися від реальності. Після цього провалля, що тривало майже рік, можу сказати, що я вже не полишала читання книжок.
Коли я була молодшою, читала декілька книжок паралельно, бо неможливо було розірватися. Під час навчального року: одна книжка – та, яку читаєш за програмою, інша – для себе. Довго це було моєю реальністю. Зараз я читаю одну книжку на раз.
У моєму читанні є важливі кластери – нові романи, література, дотична до теми правозахисту й історична література, зокрема, про геноциди. Мене цікавлять історики, дослідники, які працюють із темами Голодомору та Голокосту. Наприклад, «Чорна земля» Тімоті Снайдера, «Східно-Західна вулиця» Філіпа Сендса, біографія Гарета Джонса, «Львів. Кінець ілюзій» Гжегожа Гаудена.
![](https://cdn.wonderzine.me/wonderzine.com.ua/post_image-image/N0euiiyKotXj5__GUfl5BQ.jpg)
Я не ставлю мету, скільки книжок на рік прочитати. Напевно, тому що читання – важлива частина мого повсякденного життя
Я часом повертаюся до книжок, які вже читала. Наприклад, у мене був період, коли доволі регулярно перечитувала романи Еріха Марії Ремарка, як це не дивно. Мені досі дуже подобаються романи «Три товариші», «Тріумфальна арка» й «Чорний обеліск». Час від часу я можу повертатися до поезії. У мене є великий кумир – Шарль Бодлер, над робочим столом стоїть томик його «Квітів зла». А також є зібрання текстів Богдана-Ігоря Антонича, яке я час від часу гортаю. А ще в мене була давня еротична фантазія – купити «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра, нещодавно я її реалізувала.
Я стежу за книжковими новинками й одразу запам’ятовую, що саме хочу почитати. Деякі книжки мені дарують, але переважно я сама купую книжки, мені це видається важливим актом підтримки видавництв і загалом функціонування всієї екосистеми. Ми з чоловіком купуємо й електронні книжки, які видавці продають онлайн, і паперові книжки. У нас вдома є одне місце, де лежать куплені книжки, які ми ще не прочитали. Як дочитую одну книжку, йду туди, щоб обрати під настрій наступну.
Часто чергую художню літературу з нон-фікшн. Хоча буває всяке: іноді під настрій хочеться взяти книжку, зовсім інакшу за тональністю чи настроєм, тому може мати значення і тематика, і жанр. Грубо кажучи, коли дочитала «Вона розповіла», де озвучені теми сексуального насилля, домагань і розслідувань, я з великою радістю взяла з полиці новий роман Наталки Сняданко «Перше слідство імператриці». Це хороша книжка, написана легкою рукою. І мені було приємно після такого стресового роману зануритися в напружену та класну детективну інтригу, яка мене трошки розвантажила.
Я перестаю читати книжку, якщо вона мені не резонує. Можу не дочитати, якщо в неї зовсім невдалий переклад. Зараз такого майже не трапляється, але буває так, що чийсь перекладацький стиль мені не дуже подобається. Буває таке, що нон-фікшн нецікавий: може мати вигляд чогось змістовного, а потім починаєш читати, а там порожнеча. Я не хочу марнувати час на такі книжки. Таке було, наприклад, із Ювалем Ной Харарі. Після «Homo Sapiens», що мені загалом було ОК, я взяла «Homo Deus», почала читати, і це мені здалося якоюсь бульбашкою. Я зрозуміла, що не буду дочитувати й попрощалася з «Homo Deus». Більше ми не зустрічалися.
Я не ставлю мету, скільки книжок на рік прочитати. Напевно, тому що читання – важлива частина мого повсякденного життя. Якби я читала менше й хотіла прокачати цю навичку, я б складала списки. Але я маю звичку кожен день читати хоча б одну сторінку. Одна сторінка перед сном – це найпростіше інтегрування читання в життя будь-якої зайнятої людини. Очевидно, бувають дні, коли я завантажена роботою, пізно повертаюся додому, і вистачає сил лише змити макіяж, сходити в душ і лягти спати, просто до самого ранку вирубитися. Тоді я не силую себе. Але, в цілому, читання – це звичка, яка завжди зі мною. Для структурування свого читацького досвіду, якщо маю час, пишу короткі відгуки про прочитані книжки на телеграм-каналі. Там немає реклами чи чогось такого. Лише короткі особисті враження від книжок.
