Книги«Жіноче чтиво»: чому романтичну літературу та її авторок знецінюють

Романтична література продається мільйонними накладами та становить велику частку книжкового ринку у світі. Можна помітити, як побільшало різноманітних романів про кохання й в українському просторі: бестселери на кшталт «Гіпотеза кохання» й «Жорстокий принц» купують навіть у супермаркетах та обговорюють у книжкових клубах. Але попри популярність, цей жанр має неоднозначну репутацію: його авторок і читачок стигматизують, називають несерйозними та поверховими.

Розбираємося, як любовний роман демонструє гендерну нерівність у літературі, чому він асоціюється з жінками та чи є в нього інклюзивний потенціал.

текст: Олеся Королюк

Парадоксальна позиція авторок у літературі

Як і в багатьох сферах, особливо публічних та інтелектуальних, жінки здавна стикалися з дискримінацією та стиранням свого внеску. Попри те, що авторки були присутні в літературі майже від самого початку її існування, ми знаємо відносно небагато імен, які дійшли до нашого часу та чиї роботи не привласнили чоловіки. 

Вірджинія Вулф ще в 1929 році у «Власній кімнаті» описала основні причини, чому так сталося: на її думку, жінки історично не мали того спектру можливостей проявити себе нарівні із чоловіками. Адже пріоритет в освіті надавали хлопцям, і навіть за наявності знань письменницям бракувало автономності, фінансової незалежності й особистого простору. Окрім цього, їх переслідували упередження, уявлення про жінок як про неповноцінних і менш розумних, а також очікування від них виконання традиційних ролей матері та дружини. 

З часів Вірджинії Вулф дещо змінилося: минуло щонайменше три хвилі фемінізму, жінки отримали більше автономії та прав. За даними Всесвітнього економічного форуму, авторки, принаймні в західних країнах, становлять більшість у письменницькому світі, а останніми роками низка медіа висвітлювала феномен домінування жінок на книжкового ринку, зокрема в буктоці. 

Водночас ситуацію складно сповна назвати досягненням гендерної рівності. Хоча авторок стало суттєво більше, ніж кілька десятиліть тому, вони досі стикаються з перешкодами на шляху до визнання. Помітно, що їхні тексти читають передусім інші жінки, а також вони рідше здобувають літературні премії: за даними одного дослідження, частка переможниць ніколи не ставала більшою за 40%.

Портрет Вірджинії Вулф роботи Роджера Фрая, 1917 рік.

Окрім цього, як і в інших сферах, у літературі існує пласт викликів, які складно виміряти. Їх узагальнено можна назвати упередженнями, і проблеми з отриманням широкої аудиторії та найвищих проявів визнання лише підтверджують те, що вони існують. У сучасності, де жінки в певній частині світу мають більше прав і можливостей, ніж будь-коли, однаково існують гендерні стереотипи. Так само й у сфері письменництва, попри здобутки на ринку, все одно побутують неоднозначні погляди на авторок. Вони є проблематичними та мізогінними за своєю природою, а їхнє коріння сягає сексистських упереджень про жінок загалом.

Зокрема, у чоловікоцентричній культурі, у якій ми перебуваємо дотепер, досі є уявлення про жіноче як про менш вартісне, а також слабке й поверхневе. Ці й інші гендерні стереотипи є однією з причин, чому досі маємо так небагато лідерок, як порівняти з лідерами. Так само упередження диктують ставлення до письменниць, особливо тоді, коли справа доходить до визнання та потрапляння до категорії «високої полиці». Це несерйозне ставлення до авторок було причиною, чому ті обирали чоловічі псевдоніми або скорочували імена до абревіатур, щоб їхній гендер був неочевидним. 

Романтичну літературу можна назвати одним із тих жанрів, де упередження щодо авторок (і заодно читачок) проявляються досить яскраво. Головна причина полягає в тому, що цей жанр майже від початку свого виникнення цілком асоціювався із жінками та фемінністю. Важливо спершу розібратися, чому так сталося.

Романтична література – «жіноче чтиво»? 

Романтична література сформувалася в 18–19 століттях. Одним із перших знакових романів цього жанру називають «Памелу» Семюела Річардсона, що вийшла в 1740 році. Хоча сюжет і мораль твору можуть вважатися проблематичними за сучасними стандартами, він виділився передусім тим, що був повністю присвячений жіночій перспективі у стосунках, а також висвітлив феномен сексуального насильства.

