Книжкова полицяДепутатка Інна Совсун про улюблені книжки

У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому випуску – українська громадська й державна діячка, народна депутатка від партії «Голос» Інна Совсун. Ми поговорили про її читацькі вподобання й звички, бібліотеку як робочий інструмент та любов до політичних біографій, нонфікшну і книжок про шпигунів.

 текст: Антон Заболотній

Про читання в епоху 90-х

З літературою в дев’яності було складно. Купувати книжки фактично не було можливості, тому я брала їх у бібліотеках. Трохи сумно, що в моєму дитинстві не було доступу до сучасної, різноманітної літератури, яка є зараз. Коли я це згадую і порівнюю з дитинством своєї дитини, мені це здається навіть трохи дивним. У нього є доступ до значно більшої кількості книжок, але читання все одно залишається викликом. Думаю, це частково пов’язано з поколіннєвими змінами: з’явилося багато інших способів проводити час і розважатися.

Моя сім’я не мала великої бібліотеки, а в книгарнях у 90-ті роки майже нічого не продавалося. Але всі книжки зі шкільної програми я читала повністю. І змушувати мене не потрібно було – навпаки, батьки казали відірватися від книжки й піти на вулицю. Власне, все, що я робила у вільний час, – це читала. Не ходила на гуртки чи ще кудись.

Період найактивнішого читання, думаю, як у багатьох, припадав на літо, коли батьки відвозили мене до бабусі з дідусем. Я брала список літератури на літо, йшла в бібліотеку. Обирала цілі стопки книжок – усе, що потрібно прочитати, – і несла додому.

Там я сиділа й цілими днями читала. Мене було неможливо від цього відірвати. Зараз це навіть складно уявити: у світі, де все відбувається швидко, люди, здається, трохи втратили навичку довгого читання – принаймні багато хто.

Про навичку вдумливого читання

Моя школа припала на 90-ті. Тоді й сама програма була доволі пострадянською – туди лише починали додавати щось новіше. І викладали літературу, чесно кажучи, не дуже добре – без глибшого аналізу, без зацікавлення. Думаю, якби це робили цікавіше й ми інакше працювали з текстами, ефект був би зовсім інший. На жаль, ця проблема частково залишається і зараз: дітей не завжди вчать уважно читати й аналізувати.

Тому навичку вдумливого читання я розвивала самостійно. У дитинстві я читала радше «запоєм», не дуже рефлексуючи. А вже пізніше з’явилося бажання осмислювати прочитане: чи подобається мені текст, що я про нього думаю, як його оцінюю.

Це, напевно, пов’язано і зі вступом до Могилянки, і загалом із юністю. Я й далі читала дуже багато і поспіль, але тоді з’явилися книжки, які справді мене вразили. Наприклад, я прочитала Кортасара, потім – Гессе, і вони дуже мені запали. Хоча це зовсім різні автори, але обидва сильно на мене вплинули.

Про домашню бібліотеку

Моя бібліотека зараз трохи проріджена. На різдвяних святах я якраз перебрала книжки: щось віддала, щось передала в бібліотеку. Мені не подобається, коли книжки просто стоять – хочеться, щоб їх читали. Я можу залишати ті, до яких сама ще повернуся. Якщо ж книжки просто займають місце, мені від цього радше сумно, тому я їх роздаю чи дарую.

Більшість моєї бібліотеки – англійською. Я переважно читаю нонфікшн: історичні книжки, біографії, особливо політичні. Це те, що я можу читати постійно й у великих обсягах. І знову ж таки, більшість із них англійською, бо українських видань небагато. Українською, наприклад, у мене є біографія Маннергейма. А от скажімо, про Черчилля я читала англійською – три великі біографії.

Є видання й про інші постаті: Франклін, Наполеон, Джордж Маршалл, Шарль де Голль, Вольтер, Кейнс, Ґолда Меїр, Моне. До речі, Моне – це мемуари, дуже захопливі. Загалом у мене багато книжок, які читаються як пригодницькі романи, хоча це все реальні події.

Окремо в мене є ще одна категорія, яка мені дуже подобається, – книжки про шпигунів. Це теж здебільшого нонфікшн. Наприклад, багато читала Бена Макінтайра – він історик, і всі його книжки базуються на реальних подіях.

Одну з його книжок про перебіжчика з Радянського Союзу до США переклали українською – вона була однією з перших, які я прочитала в цьому жанрі. І мене це дуже захопило, тому що такі історії багато пояснюють про те, як працював світ, як усе було влаштовано. І водночас це неймовірно напружені, захопливі сюжети, від яких складно відірватися: постійний ризик, небезпека, динаміка.

 Ще одна подібна книжка – Eastern Approaches. Це класична історія про людину, яку вважають одним із прототипів Джеймса Бонда – тільки це все реальні події. Автор певний час жив у Радянському Союзі, спостерігав за судами 1930-х років, подорожував радянським Далеким Сходом.

Потім він брав участь у Другій світовій війні в Північній Африці, де приєднався до новоствореного підрозділу британських сил спеціальних операцій – SAS. Про це, до речі, я теж читала окрему книжку.