В мене була давня еротична фантазія – купити «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра, нещодавно я її реалізувала
![](https://cdn.wonderzine.me/wonderzine.com.ua/post_image-image/zO4hhH2XdNLinZW1iUtJRA.png)
Марта Богачевська-Хомяк
«Білим по білому»
У цієї книжки особлива історія. Мені подарувала її на Різдво Дора Хомяк. Це було несподівано – і такий знак уваги дуже розчулив.
Коли я розпакувала посилку й побачила там цю книжку з листівкою та добрим словом від пані Марти – мами Дори – то не змогла стримати сліз. Емоція від дотику до авторки першої в історії книжки про джерела українського фемінізму була надто сильною. Раніше я багато чула про «Білим по білому», але ніколи не тримала в руках, це була бібліографічна рідкість – на той момент іще не вийшло сучасніше перевидання, опубліковане УКУ.
Сьогодні цей примірник – з тих, які я ніколи нікому не позичаю. Хіба що сестрі. І листівка від пані Марти приклеєна до стіни над моїм робочим столом – дивлюся на неї та читаю ті слова підтримки у хвилини, коли відчуваю сум або розчарування. Це моя особиста батарейка.
Леся Українка
«Драми»
Ці тексти незмінно асоціюються з літніми канікулами. У квартирі бабусі на книжковій полиці стояло «Вибране» Лесі Українки – звичайно, видане в СРСР і підчищене цензорами. Проте цю книжку я читала щоліта – знову і знову. І кожне літо, мірою дорослішання, відкривала нові пласти цих текстів. Саме так я зі здивуванням виявила, суто по-дитячому усвідомила, що як читачка найбільшу насолоду отримую від читання п’єс Лесі Українки. Саме тому шкільне вивчення «Лісової пісні» не змогло збити з пантелику – з тим текстом, як і з іншими, в мене вже були свої давні та особистісні стосунки. Тепер уже як доросла читачка готуюся взятися до читання листів Лариси Петрівни. Й тішуся, що на «Книжковому Арсеналі» у вільному продажі вже був 14-томник повного зібрання творів. До речі, всі ці 14 томів легально та безоплатно доступні онлайн.
![](https://cdn.wonderzine.me/wonderzine.com.ua/post_image-image/p8_VJS0eh-tyRxyV0oJitA.png)
Тарас Шевченко
«Кобзар»
Це може звучати банально, але вдома завжди був «Кобзар». Наприклад, «Не женися на багатій» – це один з улюблених текстів тата, тому він став одним із перших віршів, який я вивчила напам’ять.
«Кобзар» у якийсь період був поза колом моєї читацької любові, але події Революції Гідності повернули мене до цих текстів – як і багатьох українок та українців, думаю.
Попри те, що і в моєму нинішньому домі є свій «Кобзар», я завжди хотіла ще один – з ілюстраціями Василя Седляра. Мені загалом близька естетика бойчукістів. І дуже багато гніву викликає історія репресій проти покоління митців «Розстріляного Відродження». Тому я, гортаючи ці сторінки, відчуваю сильні емоції – і від читання, і від того, що ці репресовані ілюстрації повернулися в наш простір культури.
Соломія Павличко
«Фемінізм»
Я довго думала, яку з книжок обрати – в мене для праць Соломії Павличко є окрема поличка. Щось я придбала ще студенткою, а щось – згодом, купуючи ті книжки, які кілька років тому перевидали «Основи».
Соломія Павличко для мене – перший дотик до феміністичного аналізу літературних текстів і місточок для відкриття голосів дослідниць Тамари Гундорової та Віри Агеєвої. Дуже важлива авторка в моєму особистому списку літератури.
Оксана Кісь
«Жінки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»
Загалом я фанатка Оксани Кісь і купую всі її книжки. «Жінки в ГУЛАГу» - одна з тих, які я дуже часто цитую. Це така особлива монографія, що дає ключа для розмови на величезну кількість тем – права жінок, пенітенціарна система, репресії, система влади й упокорення, релігійні практики, довіра й недовіра до усної історії.
У мене є мрія, що одного дня чудові праці Оксани Кісь будуть у кожній університетській бібліотеці. Та й просто в кожній бібліотеці.