Незабаром почалася епоха любовних романів, написаних переважно жінками для жінок. Одним із перших видатних зразків був «Чуття і чуттєвість» Джейн Остін. Появу запиту на таку літературу пояснюють чітким гендерним поділом суспільства та певною зміною стилю життя – їх можна пов’язати з індустріальною революцією та урбанізацією. В її ході виокремилися публічна та приватна сфери, і жінки отримали основні ролі у другій: опікуватися домом і сім’єю, обслуговувати чоловіка.

Романтична література стала для них своєрідною віддушиною. Історії, де головними героїнями були жінки, а в центрі сюжетів – їхні проблеми, відгукувалися багатьом, а деякі романи навіть пропонували альтернативний погляд на життя. У реальності на них чекала щоденна рутина вдома та нерідко експлуататорське ставлення, а у вигаданих світах книжок були незвичні сетинги, бурхливі емоції, а також ставлення персонажів до героїнь як до рівних собі. Жінки в цих творах могли проявляти себе та йти за мріями й бажаннями, ще й мати в кінці гепіенд саме за сміливість і вміння робити власний вибір. Ці дві ознаки – яскрава любовна лінія та щасливий кінець – стали визначними й майже обов’язковими для жанру, принаймні в мейнстримі.

Енн Гетевей у ролі британської письменниці Джейн Остін у біографічному фільмі «Becoming Jane» (2007).

Серед жіночих досвідів, описаних у романтичній літературі, певну частину становить ще й репрезентація жіночих сексуальних бажань, які тривалий час були табуйованими в суспільстві. Бум творів із таким фокусом припав на другу половину 20 століття – на Заході еротичні романи отримали дещо зневажливу назву «розривачі корсажів» (bodice rippers). Виникла проблема стигматизації всього жанру, який став стереотипно асоціюватися з дешевим вульгарним чтивом для знуджених домогосподарок. Насправді цей стереотип спростовує сучасний ринок романтики. За одним з опитувань, більшість аудиторії такої літератури складають міленіалки та зумерки. За сетингами й сюжетами бестселерів, зокрема фентезійних, можна припускати, що принаймні певна частина цих романів орієнтується на молодь, бо нерідко потрапляє в категорію young adult. 

Стає зрозуміло, чому романтична література переважно асоціюється з жінками: вона фокусується на жіночих досвідах, часто написана авторками й орієнтується на жіночу аудиторію. Це не єдиний жанр, який стереотипно прив’язаний до певного гендеру, але саме він із певних причин має репутацію несерйозного та примітивного.

Стигматизація романтики та її авторок

Упередження щодо романтичної літератури – чимало критики й побоювань, що мають різне підґрунтя. Одні прояви є мізогінними за суттю: це зневажлива риторика щодо таких творів як до примітивного чтива для жінок. Ще із часів появи цих романів помічають їхню критику за низьку моральність, непристойність і здатність розбещувати читачок. У ключі знецінення романтику можуть називати «пустощами», а також підкреслювати, що ця література нібито здебільшого неякісна. 

Це зачіпає й авторок жанру. За дослідженням, яке опублікували науковиці Дженніфер Лоїс і Джоанна Ґреґсон, письменниці можуть зазнавати двох видів стигматизації, і обидва базуються на слатшеймінгу (тобто приниженні за прояви сексуальності). 

Перший стосується насмішок та осуду за те, що авторки в принципі вдаються до описів чуттєвості й еротичних сцен. Це про контроль над чужою сексуальністю, який може надходити як із боку чоловіків, так і жінок. Другий вид стигматизації – це створення узагальнених стереотипів, що об'єктивізують письменниць. Мовляв, якщо вони пишуть про кохання й секс, отже вже переступили межу «пристойності» та самі є надзвичайно розкутими, відвертими та готовими ділитися найінтимнішим з усіма довкола.  

Дослідниці зазначають, що обидва типи приниження мають на меті викликати у творчинь сором і позбавити їх суб’єктності. А коренем проблеми є стигма, що панує в суспільстві довкола проявів жіночої сексуальності.

«In deep thought» Фелікса Армана Ейяна. Кінець 1860-х років.

Табуювання пристрасті й інтимності, де в центрі задоволення жінка, може також накладатися на феномен зневаги до всього, що можна назвати фемінними інтересами. Це явище описують як подвійні стандарти у ставленні до сфер захоплень залежно від того, чи там домінують жінки, чи чоловіки. Наприклад, фанатів музичних гуртів часто називають пристрасними й обізнаними, а фанаток – істеричними та незрілими. Так само і з літературою: репутація «жіночої» літератури накладає додатковий шар стигми, укоріненої в сексистських уявленнях, де цінність явища залежить від гендеру, який у ньому домінує.

