КнигиСвідчення про зраду й насильство. Уривок із книжки Жизель Пеліко «Гімн життю»

Незабаром у видавництві «Атена» виходить книжка «Гімн життю» – автобіографічні мемуари про одну з найгучніших у світі судових справ щодо сексуального насильства.

Це історія француженки Жизель Пеліко, яка зазнавала сексуального насильства від свого чоловіка. Протягом десяти років він підсипав жінці снодійне й організовував її зґвалтування десятками незнайомців. Під час судового процесу вона відмовилася від права на анонімність, вирішивши, що ховатися мають не постраждалі, а кривдники. 

У мемуарах Пеліко сама розповідає свою історію: від дитинства, першого кохання та материнства до десятиліть шлюбу й відкриття, яке змусило її переосмислити власне минуле.

Публікуємо уривок із книжки «Гімн життю» – особистого свідчення про зраду й насильство, але водночас про повернення собі голосу, гідності та права визначати, ким ти є після пережитого.

 

 

Я завжди накриваю стіл до сніданку ще звечора. Виставляю кавові чашки, тарілки, прибори, серветки, слоїки з медом і варенням. Такий собі спосіб перекинути місток крізь години жаскої темряви й проголосити гармонію прийдешнього дня. Уранці лишається тільки дістати масло, поставити чайник і чекати, поки повітря запахкотить кавою й тостами. І все буде гаразд.

Того вечора я підготувала все як зазвичай. Навіть одяг Домініка. Хай зветься Домініком. Раніше я ніколи так його не називала, віддаючи перевагу пестливим прізвиськам: Думе́, Міно. Але потім уже не знала, як до нього звертатися, тож стала звати месьє. Месьє Пеліко. Нині ж, коли постав час розповісти нашу історію, вирішила вживати його ім’я. Отже, я наготувала для нього темно-зелені вельветові штани й рожеве поло Lacoste, яке йому подарували діти. 

На ранок ми мусили з’явитися в поліційний відділок – зустріч призначили на 9:30. Прокинувшись, випили кави й послухали новини на RTL. Світова пандемія ковіду лютувала з новою силою, тож запровадили черговий локдаун. Я глянула на небо крізь кухонне вікно. Заповідався чудовий день, і я запропонувала вирушити на довгу пообідню прогулянку – на знак непокори урядовим обмеженням і на противагу ранковому викликові. Домінік мовчки сидів навпроти. Я нагадала, що сьогодні друге листопада – моєму братові Мішелю виповнилося б шістдесят дев’ять. Домінік зітхнув і сказав, що не любить листопад, позаяк той завжди прикрий, вочевидь натякаючи на рахунки й повідомлення про несплачені борги, які ось-ось мали надійти. На якусь мить мої привиди й наші грошові труднощі зависли між нами. Але ми завжди жили з ними. І в певний спосіб вони нас навіть зближували. Домінік пішов у душ, а я прибрала зі столу. Перед виходом він накинув піджак, що геть не пасував до вбрання, яке я добрала, та на моє зауваження лише знизав плечима. До поліційного відділку Карпантра ми поїхали моєю автівкою. За кермом був Домінік. 

Ми зайшли в дім, і він розплакався. Казав, що не уявляє життя без мене

Двома місяцями раніше я гостювала в доньки Каролін і її чоловіка П’єра в передмісті Парижа – доглядала онука до початку навчального року, і на вихідні ми вирушили до їхнього будинку на острові Іль-де-Ре біля атлантичного узбережжя Франції. Саме там мене заскочив дзвінок від украй схвильованого Домініка. Він, затинаючись, бубонів про загублений телефон й активацію нового, якого щойно купив на заміну, а код попросив надіслати на мій номер. Я продиктувала йому код, раптом відчувши безладдя в зазвичай методичному й організованому чоловікові. Коли за кілька днів він приїхав по мене на вокзал, вигляд мав змарнілий. Ми зайшли в дім, і він розплакався. Казав, що не уявляє життя без мене. На думку тут-таки спало горе мого батька по смерті мами. Домінік сидів поруч, здригаючись від ридань, а втішити його було незмога. Я боялася, що він знову захворів, що рак повернувся забрати його назавжди. 

