Інтерв'ю«Підбори рулять, а не клеяться». Водійки про те, що їх дратує

«Видно, блондинка за кермом», «О, жінка паркується», «А вам шини накачати повітрям із запахом полуниці чи банана?»,

– здається, ці коментарі мали б залишитися в далекому минулому, зважаючи на те, що зараз на дорогах багато жінок-водійок, а в США жінок, які отримали права, більше, аніж чоловіків. 

Проте стереотипи про жінок-водійок досі є, і через них жінки самі починають вірити, що вони гірше керують авто. Саме тому Bolt запустив нову кампанію проти стереотипів щодо жінок за кермом – «Підбори рулять, а не клеяться». Компанія прагне переосмислити наліпку з туфелькою на задньому склі, адже жінка за кермом так само вправна, тож не потребує ані поблажливості, ані особливого попередження, ані виправдань. 

«Я виріс у родині, де всі жінки, починаючи з моєї бабусі, водять авто. Тому для мене жінка за кермом ніколи не була чимось незвичним. Але багато водійок досі стикаються зі стереотипами. Мабуть, головний міф полягає в тому, що стать нібито може визначати, наскільки добре людина водить. Хоча насправді все залежить від досвіду, уважності та відповідальності конкретного водія», – зазначає Сергій Костя, регіональний маркетинг-директор Bolt у країнах Центральної та Східної Європи й Азії. 

ілюстрації: Валерія Пилипенко

До кампанії долучилася Леся Нікітюк – вона розповіла про стереотипне ставлення до жінок за кермом у своєму Instagram і нагадала, що поруч із жінкою-водійкою немає чого боятися. 

Меседж підсилив український бренд взуття Kachorovska, який разом із Bolt пропонує подивитися на підбори як на елемент стилю та самовираження, а не як на знак попередження.

У межах кампанії зареєстровані водійки Bolt зможуть узяти участь у розіграші головного призу – 100 тисяч гривень на втілення власної мрії. Крім того, серед учасниць розіграють 100 подарункових сертифікатів від Kachorovska. Розіграш триває із 17 вересня до 16 жовтня. Щоб узяти участь, потрібно бути зареєстрованою водійкою Bolt і виконати щонайменше три поїздки – що більше поїздок, то більше шансів. 

Також Bolt закликає жінок ділитися власними історіями за кермом із гештегом #ПідбориРулять, розповідаючи про свій досвід та упередження, з якими вони стикалися.

Ми теж зібрали такі історії – разом із Bolt розпитали жінок про упередження, які їх дратують на дорозі, а також про те, що допомогло їм ставати впевненішими водійками та чому їм однаково подобається цей процес.

Частково я отримала водійські права наперекір упередженням щодо жінок. Моя мама з Умані, і вона перша в нашій родині сіла за кермо. Тоді в місті водило мало жінок, вона була також першою, хто почав водити мікроавтобус, тому люди активно це обговорювали, не завжди добрими словами. Тож коли я вперше задумалася про права, то згадала саме про маму й ті стереотипи, які посипалися на неї. Хотілося отримати їх просто всім на зло. 

Коли була в автошколі, зі мною були ввічливими й інструктори, і ті, хто приймав іспит. Проте дуже роздратував епізод із покупкою машини. Коли ми із чоловіком завітали до салону, з нами спілкувалася менеджерка, яка все доступно нам обом пояснювала. А потім ми зустрілися з іншим менеджером, щоб придбати машину вже мені. Він привітався із чоловіком, а мені просто кивнув. Менеджер із чоловіком постійно щось обговорював – машину, свій досвід водіння, хто як водить – а зі мною він і словом не обмовився. Коли чоловік відійшов, щоб заплатити, менеджер просто сидів поруч зі мною та мовчав, начебто йому зі мною немає про що поговорити. У мене нормальна самооцінка, мені не потрібно доводити чоловікові, що я цікава, проте я домовилася про цю зустріч, шукала машину, а він удав, наче мене немає. 

Коли я тільки почала їздити, то погано паркувалася. Бувало таке, що кудись приїздила, починала паркуватися, а чоловіки, які стояли поруч, швидко завершували свою розмову й стояли та дивилися на мене. Їм хіба попкорну не вистачало. Звісно, мене це дуже дратувало, така увага не додавала впевненості, тому я починала ще більше хвилюватися й губитися в тому, що відбувається. Та із часом це хвилювання минуло – тобто чоловіки досі дивляться, проте мене це вже не дуже хвилює.

Іноді чоловіки ще люблять стати й показувати, куди мені крутити кермом, поки я паркуюся, хоча я допомоги не просила. У моєї мами були ситуації, коли їй так «допомагали» ті, хто також не розумів, куди те кермо крутити, і вона, орієнтуючись на них, дряпала свою машину. Тож вона мене одразу навчила, що краще вийти з авто, подивитися, спокійно спланувати, як рухатимешся, і тоді сідати й паркуватися без чиєїсь допомоги. Так я навчилася паркуватися сама. А те, що мені там намагаються «допомогти» – ну нехай чоловік зробить собі руханку, хай помахає руками, якщо так хочеться.