Частина критики й тривоги щодо шкоди романтичної літератури походить і від деяких феміністичних авторок та активісток. Наприклад, австралійська письменниця Жермен Ґрір стверджувала, що романтична література є оманливою та заважає читачкам помічати власне пригноблене становище в патріархальному суспільстві.

Чи може романтика бути феміністичною

Частина критики про те, що цей жанр подає нереалістичні зображення стосунків і романтизує гендерні ролі, може бути валідною. Однак є й інші погляди, що теж ґрунтуються на феміністичному підході та бажанні емансипації. 

Зокрема, науковиця Дженіс Редвей ще в 1984 році у знаковій праці «Читаючи романтику: жінки, патріархат і популярна література» запропонувала звернути увагу не лише на те, які наративи несуть романи, а й на те, хто та чому ними захоплюється. Адже, на її думку, повноцінний аналіз культурного явища потребує взяття до уваги його аудиторії, чиє сприйняття може відрізнятися від закладених творцями сенсів. 

Редвей провела власне опитування серед любительок романтичної літератури, які на той момент переважно були заміжніми матерями, і виявила, що для них вона є власною формою ескапізму. Дослідниця зробила висновок, що сам акт читання для цих людей є, хоч тимчасовим і малопомітним, але спротивом системі, у якій вони ставлять чужі потреби вище за власні. 

У книжках вони знаходять своєрідну незалежність і на якийсь момент пріоритизують власне задоволення. Робота Дженіс Редвей цінна тим, що вона в принципі розглянула читачок романтики як суб’єктів із бажаннями й потребами. Вона пропонує звертати увагу на них, а не ігнорувати чи узагальнювати. Адже можна багато говорити про шкоду жанру, проте, як показують ринкові тенденції, він залишається великим і популярним сегментом, який складно просто відкинути.

Дехто також вбачає в романтичному жанрі потенціал для змін у літературі та навіть культурі загалом. Важливими рушійками цих змін є самі авторки, які можуть вплітати у твори прогресивні сенси та якісну репрезентацію, щоб поступово чинити спротив патріархальним і мізогінним наративам. Яскравим прикладом цьому може бути субкультура фанфіків, що насправді тісно перетинається з класично виданою романтичною літературою: часто фанатські твори зосереджуються на стосунках між персонажами й персонажками, а успішні тексти навіть переростають у самобутні друковані книги та змінюють індустрію. Приміром, спочатку фанфіками були «50 відтінків сірого» та «Гіпотеза кохання». 

Дослідниця Еріка Лін Мессей, використовуючи термін квір-фем-теоретикині Глорії Анзалдуа, називає фанфіки «межовою літературою». Це означає, що авторки, серед яких більшістю є жінки, вкладають нові й неочікувані власні сенси в мейнстримні твори та наративи. Особливо Мессей відмічає це у слеш-фанфіках, тобто таких, де описуються гомосексуальні стосунки між персонажами й персонажками. Часто вони неканонічні, тобто втілюють бачення й бажання авторок. 

Джемма Артертон (ліворуч) та Елізабет Дебікі у фільмі «Vita & Virginia».

Вона підкреслює, що так у творах, які від початку цього не передбачали, з’являються чуттєвість, інтимність, глибокі емоції та недостатньо репрезентовані в оригіналі проблеми. Завдяки фанатським інтерпретаціям частіше озвучують теми, наприклад, гомофобії, психічного здоров’я, вразливостей людської сексуальності – те, чого людям не вистачало в мейнстримі. 

Тож бачимо, що раніше маргінальні й табуйовані теми тепер дедалі більше фігурують у сучасних форматах романтики. І хоча спочатку вона може бути любительською, однак тепер має потенціал і реальні можливості видатися й навіть стати бестселером. Так ці раніше неконвенційні наративи потрапляють у мейнстрим і непомітно змінюють його. Зокрема, частка квірної літератури поступово зростає, роблячи весь жанр розмаїтішим і прогресивнішим. 

Наразі романтика є великим спектром із різними сетингами, динамікою стосунків та емоційними тональностями. Це дає змогу авторкам висвітлювати практично будь-які досвіди, апелюючи до обраної аудиторії та їхніх запитів. Сама аудиторія теж докладається до змін, утворюючи спільноти на кшталт блогів у буктоці та менших груп у різних соцмережах і книжкових клубах, висловлюючи побажання та пишучи власні історії з тим, що вони самі хотіли би бачити. Романтика перетворилася на широке поле для самовираження, межі якого вже складно визначити – настільки воно децентралізоване та строкате.