Книжкова полицяСпівзасновниця Superhumans Ольга Руднєва про свої улюблені книжки

У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому випуску – українська активістка й громадська діячка, співзасновниця та генеральна директорка реабілітаційного центру Superhumans Ольга Руднєва. Ми поговорили про книжки як про спосіб тримати фокус у темі травми, війни та відновлення, а також як можливість повернутися до українського.

текст: Антон Заболотній

Про літературу в повсякденному житті

Зараз книжки займають у моєму житті дуже важливе місце. Перші два роки повномасштабної війни я майже не читала – не було ні часу, ні натхнення, ні сил. Але останні два роки це стало щоденною рутиною: я обов’язково виділяю собі хоча би 20 хвилин на читання.

І мене це дуже рятує. Читання справді внесене в мій графік – як своєрідне рятівне коло в ці часи. Хоча важко сказати, що це втеча від реальності чи спосіб «відключитися», бо я майже не читаю художню літературу.

Останні два роки я повністю перейшла на книжки про війну, про посттравматичний стресовий розлад, про все, що стосується моєї роботи. Це і про те, як людина почувається у війську, і як відбувається демобілізація в різних країнах, і якою є війна в різних контекстах.

Зараз мені передають дуже багато книжок, тож я їх просто читаю одну за одною. Те, що мені відгукується, я рекомендую в інстаграмі, а те, що ні – не раджу.

 Також читаю історії людей, які пережили складні травми й змогли їх подолати. Для мене дуже важливо розуміти, що відбувається з людиною з погляду відновлення після травми. Тому читаю багато книжок, безпосередньо дотичних до роботи. Це розширює моє розуміння процесів і допомагає краще орієнтуватися в тому, що відбувається.

Я не є лікаркою чи психологинею – я менеджерка. Тому для мене важливо розуміти ці теми з різних поглядів, але в іншому форматі, ніж, наприклад, у розмовах із нашими лікарями, психологами чи соціальними працівниками. Вони подають це доволі експертно, специфічною мовою. А в книжках я часто бачу конкретні кейси, історії, приклади – і це інакше сприймається й інтегрується.

Художню літературу я намагалася читати, але вона мені зараз, на жаль, не відгукується.

Про перехід на читання українською

Переважну частину життя я читала російською. Це змінилося десь за два-три роки до повномасштабного вторгнення, коли я познайомилася з українськими перекладами – і виявилося, що вони часто значно кращі за російські. Тоді я й перейшла на українську.

Спочатку я читала українською ще й тому, що це допомагало мені вивчати мову. Але з часом зрозуміла: в Україні справді роблять дуже якісні переклади більшості книжок. Зараз я взагалі не сприймаю російськомовні тексти – вони мені не лягають, їх важко читати.

До повномасштабного вторгнення я читала багато того, що читали всі. Усі ці популярні книжки: Ґладвела, «Антикрихкість», «Атлант розправив плечі». Це було радше про те, щоби бути в контексті, ніж про особистий вибір. Наче є певний набір книжок, які «треба» прочитати в конкретний період – і я їх читала. Дуже любила книжки Бренсона – прочитала всі, хоча тоді ми ще не були знайомі особисто. 

Загалом у мене в житті було не так багато художньої літератури. Напевно, з художнього найбільше читала Айн Ренд – мені подобається, як вона пише. Даґні Таґґарт для мене – це певна рольова модель, хоча й вигаданий персонаж. Але книжка справді вплинула на мої сприйняття й мислення. Я вже читала її українською – це велика, об’ємна історія, і саме з неї почався цей досвід.

Талеба я теж читала вже українською, тобто ці книжки на той момент уже з’явилися на ринку в перекладі. Але мені складно виділити якусь одну конкретну книжку, яка мене «переконала» перейти на українську.

Я би радше говорила про період Айн Ренд – коли я вперше натрапила на ці книжки українською. Бо я добре пам’ятаю це відчуття: ти бачиш велику книжку українською й думаєш: «Боже, я це не подужаю». Особливо коли до того читав і писав російською. Але коли починаєш читати – стається цікава річ: мова ніби «підтягується» сама собою. І в якийсь момент ти вже навіть не помічаєш, якою мовою читаєш.

Тому, напевно, це був саме той період – поступового переходу, який відбувся дуже природно.

Те, що ти читаєш, – це як фотографія тебе сьогодні. Але вона постійно змінюється залежно від контексту, досвіду й відчуття світу.

Про вибір книжок

Зараз я значно уважніше обираю, що читати. Обираю книжки за принципом користі – те, що мені потрібно для роботи й для розуміння процесів. Я постійно заходжу в книгарні – і майже ніколи не виходжу без книжки.

Нещодавно, наприклад, купувала подрузі подарунок у секс-шопі – і вийшла звідти з книжкою. Виявляється, так теж можна: у них продаються книжки, щоправда, ця була вся в пилюці. Мені її просто обтрусили й віддали. Я тоді пожартувала, що тільки я можу вийти із секс-шопу з книжкою.