Коли ж нарешті Домінік зізнався, що минулого тижня вчинив дурість у супермаркеті Leclerc у Карпантра – охоронець упіймав його за зніманням під спідницями трьох жінок, він опинився в поліції, а телефон і комп’ютер вилучили, – я засмутилась, однак у певному сенсі відчула полегкість. Думка про те, що мій чоловік переслідував цих жінок, жахала. Бачити в ньому злочинця було нестерпно, але зрештою ситуація не найгірша. Усе ще можна виправити. Мої страхи мірялися іншою міркою: по-справжньому мене лякала тільки смерть. 

Тож я сказала, що це залишиться між нами, дітям я не розповім, щоб не завдавати їм болю. І його не покину, але він обов’язково має вибачитися перед тими жінками й звернутися до психотерапевта. Удруге це не повториться, бо інакше я піду. «Обіцяю, – сказав він, – цього більше не станеться». Я ніколи не змогла б забути його вчинку. То було застереження – однак про що? Я не мала жодного уявлення. Просто воліла, щоб наше життя повернулося до нормальності. І воно знову потекло звичним руслом у маленькому жовтому будиночку з блакитними віконницями – на тлі пенсійної буденності на півдні Франції. Басейн уже накрили. Олеандри відцвіли. Сунула осінь. 

У середині жовтня я знову поїхала до Парижа – цього разу доглядати дітей мого сина Давіда, якому мали зробити нескладну операцію. Я безугавно їздила туди-сюди, коли була потрібна допомога з тими чи тими онуками. Розклад шкільних канікул став і моїм розкладом. Я мчала до Парижа за першим покликом. Була Мамінý – їхньою бабусею-мандрівницею. Старість мене не лякала; я знала, що це привілей. У Давіда я, звісно, весь час проводила з онучками. Щоранку Шарліз уперто відмовлялася вдягати будь-що, окрім спортивного костюма. А її сестра-близнючка Клеманс повсякчас перевдягалася й мала слабкість до суконь принцеси. Їм було по дев’ять років – стільки ж, скільки й мені, коли я втратила матір.

«Обіцяю, – сказав він, – цього більше не станеться»

Того ранку я не почула дзвінка. Сиділа на трибуні тенісного корту. Ми з Клеманс дивилися, як Шарліз бігає за м’ячем. Її удар справа покращився. Я побачила пропущений виклик. Невідомий номер. Перетелефонувала трохи пізніше.

– Добридень, ви дзвонили?

Відповів чоловік:

– Це лейтенант Перре з поліції Карпантра. Вам відомо, що кілька тижнів тому ми допитували вашого чоловіка? Маєте уявлення, про що йшлося?

Я сказала, що чоловік усе мені розповів. Моя відповідь відлунила тихою перемогою: відвертість і довіра завжди були підґрунтям нашого тривалого шлюбу. І додала, що прожила із цим чоловіком п’ятдесят років, і він жодного разу мене не підвів. 

– Коли ви повертаєтеся?

– 21 жовтня. Можу відразу до вас приїхати.

– Ні-ні. У нас багато справ. Приходьте разом із чоловіком другого листопада.

*

Отже, настало друге листопада. Домінік не мав підстав ридати, як мій тато після смерті мами. «Не хвилюйся, це лише формальність», – сказала я Домінікові, коли ми прибули до поліційного відділку, що містився в низькій непримітній сучасній будівлі – жовтій, як і наш будинок кольору Провансу. Ми ввійшли всередину, обоє в масках – тих блідо-блакитних прямокутниках, що нині затуляли роти всієї планети. Ми саме підійшли до стійки реєстрації, щоб назватися, коли нас покликав підстрижений їжачком чоловік, перехилившись через балюстраду на другому поверсі відділку. То був лейтенант Перре. 

– Спершу я поговорю з месьє Пеліко, а тоді вже з мадам, – гукнув він згори. 