А згодом він став представником Британії при югославських партизанах Тіто. І от ти читаєш це все – як людина постійно переміщується з одного контексту в інший, опиняється в різних точках світу – і це неймовірно захоплює.

Моя бібліотека формується доволі практично: мені стає цікава певна тема – я дивлюся, що про неї написано – і купую книжки. Наприклад, 2020 року я перейшла з Комітету освіти до Комітету енергетики. В освіті в мене вже була експертиза. А от коли я перейшла в енергетику, стало очевидно, що потрібно занурюватися в нову сферу. Я почала читати про розвиток енергетики, різні процеси й контексти. 

Художньої літератури в мене небагато – я її загалом читаю менше. Вона з’являється радше випадково: за рекомендаціями друзів чи просто коли щось трапляється під руку.

З художньою літературою в мене є особливість: якщо книжка справді подобається, я не можу перестати читати. З нонфікшном таке теж іноді буває – особливо з книжками про шпигунів, – але з художкою це майже гарантовано. Якщо мене захоплює текст, я можу читати нон-стоп. Тому я свідомо її трохи уникаю.

До того ж книжки, які мені дуже подобаються, я зазвичай роздаю – передаю друзям чи знайомим, щоб їх теж читали. Тому їх у мене небагато й фізично.

Про (не)читання під час повномасштабної війни

У 2022 році я не читала зовсім. У мене просто не було для цього внутрішнього ресурсу. І ще було відчуття, що коли читаєш, то ніби не робиш нічого для оборони, для країни. Це здавалося неправильним. Тому до кінця 2022 року я навіть не уявляла, що можу просто сісти й почитати книжку.

Потім, десь у другій половині 2023-го, я почала повертатися до читання, але дуже поступово, епізодично. А далі сталося навіть протилежне: в якийсь момент я зрозуміла, що читання – це мій спосіб відновлення. Можливість сісти з книжкою й «випасти» на якийсь час – це спосіб перезавантажити мозок, коли він уже не витримує. 

У якийсь момент я зрозуміла, що читання стало для мене таким внутрішнім способом втечі. Навіть якщо це обмежений вільний час, у мене з’явилася майже потреба: прийти ввечері додому, відкласти телефон і просто сісти читати.

Але потім, десь під кінець 2025 року, щось знову змінилося. Думаю, тут зіграло роль накопичене виснаження – і через війну, і через особисті обставини. Я перестала читати так інтенсивно.

Літературу про російсько-українську війну, особливо художню, я зараз просто не можу читати. Для мене це надто травматично, надто особисто, занадто складно. Це не означає, що я вважаю, що такі книжки не треба писати – ні, вони потрібні. Просто я говорю про себе: для мене це дуже болісно, і наразі я не можу це опрацьовувати. Я знаю, що є люди, для яких читання про війну навпаки стає терапевтичним, допомагає знаходити відгук власному досвіду – і це абсолютно нормально. Кожен справляється зі своєю травмою по-своєму.

Східно-західна вулиця

Філіп Сендс

Це історія про двох юристів, які навчалися у Львівському університеті (тоді він ще не був національним), – Рафаеля Лемкіна та Герша Лаутерпахта. Між ними була концептуальна суперечка: один працював із поняттям геноциду, інший – із ширшим визначенням злочинів проти людяності. Фактично вони й сформулювали ці підходи. 

Книжка дуже цікаво написана, бо її автор досліджує власну сімейну історію. Частина його родини походить із Галичини, і через цю особисту історію він виходить на постаті цих двох юристів і починає досліджувати їхні біографії. 

Текст доволі щільний – у прямому й переносному сенсі. Там багато деталей, фактів, це дуже насичена історична розвідка. І водночас автор дуже цікаво показує саму інтелектуальну суперечку між концепцією геноциду і концепцією злочинів проти людяності.

І це захоплює ще й тому, що ти раптом усвідомлюєш: людина, яка концептуалізувала термін «геноцид», який ми всі знаємо й використовуємо, навчалася у Львівському університеті – тоді, щоправда, це була територія під Польщею, але все одно цей зв’язок дуже відчутний.

Залізна завіса: приборкання Східної Європи 1944–1956

Енн Епплбом

Ця книжка для мене була дуже пізнавальною. Вона розповідає про те, як встановлювався радянський режим у Східній Європі. Це доволі важке читання, бо сам процес описаний як дуже жорстокий: режим утверджувався страшними методами. Але водночас це допомагає краще зрозуміти й наш контекст. Я читала й думала про те, що, хоча книжка не про Україну, у нас усе відбувалося ще жорсткіше й складніше.

І це багато що пояснює про стан суспільства сьогодні – про недовіру між людьми, недовіру до держави, труднощі з побудовою інституцій. Коли читаєш, через що пройшли ці суспільства, і розумієш, що ми пережили ще глибший і травматичніший досвід, стає зрозуміло, звідки беруться ці речі.

Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини

Давид де Йонг

Я купила цю книжку в аеропорту. Саме з неї я дізналася, що виробник Dr. Oetker (німецька компанія. – ред.), підтримував нацистів. Після такого починаєш уважніше дивитися на те, що купуєш. Але загалом книжка цікава не лише через такі факти, а й тому, що добре показує, як функціонувала нацистська держава і як вона вибудовувала свої механізми.

The Pentagon’s Brain: An Uncensored History of DARPA

Annie Jacobsen

Це одна з кількох книжок, які я прочитала про DARPA (Defense Advanced Research Projects Agency). Вони всі про те, як у США через цю інституцію фінансували наукові дослідження – і як із цих державних інвестицій виросла величезна кількість інновацій, якими ми сьогодні користуємося. Наприклад, інтернет або напівпровідники. DARPA фактично була інструментом фінансування довгострокових досліджень, у які приватний бізнес зазвичай не інвестує. Книжка дуже добре показує, як насправді народжуються інновації. Це складний і дорогий процес, який потребує цілої екосистеми.

Я-мене-мені… і довкруги. Спогади (у двох томах)

Юрій Шевельов

Мемуари Юрія Шевельова мене дуже зачепили. По-перше, він виріс на вулиці, де стояла моя школа. Я вчилася на Римарській у Харкові, і для мене було майже шоком дізнатися, що Шевельов жив буквально за п’ять хвилин від неї. За весь час навчання нам жодного разу про нього не розповіли – знову ж таки, це були 90-ті.

По-друге, Шевельов сам по собі дуже захопливо пише. І він надзвичайно цікавий як свідок епохи. Ти ніби й так багато знаєш про радянський час, але це зовсім інше – читати не узагальнення, а особисту історію. Коли він описує, як шукав дрова, як добував їжу, як боявся говорити з колегами, бо розумів, що всі доносять, – це робить той досвід дуже відчутним, майже фізичним.

Цікава і його особиста траєкторія. Він виріс у російськомовній родині – його батько був офіцером Білої армії, – але до української мови й ідентичності прийшов сам, уже в процесі навчання. І це не було чимось очевидним або заданим – особливо для Харкова того часу це було свідоме рішення.

У першому томі Шевельов багато пише про Харків – і про те, як гостро він відчував його провінційність. Потім була еміграція під час Другої світової, життя в таборах – про що, до речі, я раніше майже не знала, – і зрештою переїзд до США.

А вже в другому томі він описує свої приїзди в Україну в 90-ті, після десятиліть роботи в американських університетах. І дуже критично говорить про українське академічне середовище – про його закритість, заскорузлість, орієнтацію на статуси замість ідей. Це була одна з тих книжок, які я читала буквально без зупинки.

Пачінко

Лі Мін Чжин

Це міжпоколіннєва сімейна історія. Сам по собі контекст для мене був новий – про корейців у Японії, про що я раніше майже нічого не знала. Але найбільше мене зачепило інше: як рішення наших батьків, дідусів і бабусь впливають на наше життя.

Я читала й думала про власний досвід. Наприклад, у 2022 році я не виїхала з України і навіть не розглядала такої можливості. Моя дитина теж залишилася тут. Водночас є люди мого віку, приблизно з такого ж середовища, які виїхали й вивезли дітей. І це, очевидно, формує для них зовсім інший набір можливостей.

Ми не знаємо, який із цих варіантів кращий. Але очевидно, що, попри всі наші власні рішення, на наше життя сильно впливають вибори, зроблені до нас.

Такі історії дають багато матеріалу для роздумів: про те, як ми впливаємо на майбутнє своїх дітей – і як рішення попередніх поколінь сформували нас.

The Plot Against America

Philip Roth

 Книжка стала дуже популярною після переобрання Трампа, хоча вийшла ще 2004 року. Це альтернативна історія: події розгортаються у 1940-х, коли у США на виборах перемагає кандидат, який має очевидні симпатії до нацистської Німеччини й проводить внутрішню політику з дуже подібними рисами. Значна частина сюжету зосереджена на утисках єврейських громад.

Книжка показує, як такий режим може встановлюватися майже непомітно, але водночас стрімко. І як це проживають звичайні люди, зокрема єврейські родини. Зрозуміло, чому книжка знову стала популярною: вона дуже чітко показує, якими можуть бути такі процеси зсередини.

Мене найбільше вразив рівень повсякденного опору. У книжці описані різні родини – більш дисфункційні й ті, які просто намагаються поводитися нормально, по-людськи. Я пам’ятаю відчуття: усе тримається на базових речах – здатності бачити в іншому людину, допомагати, коли це потрібно, не піддаватися на ненормальність як норму.

Головний висновок тоді був простий: демократія починається з родини. З того, як люди ставляться одне до одного в повсякденному житті. Якщо є базовий рівень людяності – здатність підтримати, не пройти повз, допомогти – тоді демократія має шанс. Якщо цього немає, якщо люди звикають до байдужості або жорстокості на рівні щоденних практик, тоді вона програє. Це звучить досить абстрактно, але саме це мене в книжці найбільше зачепило. Там родина головного героя просто намагалася залишатися людьми – і це виявилося принципово важливим.