Інші водії на дорогах також не завжди по-доброму поводяться. От я нещодавно виїздила з прилеглої території, подивилася на всі боки, був червоний, усі стояли, у мене був хороший зазор, тож я почала виїжджати на головну дорогу. А тут раптово з’явилися два чоловіки-мотоциклісти, які змогли проїхати між машинами й вилетіли в останній момент, тож я їх не помітила й трохи підрізала. То вони почали кричати на мене, гепати у вікна, складати бокові дзеркала. Я дуже злякалася тоді, бо що я можу зробити, якщо вони таки виб’ють мені вікна? 

Та, чесно, я на це вже не дуже зважаю. Я люблю їздити за кермом. Це дає мені змогу доїхати з точки А в точку Б у комфортних умовах і з улюбленою музикою, а тепер я ще й стала упевненішою у своїх здібностях. Коли тільки отримала права, то заспокоювала себе тим, що в мене колись вийшло все проїхати, повернути авто на стоянку цілим, значить, вийде знову. А потім ще раз і ще раз, то якщо в мене вже вийшло сто разів, чому ж не вийде наступного? 

Потім я перестала себе запитувати, просто їздила. Спочатку стала впевненою на знайомих вулицях, а тепер можу без страху їздити й незнайомими. Думаю, мені вже нічого не страшно після того, як я їздила центром Києва у 23-му році, коли були блекаути, світлофори не працювали, регулювальники ще не вийшли працювати на складних перехрестях, а я однаково проїхала ту розвʼязку на Бесарабці, де по три смуги в кожному напрямі, і ні з ким не зіштовхнулася. 

Та найособливішою подією для мене за кермом було, коли я возила свою маму. Вона для мене – приклад сильної й упевненої жінки за кермом, яка може абсолютно все, і до цього вона ще ніколи в житті не їздила на пасажирському місці, бо не довіряє іншим. Але вона віддала машину на СТО, їй треба було у справах, і вона погодилася зі мною поїхати Києвом. Ми об’їхали ледь не все місто, і на наступний день вона сказала, що я класно їжджу. Я досі згадую це з великим щастям.

Я вирішила отримати права у 18 років. Насправді інтерес до водіння в мене з’явився ще раніше, тому що мене потроху вчила їздити мама. Я встигла навчитися рушати з місця, відчувати машину, перемикати передачі – навіть до третьої. Тому, коли прийшов час іти на курси, для мене це вже не було чимось зовсім новим. 

Якихось упереджень щодо себе через те, що я жінка, у мене не було. Мені ніколи не здавалося, що водіння – це щось, що чоловікам дається природно, а жінкам обов’язково має бути складніше. Думаю, багато в чому це саме завдяки мамі. Вона тоді вже давно водила, тому для мене жінка за кермом із самого дитинства була нормальною частиною реальності. 

Я навіть пам’ятаю, як у дитинстві мама після дитячого садка забирала мене із собою, і ми разом таксували. Я сиділа поруч, поки вона працювала. Тобто перед очима в мене завжди був приклад жінки, яка сама водить, працює, вирішує свої справи й не залежить у цьому від чоловіка.  

Памʼятаю, коли тільки почала водити, мене дуже дратувало, що багато хто чомусь вважав своїм обов’язком «навчити» жінку за кермом, навіть якщо вона ні про що не просила. Добре пам’ятаю історію зі знаком «туфелька». Я повісила його на заднє скло, коли почала водити, думала, що інші водії будуть трохи терплячішими й толерантнішими до мене. Однак на практиці виявилося, що ця «туфелька» діє на деяких водіїв, як червона ганчірка на бика. Мені вистачило одного дня, щоб її зняти, і більше такої помилки не повторювати.

Бували й набагато неприємніші ситуації. Одного разу чоловік за кермом вирішив мене підрізати. Я не дала йому цього зробити й жестом показала, що він неправий. Після цього почалася майже справжня погоня: він їхав за мною, намагався підрізати, перекривати дорогу – вирішив мене так «покарати». Зрештою мені вдалося від нього відірватися. Думаю, якби за кермом сидів чоловік, він, можливо, поводився б інакше. А зараз я їжджу на великому потужному позашляховику, і, скажімо так, проблем із «гендерною рівністю» стало значно менше. Коли бачать велику машину, бажання когось повчати різко зменшується. 

На СТО почуваюся дуже впевнено. За 28 років я змінила чотири автомобілі, які регулярно обслуговувала. До того ж іноді допомагаю подругам з їхніми машинами. Через це мене вже досить складно обманути або нав’язати непотрібний сервіс. Зазвичай я сама беру участь у діагностиці, ставлю запитання, прошу пояснити, що саме виявили, що потрібно ремонтувати й чому. Та, на жаль, трапляються випадки, коли на СТО думають, що якщо приїхала жінка, то їй можна поставити вищу ціну або запропонувати більше робіт, ніж реально потрібно. У мене теж були такі ситуації. 