Домінік піднявся сходами у своєму піджаку, що кепсько пасував до решти одягу, і навіть не озирнувся. За кілька хвилин поліціянт з’явився знову й жестом прикликав мене за собою. Я хутко піднялася сходами, певна, що застану Домініка в кабінеті Перре. Проте його там не було. Поліціянт указав на стілець, розташований на достатній відстані, щоб можна було зняти маску. Я нараз заходилася перепрошувати за те, що скоїв чоловік. Офіцер навпроти був високий, кремезний, широкоплечий, із вольовим обличчям. Він ніби уособлював владу й водночас говорив зі мною дещо м’яко й обережно. Попросив підтвердити особу, дату й місце народження: 7 грудня 1952 року, Віллінґен, Німеччина. Дівоче прізвище: Ґію. Батьки: Ів Ґію та Жанн Про. Запитав, як ми з Домініком познайомилися, і я розповіла, що це сталося в домі тітки по матері в липні 1971 року. І додала, що то було воістину кохання з першого погляду. Він поцікавився, як би я описала характер мого чоловіка.

– Добрий, уважний. Чудова людина. Тому ми досі разом.

Він запитав, чи вважаю я, що добре знаю свого чоловіка, і чи вірю, що той нічого від мене не приховує. Я погодилася.

Запитав, як проводимо вільний час. Я відповіла, що до нас часто приходять друзі. Тоді він попросив описати типовий вечір. Я сказала, що якогось усталеного розпорядку ми не маємо, позаяк не настільки старі. Спитав, о котрій я лягаю спати, чи водночас із чоловіком, чи маю звичку дрімати вдень. Його питання почали мене бентежити.

– Ви практикуєте свінг?

Я геть розгубилася. Почула власний голос: ні, ніколи, який жах; почула, як гарячково пояснюю, що бодай уявити такого не годна, що за жодних обставин не допустила б, аби мене торкався хтось інший. Для мене секс можливий лише з любові. Він запитав, чи вважаю я, що добре знаю свого чоловіка, і чи вірю, що той нічого від мене не приховує. Я погодилася. 

– Зараз я покажу фотографії та відео, які вам не сподобаються.

У його голосі вчулися нові нотки – ніяковість із дивною сумішшю тривоги й обачливості. Він повідомив, що Домініка взяли під варту за зґвалтування за обтяжувальних обставин і застосування токсичних речовин щодо іншої особи. Здається, я розридалася. Посунулася ближче до столу, натягнувши маску. Офіцер простягнув мені фотографію. Жінка в поясі для панчіх лежала на боці. Позаду – темношкірий чоловік, який входив у неї. 

– Це ви на фото?

– Ні, це не я.

Я дістала окуляри. Він витягнув іншу світлину. Та сама жінка лежала на спині, поруч із нею – чоловік у татуюваннях.

– Це ви.

– Ні.

Я не впізнавала тих чоловіків. І жінку також. Така обвисла щока, такий безвольний рот. Вона скидалася на ганчір’яну ляльку. Третє фото. Чоловік навіть не зняв светра пожежника.

Я вже не чула, що говорить поліціянт. Чи, радше не сприймала його слова за правду. Ніби чула відлуння далекого голосу. «Це ж ваша спальня. Хіба то не ваші лампи на приліжкових тумбочках?»

І що з того? Це не я безвільно лежу на ліжку. Це фотомонтаж. Хтось прагне нашкодити Домінікові. Ось щойно вчора ввечері в новинах показували жінку, яку інтубували через ковід, і Домінік сказав, що не витримав би, опинись я на її місці.

Поліціянт називає число. Каже, що до мого дому приходили п’ятдесят три чоловіки, щоб мене ґвалтувати. Я прошу води. Мені ніби віднявся рот. Увійшла психологиня. Молода жінка. Мені вона не потрібна. Я десь далеко, хоча ми й перебуваємо в одному приміщенні. Я убезпечена своїм щастям – нашим щастям. Наближається п’ятдесята річниця весілля, і я досі ясно пам’ятаю, як ми познайомилися. Усмішка. Сором’язливий погляд. Довге кучеряве волосся сягає плечей. Бретонський светр. Він закохується в мене. У кабінеті лейтенанта Перре мій мозок вимкнувся.