Це була книжка Анни Лембке – «Дофамінове покоління». Вона дуже популярна, її багато хто рекомендує. Там є різні думки щодо того, наскільки вона точно чи коректно описує сучасні тенденції, але мені дуже відгукнулася.

Те, що ти читаєш, – це як фотографія тебе сьогодні. Але вона постійно змінюється залежно від контексту, досвіду й відчуття світу.

Про книжки як спосіб формування ідентичності

І вдома, і в бібліотеці Superhumans є книжки, які допомагали краще пізнати українську ідентичність. Але я поки що їх відкладаю. Зараз мені більше хочеться зрозуміти ширший контекст війни: як різні країни, культури й народи проходили шлях від війни до відновлення.

Водночас мій чоловік багато читає саме про українську ідентичність. У нас є багато таких книжок – ми їх купуємо, нам їх дарують, передають у Superhumans. Ми навіть спеціально просимо саме таку літературу.

Бо те, з чим ми працюємо в Superhumans, – це передусім моральна травма. І одним із важливих елементів її подолання для наших пацієнтів є розуміння: що я робив, чому я це робив, і як це пов’язано з нашою історією й ідентичністю.

Це про усвідомлення, що боротьба за незалежність – не щось нове, що до нас уже були покоління, які проходили цей шлях. Що наші дідусі так само воювали за Україну. І що багато уявлень про «братні народи» – це радше наслідок пропаганди, у якій ми довго жили.

Для наших пацієнтів це дуже важливо – як частина процесу відновлення й подолання моральної травми. Тому таких книжок у бібліотеці Superhumans багато. Просто мене вони ще чекають.

Про незавершене читання

Я себе не змушую дочитувати книжки. От зараз у мене якраз є одна така книжка – мені її порекомендувала людина, яку я дуже-дуже поважаю. Але мені вона не «зайшла». Написане мені здається доволі очевидним. Я намагалася її дочитати, шукала в ній щось більше, але не змогла. І, мабуть, я її просто відкладу.

Є ще одна книжка – теж за рекомендацією дуже поважної для мене людини. Але вона теж «не пішла». Я довго її читала, буквально змушувала себе, а потім зрозуміла, що не можу. Вона зараз лежить у мене на тумбочці – ніби як щось важливе, але поки що не на часі.

Мені здається, одна з них – просто занадто проста, а інша – навпаки, складна. Можливо, просто ще не настав її час. Я розумію, що є речі, до яких я ще не доросла, і є речі, які вже переросла. І ще я дуже чутлива до стилю – мені важливо, щоб текст був добре написаний. Якщо спосіб викладу думок «не мій», якщо він кривий або не чіпляє, я просто не можу це читати. Не змушую себе, бо якщо воно не заходить – значить, не моє.

 «Нестерпна легкість буття»

Мілан Кундера

Свого часу на мене дуже вплинула ця книжка. Я знаю, що за нею зняли фільм, але так і не наважилася його подивитися – боюся розчаруватися. Мені настільки сподобалася книжка, що є страх, що екранізація може зіпсувати враження.

 «Пройти крізь стіни»

Марина Абрамович

Мене також дуже вразила ця книжка. Не можу сказати, що вона кардинально змінила моє життя, але точно залишила сильний відбиток – я її часто рекомендую.

 «Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі»

Вілл Гомперц

В автора є кілька таких книжок. Вони дуже просто пояснюють складні речі – зокрема, як сучасне мистецтво пов’язане з масмаркетом і тим, що ми бачимо навколо. Для мене це було справжнє відкриття. Після цієї книжки я кілька років поспіль, подорожуючи, заходила в музеї в різних країнах. До того я робила це радше «бо треба», без особливого інтересу. А тут з’явилося розуміння – і водночас інтерес. Коли ти починаєш дивитися на мистецтво усвідомлено, це зовсім інший досвід. І ця книжка якраз дала мені це відчуття.

 «Мене не зламати. Гартуй дух і кидай собі виклики»

Девід Гоґґінс

Одна з останніх моїх книжок – це Девід Гоґґінс. Мені передали одну його книжку, а потім я вже сама докуповувала другу частину. І я навіть купую ці книжки нашим хлопцям у центр. Для мене це прям top of the top – вона мені дуже-дуже заходить.

 «Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті»

Кароліна Сулєй

Мене дуже вразила ця книжка. Про неї можна довго говорити, бо там є все: війна, геноцид, сила виживання людей і водночас їхня вразливість. У ній дуже багато різних шарів і сенсів.

 «Ґанбаре! Майстерклас із вмирання»

Катажина Боні

Я усвідомила, наскільки наш досвід перегукується з досвідом Японії. У них є тривоги, у нас є тривоги, але різниця в тому, що в нас є ворог, який фізично поруч, а в них – це природа, проти якої, по суті, неможливо воювати. Ця книжка мене дуже сильно зачепила.