![](https://cdn.wonderzine.me/wonderzine.com.ua/post_image-image/EBMWf4dXo8qPuHK7EfdC4w.png)
Тімоті Снайдер
«Криваві землі»
Загалом у мене вдома є чимала поличка текстів про історію – з фокусом на темі геноцидів і злочинів проти людяності, оскільки такі знання необхідні мені як журналістці зі спеціалізацією на правозахисній тематиці. З цього кластеру я могла би поставити будь-яку з цих книжок, але поставлю саме «Криваві землі», бо їх я прочитала першими.
Колись давно видавництво «Грані-Т» видало перші переклади Тімоті Снайдера українською мовою – «Червоний князь» і «Криваві землі». Читання обох книжок стало важливим досвідом знайомства з новим способом писання про історію та розповідання історій. А саме «Криваві землі» допомогли нарешті історію України 20 століття скласти в більш цілісний пазл. З цим не впоралась свого часу школа – давши радше комплект дат для зазубрювання – але впоралася література, перетворивши розрізнені факти на повнішу картину.
Катя Петровська
«Мабуть Естер» (у перекладі Юрка Прохаська)
Свого часу я почула про цю книжку чи то в Ляйпцигу, чи то в Золотурні – на котромусь із літературних фестивалів. Роман вийшов німецькою й тому був мені недоступний. Знала про нього в переказах тих, хто вже прочитав «Мабуть Естер» – з відгуків критиків і читачів, із якими була знайома особисто. Тому поява українського перекладу стала для мене дуже довгоочікуваною та важливою читацькою подією. Читання не розчарувало – це чудова література, ще й прекрасно перекладена українською.
Сьогодні я знаю, що це одна з найважливіших для мене книжок про розстріли в Бабиному Яру – поруч зі збіркою поезій «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської.
Сергій Жадан
«Тамплієри»
На цьому місці могла би бути будь-яка з книжок Жадана, якщо чесно. Я читаю всі нові тексти Сергія та дуже ціную його поетичний голос – голос покоління.
Було одне літо, коли я щодня читала і перечитувала його «Цитатник». То був 2005 рік, я щойно закінчила перший курс – і мені були потрібні саме ті вібрації. Сьогодні, згадуючи поетичний вечір «Цитатник» влітку 2019, під час якого в Києві зустрілися та зібралися в одній залі всі, я досі чую, як величезна аудиторія хором напам’ять повторює за Жаданом свої улюблені рядки. Це як рок-концерт, але поетичний вечір. Пишаюся, що ту подію ми транслювали наживо на Радіо «Культура». Не знаю, що ще тут можна додати.
![](https://cdn.wonderzine.me/wonderzine.com.ua/post_image-image/JI1pOc54kxm1OUyGFRItlA.png)
Лариса Денисенко
«Майя та її мами»
У мене є улюблена повість Лариси Денисенко – «Нова стара баба», а також улюблений роман – «Відлуння: від загиблого діда до померлого». Але до свого списку я вирішила включити її дитячу книжку – «Майя та її мами». Історія цього тексту нагадує мені, що свобода слова й інші права людини – це тендітна матерія. Погрози на адресу цієї книжки під час Форуму видавців були та є неприпустимим актом сваволі й ненависті. Захоплююся відвагою Лариси Денисенко, котра вистояла в ті напружені дні. Мрію жити в Україні, де такі погрози неможливі.
Богдан-Ігор Антонич
«Повне зібрання творів»
Я не пам’ятаю, як зустріла цю поезію. Певно, ще в школі – Антонич є в програмі з літератури. Пригадую, як мене вразила його поезія. Видання якогось «Вибраного» я купила собі одразу ж – і це одна з перших у моєму житті збірок поезії, які придбала, аби тримати під рукою та мати змогу час від часу розгортати книжку й читати навмання бодай декілька рядків. Пам’ятаю, як я ще школяркою постійно відволікала маму – прибігала в кімнату й починала щось читати вголос. У результаті ніхто зі слухачів не постраждав, а любов до поезії Антонича я несу досі. З цієї ж причини маю дуже ніжні читацькі спогади про роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів». І також мрію, що хтось коли напише велику біографію поета.
Коментарі
Підписатись