Для мене водіння – це насамперед один із видів незалежності. Я не дуже люблю обмеження, тому можливість у будь-який момент сісти за кермо й поїхати туди, куди тобі потрібно, для мене дуже важлива. Це й свобода, і комфорт, і навіть спосіб відпочити – я просто люблю їздити.

Класно те, що зараз у жінок з’явилося значно більше можливостей навчатися водіння. Є різні програми, курси, і все більше жінок розглядають водіння не тільки як побутову навичку, а і як можливість професійного розвитку.

Особливо це помітно під час війни, коли багатьом довелося перекваліфіковуватися, ставати самостійнішими, опановувати нові професії. Я з великою повагою ставлюся до жінок-далекобійниць, до жінок, які працюють на будівельній чи сільськогосподарській техніці. Це дуже непрості професії, які потребують і витривалості, і відповідальності, і часто значних фізичних зусиль.

Тому якщо якась жінка каже мені, що боїться водити або сумнівається, чи зможе, я завжди підтримую. Точно знаю, що впевненість не приходить до того, як ти сіла за кермо. Вона приходить із практикою. І мені дуже подобається, що сьогодні жінка за кермом – це вже абсолютно звична історія. А водіння може бути не просто зручністю, а реальною свободою та ще однією можливістю покладатися на себе.

Я отримала водійське посвідчення у 18 років. Для мене було очевидно, що мені це треба, бо моя мама завжди водила машину й робила це просто чудово. Тож я не мала особливих переживань, що мені буде важче вчитися або водити, ніж чоловікам. 

Я склала практику сама з першого разу, відчувала себе королевою. Пригоди почалися, коли виїхала на дорогу. Тоді я часто возила батьків до бабусі та назад, і вони почали все коментувати, що підкосило трошки мою віру в себе. Зараз інші водії, коли їздять зі мною на пасажирському сидінні, люблять давати не дуже хороші коментарі – підбурюють збільшити швидкість, хоча це заборонено, когось обігнати, більше ризикувати на дорозі, начебто це робить із тебе вправнішого та впевненішого водія. 

Я вже можу постояти за себе та ввічливо або не дуже попросити людину їхати мовчки. Коли сама їжджу з новачками, то підтримую їх найкращим способом – не коментую будь-які їхні дії. Вони самі розберуться, самі навчаться на своєму досвіді, а якщо їм потрібна буде моя допомога, вони про неї попросять. 

Дуже дратує й те, що я відчувала раніше подвійне навантаження на себе. З одного боку, усі бояться затупити на дорозі та зробити щось неправильно, видатися комусь новачком. Проте, з іншого боку, я відчувала, що припускалася помилок не тому, що я просто людина й так буває, а тому, що я жінка. Начебто щоразу, коли не одразу орієнтуюся на дорозі, я підтверджую стереотипи про жінок за кермом. А мені не хотілося б підводити інших водійок, присоромлювати своїм водінням, коли вони так довго доводили, що жінки також можуть водити класно. 

Через це в якийсь момент почала перевіряти себе по сто разів, боятися з кимось їздити. Та чому я маю комусь щось доводити, ставити собі ще вищу планку, так гризти себе за помилки лише тому, що я жінка? Зараз розумію, що дурниці на дорозі виробляють люди, а не лише жінки або лише чоловіки. Упевненість мені допоміг повернути друг, який постійно нагадував, що я все роблю правильно й мені треба навчитися довіряти собі та своїм рішенням. 

А ще допоміг приклад моєї мами. Вона створила такий собі клуб зі своїми подружками. Багато з них мають права, але перестали ними користуватися, бо зовсім не мали впевненості в собі. Моя мама стала їм інструкторкою – підбадьорює, мотивує спробувати ще раз та їздить із ними перші кілометри, іноді – щоб нагадати, що вони вже забули, а іноді – просто, щоб підтримати й сказати, що в них усе добре виходить. Це мені нагадує про те, що впевненість за кермом приходить із практикою, а не з тим, якої ти статі, а також те, як важливо підтримати жінку, яка лише починає свій шлях у водінні й також тримає в голові всі стереотипи. 

Я дуже радію, що в мене є права. Пишаюся тим, що їжджу на механіці (і так, механіку може опанувати кожен!). А ще відчуваю велику свободу, бо свою машину купила сама, узяла в Німеччині та довезла до Києва. Коли їздила ще на татовій, переживала за неї втричі більше, боялася подряпати її. А зараз, якщо щось і станеться, розумію, що сама із цим упораюся, мені не треба нікому дзвонити й тремтячим голосом перепрошувати за те, що зробила. Я почуваюся дуже вільно та безпечно за кермом. 

Для мене моя машина також стала важливою, тому що це фактично все моє майно – єдине, що в мене є. Вона стала моїм безпечним місцем, де я можу послухати музику, розслабитися, поїхати, куди захочу або куди мені потрібно. Може статися будь-що, але принаймні в мене буде моя машина.